Поганий сценарій

Нинішня українська ситуація, на думку багатьох експертів, розвивається за російським сценарієм. Це викликає активну дискусію в суспільстві, у тому числі в тій його частині, яка досить лояльна до влади: до чого це може привести? У зв’язку з цим цікава стаття в Независимой газете.ru, автор якої дає свою оцінку десятиліттю Путіна—Медведєва, і яка викликала бурхливе обговорення в Росії. До цієї дискусії підключилися й автори «Дня», аби зрозуміти, як запобігти шляху від реальної демократії до демократії «імітаційної» і чим цей шлях небезпечний.

В умовах загниваючих авторитарних режимів людей охоплюють туга, відчай і відраза. У яскравій формі це — почуття «критично мислячої меншості», але тою чи іншою мірою, і виражаючись в різних ідеологічних формах, вони поступово поширюються в дуже широких верствах. Вони ховаються за конформізмом і цинізмом і роз’їдають режим зсередини. Так було за пізнього царського режиму. Так було за пізньої радянської влади. І подібні почуття стали формуватися за путінської «стабілізації».

Почуття безнадії посилюється саме тоді, коли ненависні режими вже пережили свою акме і їхній життєвий цикл наближається до кінця. Це ніби ознака початку кінця, почуття безвихідності — ознака того, що кінець близький. А в самому кінці передреволюційні почуття безнадії та відрази природно переходять у революційне нетерпіння й прагнення знищити все, пов’язане з «проклятим минулим». Депресивна стадія переходить у маніакальну. Але, що більш руйнівною є маніакальна стадія, то глибшою й довшою буде нова депресивна.

Цей цикл почуттів — психологічний компонент наших циклів політичного розвитку, які кожного разу призводили до зриву наявних можливостей поступового переходу до демократії, до перетворення проголошеної в неготовому до цього суспільстві демократії на анархію й повернення авторитаризму. Це — цикл почуттів, відповідний неготовності суспільства до життя в правовій демократичній системі. Революції в нас виявлялися механізмом повернення до авторитаризму та затримки руху до демократії (якщо використовувати термін наївної горбачовської епохи, вони були механізмами гальмування).

На початку ХIХ століття, судячи з літератури й мистецтва, почуття відрази й безнадії були лише в зародку. А коли сталися «великі реформи», і ми були не так уже далекі від Конституції, найчеснішим і найбільш безкорисливим представникам російської інтелігенції здавалося, що виходу немає, і єдина надія — на вбивство государя імператора. А повалене в лютому 1917 року самодержавство вже й самодержавством насправді не було. І може бути, єдиним (звісно, абсолютно теоретичним) шансом на подальший демократичний розвиток Росії в той період було саме збереження ненависної монархії, яку всім так хотілося повалити й за яку не виступив жоден генерал.

У радянському циклі почуття туги й відрази також стали домінувати, коли режим був уже зовсім не кривавим, життєвий рівень був пристойним, і коли ми були недалекі від перебудови. А протягом перебудови величезна кількість людей була переконана, якщо Горбачов не прокляв Леніна й Жовтневу революцію й не проголосив капіталізм, значить, нічого не змінилося. І знову ж таки, якщо в нас був у той час шанс прямого, без занурення в новий авторитарний цикл, переходу до демократії, він швидше за все міг бути пов’язаний лише зі збереженням перебудованої радянської влади років ще хоча б на п’ять-десять. Але всі прагнули хутчіш добити ледве живого старого, мстячи йому за свої страхи й почуття безнадії та за свій конформізм.

Зараз ми в третьому циклі. У ньому все набагато м’якіше й усе набагато швидше. Акме пострадянського авторитаризму, вочевидь, уже пройдено. Висхідний рух до все більшого контролю влади над суспільством припинився. Зворотний рух іще не почався, але вже намітився. Проголошено модернізацію — функціональний аналог раннього горбачовського прискорення. Вочевидь, навіть у Путіна наприкінці правління виникло почуття безперспективності подальшого придушення суспільства, а Медведєв ясно проголошує свій демократичний ідеал. І хоча цілком можна сумніватися в його здатності втілити цей ідеал в життя, сумніватися в його щирості підстав немає.

Здається, усі, хто хоче бачити в майбутньому демократичну Росію, мають радіти тому, що ідеал президента збігається з їх власним. Але особливих радощів непомітно: «Якщо він — не маріонетка, то чому він досі не прогнав Путіна (тобто чому він не зрадив друга, якому зобов’язаний владою), не розігнав «Єдину Росію» та не наказав негайно виправдати Ходорковського?» Ще ж і перебудови немає, а почуття й настрої, що зірвали перебудовну спробу переходу до демократії й виштовхнули наше суспільство в новий авторитарний цикл, уже в наявності.

Демократія — норма нашого часу й ентелехія розвитку сучасних недемократичних країн. І те, що Росію чекає у відносно недалекому майбутньому ще одна спроба переходу до реальної демократії (чи буде вона пов’язана з діяльністю Медведєва, чи відбудеться якось інакше), мені здається незаперечним. І є багато підстав сподіватися на її успіх. Завдання, які встануть перед суспільством, будуть легші — СРСР і соціалістичної економіки вже немає. Якоюсь мірою ми, поза сумнівом, зараз більш підготовлені до демократії, ніж 1991 року. Тому я не думаю, що небезпека, яка походить від революційного нетерпіння, цього разу буде великою. Але все-таки вона виникне. І більш того — виходячи зі всього нашого досвіду, можна сказати, що в цьому й буде головна небезпека.

Геть позбутися циклічності наших суспільних настроїв не можна, та й не потрібно. Як за судомною суспільною активністю кінця 80-х і початку 90-х природно наставали мертвотні нульові роки, так за путінською «стабільністю» має прийти новий сплеск емоцій і активності. І це дуже добре, якщо лише ці емоції не будуть дуже сильні, а активність — дуже судомна, якщо вони не будуть, як на початку 90-х, «несумісні з демократією». Але для цього, як я можу собі уявити, природна еволюція суспільства, що створює основи для нової спроби й для її успіху, має супроводжуватися певною інтелектуальною роботою. Не можна (і не треба взагалі) позбуватися майбутнього сплеску емоцій, але ці емоції можна й потрібно буде контролювати розумом.

Передусім треба чітко зрозуміти, що весь наш пострадянський розвиток — природне розкриття того, що було закладене 1991 року. Адже в нас не було жодних «реакційних переворотів», Путін — прямий спадкоємець «батька російської демократії» Єльцина і, більш того, його активно підтримують у період свого приходу до влади праві з СПС, і путінські нульові — пряме продовження 90-х. Путінізм — такий самий природний наслідок 1991 року, як сталінізм — 1917-го. І річ не в «темному народові», що заважав інтелігентним демократам вести себе до світлого майбутнього. Річ саме в демократах, у свідомості яких прагнення до влади й до символічної компенсації цілком підмінили реальний вміст демократії — адже саме вони прийшли 1991 року до влади й потім ретельно й послідовно затоптували всі паростки демократії. Вони могли як завгодно клясти російську авторитарну традицію та російську відсталість (більшовики свого часу кляли ще більше), але ця традиція й відсталість виявлялися передусім у їхній свідомості та їхній активності. І якщо в результаті кризи теперішньої системи до влади прийдуть люди з психологією, мораллю й кругозором демократів 1991 року, це означатиме, що все може повторитися.

А це і є найгірший сценарій нашого розвитку. Він навіть гірший, ніж перспектива збереження ще на якийсь час теперішньої «імітаційної демократії». Бо імітаційно-демократичні системи нестійкі й недовгочасні. Але цикли їхнього руйнування та відтворення можуть бути дуже тривалими. І вийти з цих циклів, як говорить досвід багатьох країн, значно важче, ніж позбутися якогось конкретного авторитарного режиму.