Погляд із Одеси

Останні події на сході України дещо відвернули увагу від півдня, хоча і там відбуваються локальні виступи проросійських сил та сутички з активістами місцевих майданів. Водночас у понеділок на брифінгу заступник начальника Головного командного центру Збройних сил України Олександр Розмазнін заявив, що напад на Україну може статися з боку Криму і Придністров’я. Тож наш співрозмовник, екс-директор Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Одеса, а нині провідний науковий співробітник цієї установи, спеціаліст із проблем зовнішньої політики України, держав Центрально-Східної Європи та Близького Сходу, кандидат історичних наук Олексій ВОЛОВИЧ.

«ПРИБІЧНИКІВ ФЕДЕРАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНИ НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ НЕБАГАТО»

— Пане Олексію, нещодавно в Одесі відбувся круглий стіл «Щодо сучасної політичної ситуації в Одеській області: порядок денний для нової влади», організований Регіональним філіалом НІСД. Якою бачать ситуацію учасники зустрічі?

— Сьогодні Україна переживає драматичний період у своїй історії: в умовах зовнішньої агресії з боку Росії Україна має зробити свій цивілізаційний вибір — стати частиною європейської спільноти. В цих умовах на перший план перед суспільством постає завдання захисту і збереження суверенітету України, зміцнення державності й єдності громади. Тому, на мій погляд, сьогодні українське експертне середовище, насамперед політологи, соціологи, культурологи та експерти у сфері оборони й ОПК мають представити суспільству і владі свої оцінки, висновки, прогнози і рекомендації, спрямовані передусім на зміцнення обороноздатності нашої держави. Спочатку нам слід захистити і зберегти свою державу, щоб ми могли потім здійснювати розбудову усіх сфер життєдіяльності нашого суспільства.

Сьогодні про якісь «ухвалені доленосні рішення» на рівні обласних і міських рад на півдні України, зокрема в Одеській області, де донедавна неподільно домінували фракції від Партії регіонів, говорити не доводиться, оскільки в результаті розколу, «разброда и шатания» у цих фракціях робота рад практично паралізована. Особливо цей процес посилився після скандального ХІV з’їзду «Партії трьох регіонів», на якому 300 делегатів із 352-х  представляли Донецьк, Луганськ і Дніпропетровськ. Відразу після завершення з’їзду ПР із лав цієї партії було виключено екс-губернатора Миколу Скорика, який відмовився підтримувати на президентських виборах М. Добкіна. На знак солідарності з М. Скориком із ПР вийшли голова Одеської облради Микола Тиндюк і керівник обласної фракції ПР Віктор Волков. М. Скорик та  О. Гончаренко виступали за територіальну цілісність і неподільність України ще тоді, коли займали свої посади.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Щодо прибічників федералізації України, то їх на Південному Сході не так багато, як хотілося б тим, хто всілякими способами нав’язує цю ідею українському суспільству. Вже одне тільки те, що цю ідею протягом останніх 20 років і особливо настирливо сьогодні нам підсовують «кремлівські доброзичливці», свідчить, що шляхом федералізації вони хочуть просто розшматувати Україну й перетворити її на конгломерат «удільних князівств», які значно легше включити до складу Російської імперії, ніж усю Україну. Апологети федералізації розглядають її як засіб врегулювання міжрегіональних протиріч в Україні, яких насправді не існує, незважаючи на деякі культурні та ментальні відмінності між регіонами.

До повалення режиму Януковича існувала проблема протистояння злочинної влади і знедоленого народу. Сьогодні ми маємо іншу проблему — загрозу окупації з боку путінської Росії, для відсічі якій усі регіони України мають об’єднатися, і саме це зараз відбувається. З іншого боку, в історії практично немає прикладів, коли б якась держава добровільно змінювала свій унітарний статус на федеративний.

«ОДЕСЬКА ОБЛАСТЬ МОЖЕ СТАТИ НАСТУПНИМ ОБ’ЄКТОМ ОКУПАЦІЇ З БОКУ РОСІЇ»

— Одеса відіграє важливу роль у Дунайсько-Чорноморському регіоні, межує з Придністров’ям. У світлі останніх подій, як забезпечити стабільність у Причорномор’ї?

— На думку багатьох експертів, саме Одеська область може стати наступним об’єктом окупації з боку Росії, оскільки для Путіна дуже важливо об’єднати два центри російської військової присутності в Північному Причорномор’ї —  Криму і Придністров’ї. Саме тому зусилля Української держави мають бути спрямовані на те, як не допустити реалізації цього путінського сценарію. Безперечно, сусідство з конфліктогенним Кримом і Придністров’ям негативно впливає і впливатиме на стабільність в Одеській області. Наші прикордонники вчасно закрили кордон з ПМР, звідки в Одеську область пробиралися різні кримінальні елементи, «казаки», московські агенти та провокатори для проведення різного роду антиурядових і антиукраїнських акцій.

Як відомо, в середині березня ц.р. спікер парламенту невизнаної республіки М. Бурла звернувся до Держдуми РФ із проханням розглянути питання приєднання ПМР до Російської Федерації. На мій погляд, в умовах накопичення проблем, що вже виникають після анексії Криму, Москва не буде форсувати питання визнання незалежності Придністров’я або його включення до складу Росії. Швидше за все, Москва почекає з визначенням статусу Придністров’я до проведення парламентських виборів у Молдові в кінці поточного року. Якщо на виборах переможуть ліві сили і Молдова візьме курс на євразійську інтеграцію, Москва може піти на реінтеграцію Придністров’я до складу Молдови. Якщо ж на згаданих парламентських виборах у Молдові здобудуть перемогу прозахідні партії, тоді найімовірніше Росія визнає Придністров’я у ролі «незалежної» держави. Проте сьогодні прогнозувати результати виборів досить складно. З одного боку, нинішній президент Молдови Ніколає Тімофті, якого підтримує альянс партій «За європейську інтеграцію», однозначно вимагає виведення російських військ із ПМР і повернення Придністров’я до складу Молдови на правах «регіону зі спеціальним статусом». З іншого боку, досить значна частина населення Молдови, особливо на півночі та півдні країни, виступає за інтеграцію в Митний та Євразійський союзи з Росією.

З огляду на сусідство Одеської області з окупованими Росією Кримом і Придністров’ям, забезпечення стабільності у Причорномор’ї набуває особливого значення і має охоплювати цілий комплекс заходів: політичні (налагодження діалогу між різними політичними силами), інформаційно-роз’яснювальні, оперативно-розвідувальні (з метою виявлення диверсійних елементів), соціально-економічні та оборонні.

«ПУТІН УЖЕ ПРОГРАВ ВІЙНУ ПРОТИ УКРАЇНИ»

— Як, на вашу думку, далі розвиватимуться події в міжнародному масштабі у зв’язку з російською експансією й бажанням Кремля зірвати виборчий процес в Україні? Які наслідки міг би мати вступ України до НАТО?

— Всі знають про підтримку України з боку Європейського Союзу, ОБСЄ і США. Можна довго перераховувати ті санкції проти Росії, які вже застосовані й які ще можуть бути застосовані в разі, якщо Путін продовжить свої ворожі підривні дії проти України. Якщо Путін не схаменеться хоча б із почуття самозбереження, то він і, на жаль, разом із ним Росія опиняться у глухій політичній та економічній міжнародній ізоляції, що не принесе добра російському народові й тим більше населенню Криму. Путін уже програв війну проти України. На боці Путіна — право сили, а на боці України та її союзників — сила права, правди і солідарність переважної частини країн світу. Анексією Криму В. Путін намагається відкинути світ у 30-ті роки минулого століття, і саме це викликало рішучий спротив із боку міжнародної спільноти.

Що ж до наслідків, які міг би мати вступ України до НАТО: якби Україна вже була хоча б кандидатом у члени НАТО, то, думаю, що Путін не наважився б на агресію проти України. На жаль, із різних причин цього не відбулося. Щодо перспектив вступу України в НАТО, то це питання може бути вирішено лише на всенародному референдумі. Хоча рівень підтримки членства України в Північноатлантичному альянсі після анексії Криму поки що соціологічно не зафіксовано (принаймні я цього не знаю), але, на думку спеціалістів-соціологів, така підтримка однозначно зросте в цілому по Україні, звісно з певними розбіжностями між західними, центральними, північними, південними і східними регіонами. Переконаний, якби сьогодні був проведений загальнонаціональний референдум про вступ України до НАТО, навіть у південно-східних областях України більшість населення проголосувала б «за».

Але сьогодні ми маємо передусім стабілізувати досить турбулентну внутрішньополітичну ситуацію, обрати нового президента, тому проведення такого референдуму не на часі, оскільки він може дати додаткові «козирі» в руки сепаратистів. Але з другого боку, чому ми маємо йти на поступки сепаратистам? На мою думку, якщо не референдум, то плебісцит із метою з’ясування лише настроїв суспільства щодо перспектив вступу України в НАТО можна було б провести вже 25 травня. 

Але за будь-яких обставин уже сьогодні потрібно почати рух у напрямі членства України в НАТО. Передусім слід негайно скасувати закон про засади внутрішньої та зовнішньої державної політики в частині, яка визначає позаблоковий статус України. Інтеграція в євроатлантичний безпековий простір має стати одним із пріоритетів українських національних інтересів та зовнішньої політики. Україна має поновити процедуру впровадження Плану дій щодо членства України в НАТО (ПДЧ НАТО), що мало відбутися ще на саміті НАТО в Бухаресті на початку квітня 2008 року, але в результаті шаленого опору з боку В. Путіна і його тиску на деякі провідні європейські країни (Німеччину, Італію та Францію) цього не сталося. Проте досягнутий за останні 20 років високий рівень співпраці України з НАТО дає можливість нашій країні отримувати з боку Альянсу різнобічну військово-політичну та військово-технічну допомогу.

Насамкінець хотів би сказати таке: незважаючи на вкрай драматичну ситуацію в країні, пов’язану з російською інтервенцією в Криму, і підривні акції російських спецслужб на сході й півдні України, ми не повинні пускати лють і ненависть до російського народу в свої серця, як би цього не прагнули ті, хто сіє розбрат між нашими народами.

І Росія, й Україна стали жертвами нічим не приборканого олігархічного капіталу, який зрісся з владою і криміналом. Порятунок Росії та України полягає в тому, щоб у цих країнах були проведені заміни існуючих, м’яко кажучи, неефективних політичних та економічних систем на більш життєздатні, як у Японії, Німеччині, Франції, Великобританії, Польщі та інших розвинених країнах світу.

КОМЕНТАРI

«БАГАТО ПАТРІОТІВ НА ДОНБАСІ, ЯКІ БУЛИ ПРОТИВНИКАМИ ПРИЄДНАННЯ ДО АЛЬЯНСУ, ЗАРАЗ ЗМІНИЛИ ПОЗИЦІЮ»

Ігор ТОДОРОВ, професор, голова Донецького осередку Всеукраїнської громадської організації «Українська асоціація європейських студій»:

— Жителі сходу України донедавна почувались у безпеці. З початком так званої «русской весны» Донецьком ходять люди специфічної зовнішності, б’ють за використання національної символіки і поводяться непередбачувано — тож тепер безпека городян під великим сумнівом. Те саме стосується національної безпеки: частина України анексована, розігруються різні сценарії, російська програма-мінімум — зірвати вибори, програма-максимум — ліквідувати українську державність. Тому природно, що багато громадян змінюють своє ставлення до зовнішніх гарантій безпеки.

На телебаченні озвучують необ’єктивні результати опитувань людей, згідно з якими у Східній Україні вступ до НАТО підтримує половина населення, на Заході — 90%. Справді, суспільна свідомість змінюється, але якихось ґрунтовних досліджень останнім часом не проводилось, і важко точно характеризувати зсуви у ставленні громадян до питань нацбезпеки. За власними відчуттями, багато патріотів України, в тому числі на Донбасі, які раніше були противниками приєднання до Альянсу, зараз змінили позицію. Передусім, це відбувається тому, що люди розуміють: власними силами Україна себе не захистить. Це знали давно, але нехтували можливістю приєднання до НАТО. 

У Північноатлантичного альянсу багато вад, але це — найефективніша система колективної оборони. Звичайно, приєднання до Альянсу неможливе в умовах нинішньої кризи, і деякі члени НАТО не підтримують негайного вступу України. Виконання етапів Плану дій щодо членства може тривати декілька років, країни-члени мають знайти консенсус щодо України. Наразі національну безпеку посилять двосторонні угоди з США, Німеччиною, Францією, Польщею. Подальші кроки залежатимуть від поведінки Росії, її реакції на санкції. На жаль, не виключений кримський сценарій.

Кандидатам у президенти важливо наголошувати на заходах нацбезпеки. На мою думку, будь-який кандидат першим пунктом своєї програми має ставити відновлення територіальної цілісності України, тобто повернення Криму. Це не може відбутися в один момент, але це — генеральна мета, яку неможливо реалізувати самостійно. Потрібні якщо не приєднання до НАТО, то хоча б налагоджена співпраця з системою колективної оборони. Те, що вже чув у передвиборчих програмах, — наївно, але варто демонструвати будь-які кроки на шляху до посилення нацбезпеки.

«НЕОБХІДНО ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЛІНІЇ, ЯКУ БУЛО ПЕРЕРВАНО В БУХАРЕСТІ  2008 РОКУ»

Федір ТУРЧЕНКО, завідуючий кафедрою новітньої історії України Запорізького національного університету, доктор історичних наук, професор:

— Ставлення до НАТО серед тієї категорії українців, які досить активно представляють Майдан чи симпатизують йому, змінилося на користь нагальної необхідності орієнтації на НАТО. Люди також вважають, що необхідно повернутися до лінії, яка була перервана у Бухаресті 2008 року, де Україні не дали план дій щодо членства в НАТО.

Тобто, політично-активні, зрілі громадяни з проукраїнською орієнтацією, стоять за те, щоб ми були членами НАТО і вбачають у цьому єдину гарантію національної безпеки.

Що стосується нейтралітету і додаткових гарантій з боку великих держав, — то після того, що трапилося з Кримом, все це перестало бути переконливими аргументами. На державному рівні потрібно повернутися до політики зближення з НАТО з тим, щоби стати членами цієї оборонної організації.

Чи повинен вступ до Альянсу лунати в передвиборчих кампаніях кандидатів на пост президента України? Справа в тому, що є різні кандидати і їх багато. Якби я був кандидатом, то задекларував би це питання відкрито. Сподіваюся, що його, у тій чи іншій формі, задекларують ті кандидати, які вважають себе патріотами України і вбачають майбутнє у зміцненні незалежності нашої країни. Водночас, кандидатам, які ближче до «прохідної групи», доведеться орієнтуватися на різні категорії українського населення, у тому числі й на ту, серед якої багато радянських міфів про те, що НАТО — це агресивна західна структура, яка тільки і думає, щоб перетворити Україну в колонію і т.д.

Але я впевнений, що лідери президентської кампанії будуть декларувати цю точку зору (вступ України до НАТО. — Ред.). Виборчу кампанію я розглядаю не лише як полювання за голосами виборців, але і як прагнення підняти людей до розуміння геополітичних питань на сучасному їх рівні. А питання про геополітичний вибір України — одне з найважливіших, у яке все спирається. Настав час його вирішувати. Вже 23 роки ми ходимо навкруги і вже життя нам підказує, поставивши питання (безпеки і територіальної цілісності України. — Ред.) у достатньо жорсткій формі.

Ігор САМОКИШ, «День»; Марія ПРОКОПЕНКО, Донецьк