Помаранчева революція: розщеплення «адміністративного ресурсу»
2. «КУЛЬГАВА КАЧКА»
Оцінювати поточні події одночасно й легко, й важко. Легко, тому що ніхто не вимагає глибини оцінки. Завтрашні події, як усі розуміють, можуть перекреслити будь-які передбачення. Важко, тому що при частому перекреслюванні оцінок споживачі політологічної аналітики втратять до неї інтерес.
Оцінка історика мусить бути глибокою та зваженою за означенням. Історик оцінює тільки те, що сталося й утвердилося у своїй сталості. Його висновки можуть суперечити оцінкам політологів, які відбивають настрої й тенденції сьогоднішнього дня. Тому історики намагаються не втручатися у сьогодення. Але при вивченні закономірностей історичного розвитку посткомуністичної України неможливо обійтися без аналізу Помаранчевої революції.
Цю революцію можна уявити собі як рубіж, який відділяє посткомуністичну Україну від тієї, що народжується на наших очах. Я ще не впевнений, що це останній рубіж, тому що добре пам’ятаю 1991 рік і своє тодішнє відчуття переламу епохи. Проте переконаний, що за будь-яких умов період 1991—2004 рр. розглядатиметься в майбутніх підручниках з вітчизняної історії у рамках окремого розділу. Упевнений і в тому, що за всіх умов головною дійовою особою цього періоду залишатиметься Леонід Кучма.
Переваги кожної людини міцно пов’язані з її вадами. Перевагою й вадою Л.Кучми було прагнення домінування над оточенням — чи то на заводі, чи то у країні. Ми завдячуємо цьому яскравому представникові компартійно-радянської номенклатури тим, що він наповнив реальним змістом президентську посаду. Не має значення, що він старався для себе. Президентська гілка влади перетворилася у важіль, за допомогою якого Україна вийшла з комуністичного багна.
Клани вигадав не Л. Кучма. Клани й олігархи нового типу (раніше олігархами можна було назвати тільки членів політбюро ЦК КПРС) з’явилися спонтанно, й вихід їх на політичну арену був невідворотним. Президент мусив дати собі раду з олігархами. У взаємодії з ними він виходив з особистих інтересів. Не треба, однак, протиставляти особисті інтереси Л. Кучми та його оточення національним інтересам. Українська політична нація тільки народжувалася, і президент відігравав ключову роль у її утвердженні усередині країни та за її межами. Він міг би не обмежуватися деклараціями та зробити спробу побудувати соціальну державу замість того монстра, в риси якого ми тепер вдивляємося з подивом, острахом і навіть інколи з жахом. Якби спроба вийшла вдалою, довелося б писати про президентство Л. Кучми в іншому ключі. Не склалося… Але від людини не можна вимагати більше того, на що вона здатна.
У налагодженні відносин між державою та кланами вирішальне слово належало президенту. Однак Л. Кучма не завжди міг контролювати клани. По- перше, на відміну від російських президентів, він не мав надійної підтримки специфічних структур, успадкованих від радянського ладу. Ці структури або розклалися після того як представники компартійно-радянської номенклатури проголосили себе суверен-комуністами й обрали протилежні за знаком ідеологічні цінності, або люди, що працюють в них, стали провідниками російського впливу. По-друге, президент не мав влади над парламентом. Щоб протистояти опозиційним партіям і блокам, він мусив спиратися на кланові партії. По-третє, президент, як відомо, мав особисті причини налагоджувати зв’язки з представниками потужних ФПГ.
Розщеплення «партії влади» на два взаємно конкуруючі угруповання внесло інтригу в президентські вибори 2004 р. Одночасно почала формуватися інша, не менш цікава інтрига. Л. Кучма став «кульгавою качкою»: Конституція забороняла йому брати участь у виборах 2004 р. Представники «партії влади» почали озиратися навкруги, щоб знайти місце в оточенні нового президента. Ті ж, хто вже був у найближчому оточенні Л. Кучми, стали переконувати його у реальності третього строку президентських повноважень. Внаслідок цього «партія влади», від якої вже відкололася опозиція, почала розколюватися на тих, хто пов’язував своє майбутнє з Л. Кучмою, і на тих, хто шукав інших шляхів політичного виживання. Розкол мусив відіграти свою роль у президентських виборах і, відповідно, — у перипетіях помаранчевої революції.
У схожій ситуації Б. Єльцин почав шукати наступника, після чого залишив політичну арену. Перший російський президент умів розраховувати свої шанси. На відміну від Єльцина, Л. Кучма прийняв рішення залишитися при владі. План його, який можна реконструювати за подіями, що відбувалися, був досить ускладнений. Він враховував обидва чинники, які мали виявитися під час виборів 2004 року: розкол колишньої «партії влади» на президентське оточення й опозицію, а також розкол самого президентського оточення.
Внутрішній і зовнішньополітичний рейтинг президента після 2000 року стрімко падав, а рейтинг лідера опозиції залишався стабільно високим. Тому Л. Кучма вирішив брати участь у виборах 2004 року тільки за умов гострої політичної кризи. Це не означало, що він передбачав майбутню кризу. Існуючий в суспільстві високий рівень соціального напруження був сприятливим грунтом для створення кризи, якби він її потребував.
Перевага, однак, надавалася іншій формі збереження влади: її «переформатуванню». У 2003 році, під час святкування 12-ї річниці Незалежності, президент запропонував перетворити Україну в парламентсько-президентську республіку шляхом істотного розширення повноважень уряду.
Опозиція негайно дала свою оцінку цій політичній реформі у вітчизняних і зарубіжних ЗМІ. У мережу «Синдикат», яка охоплює 184 газети з 96 країн, надійшла стаття Ю. Тимошенко. 10 вересня 2003 року вона була надрукована під промовистою назвою «Конституційний переворот в Україні» у пакистанській газеті The Daily Times. Днем пізніше цей матеріал під назвою «Україна перед прірвою» з’явився у німецькій газеті Suddeutsche Zeitung. Тимошенко заявила, що президент має намір позбавити реальних повноважень свого наступника, яким, імовірно, стане кандидат від опозиції, й перетворитися на всевладного прем’єр-міністра.
У другій половині 2003 року команда Л. Кучми почала просувати спрямовану на обмеження повноважень президента конституційну реформу так само енергійно й винахідливо, як вона просувала у 1995—1996 рр. проект Конституції, що перетворював Україну на президентську республіку.
План дій президента популяризувався у вітчизняних і зарубіжних ЗМІ. 20 лютого 2004 р., коли Л. Кучма зустрічався з Г. Шредером у Берліні, впливова німецька газета Die Welt помістила його статтю «Мета — вступ до Європейського Союзу». В ній глава держави повідомляв, що до президентських виборів планує завершити політичну реформу, яка перетворить Україну на парламентсько-президентську республіку, закріпить у ній європейську модель демократії й остаточно усуне загрозу повернення тоталітаризму. У ФРН панувала схожа політична система. Німці, які слабо орієнтувалися у лабіринтах посткомуністичного суспільства, з розумінням поставилися до подібних планів.
Однак Л. Кучма явно переоцінив свої сили й можливості в період, коли став «кульгавою качкою». Поставлена на голосування в квітні 2004 року, конституційна реформа набрала тільки 294 голоси з 450-ти. Президентська адміністрація з величезними труднощами й витратами організувала більшість у Верховній Раді, яка забезпечувала проходження реформи. Але 16 депутатів цієї більшості не з’явилися або утрималися при голосуванні. Після цього шанси Л. Кучми зберегти владу шляхом зміни посади впали до нуля. На порядку денному постав варіант збереження влади, який вважався до квітня 2004 року запасним, — третій строк президентських повноважень.
Важко сказати, коли Л. Кучма почав реалізовувати запасний варіант. Сумнівів нема лише в тому, що реалізація основного й запасного варіантів відбувалася одночасно. Сподіватися на щиру відповідь з боку Л. Кучми не доводиться. 25 березня 2005 року екс- президент дав перше після помаранчевої революції інтерв’ю кореспонденту російського інтернет-видання «Время новостей». На запитання: «У вас не виникало думки про третій президентський строк?» — він відповів: «Я для себе вирішив одразу: про будь-який третій строк нема мови. Я реаліст. Я не хотів ставити Україну в становище ізгоя в демократичному світі».
На мою думку, Л. Кучма почав створювати передумови для власної участі у президентських виборах 2004 року незабаром після парламентських виборів 2002 року.
3. ПОЯВА ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА
Після парламентських виборів 2002 року донецький клан висунув претензії на посаду прем’єр-міністра. У листопаді 2002 року президент відправив у відставку добре працюючого прем’єр-міністра А.Кінаха і представив парламенту на затвердження кандидатуру глави Донецької облдержадміністрації В. Януковича.
15 березня 2005 року на запитання кореспондента російського видання «Время новостей» про причини появи В. Януковича на посаді прем’єр-міністра Л.Кучма відповів так: «…Ви повинні зрозуміти ту ситуацію: згоду на затвердження прем’єр-міністра у нас дає парламент. У Росії, якщо з третього разу прем’єр не пройшов, президент має право відправити парламент у відставку. В Україні ця норма відсутня — здається, ми єдина така країна у світі, де президент не має права розпуску парламенту. Конституцію парламент готував під себе, й цю норму викинув. У тій ситуації практично єдиною прохідною кандидатурою в парламенті був лише Янукович. Це показали консультації між парламентськими фракціями. Янукович ставав, таким чином, кандидатом на посаду президента від влади, загалом, майже автоматично».
У президента, хоч він мав право визначати кандидатуру глави уряду і представляти її на затвердження парламенту, вибору нібито не було. Він мусив спиратися на кланові партії, а висуванцем найпотужнішого клану був В. Янукович. Згадуючи у цьому інтерв’ю про діяльність глави Донецької облдержадміністрації, Л.Кучма вказував: «Область піднялася, проблеми з шахтарями практично було знято. Мільярдні борги було погашено. Невже цього всього не враховувати?!»
Насправді, однак, починаючи від проблем Донбасу, які ще доведеться розв’язувати, все було не так просто. За роки перебування на президентській посаді Кучма показав себе людиною, яка не визнавала автоматизму політичних рішень. Він вміло вибудовував ситуацію, в якій «майже автоматичними» ставали завчасно продумані ним же рішення. У історії з призначенням В. Януковича президент так само вибудував певну ситуацію на найближчі два роки. Йшлося про його політичне життя під час і після президентських виборів 2004 року.
Малоймовірно, що Л. Кучма розраховував бути сильним прем’єр-міністром при слабому президенті В. Ющенкові. Більш вірогідним був варіант, за якого він звільняв позбавлений багатьох владних функцій пост президента для В. Януковича. Мабуть, в оточенні Л. Кучми думали, що при поширенні донецьких технологій у виборах 2002 року на всю країну Янукович або подолає опозицію, або звільнить місце, аби чинний президент здобув свій третій строк.
У випадку, якби Л.Кучмі не вдалося здійснити конституційну реформу, йому довелося б подолати заборону третього строку та взяти участь у президентських виборах. Найкращим в Україні стартовим майданчиком для боротьби за президентський пост вважалася посада прем’єр-міністра. Л. Кучма спромігся подолати Л. Кравчука лише тому, що країна узнала про нього, коли він пропрацював певний час на чолі уряду. В. Ющенко теж здобув свій високий рейтинг після того як побував прем’єр-міністром. Чи варто було Л. Кучмі у становищі «кульгавої качки» викопувати самому собі яму призначенням на посаду прем’єр-міністра яскравої з усіх поглядів людини?
Відповіддю на це риторичне запитання можуть бути роздуми Юрія Андруховича на круглому столі в редакції часопису «Критика», що відбувся 8 грудня 2004 р. Письменник дивувався, чому «партія влади» виставила на президентських виборах проти В. Ющенка такого політика, як В. Янукович: «Невже українська влада не розуміла того, що це найгірша, найслабша, найжахливіша кандидатура, яку вона може запропонувати? Невже їй не вистачило клепки забезпечити собі спадкоємність через якого-небудь Тігіпка, за яку сонне суспільство нормально проголосувало б, дало б йому, а не харизматичному Ющенкові понад 50%, і все було б для цієї влади гаразд?»
Конституційний Суд 30 грудня 2003 року дозволив Л.Кучмі балотуватися втретє. Далі все залежало від того, як суспільство та «партія влади» реагуватимуть на кандидатуру президента України, яку Л. Кучма мав намір їм запропонувати. Коли основний варіант плану нового утвердження при владі не спрацював, залишився запасний варіант: рекомендувати кандидатом в президенти від «партії влади» не С. Тігіпка, а В. Януковича. Цей вибір президент робив уже вдруге.
Історія становлення донецького клану ще не написана, але зрозуміло, що Донбас виходив з економічного колапсу початку 90-х рр. з особливими труднощами. Кримінальна складова у первинному нагромадженні капіталу в цьому регіоні була найбільшою. В. Янукович походив з невеликої групи колишніх радянських господарників, яка не розгубилася в ситуації хаосу та безладдя та здобула величезні матеріальні цінності. Після цього нові господарі Донбасу вимагали лише одного — законності та порядку. На посаді керівника Донецької обладміністрації В. Янукович задовольнив ці вимоги ефективно та швидко. Але фахова підготовка й життєвий досвід цієї непересічної особистості явно не пасували до поста президента.
Отже, Л. Кучма запропонував «партії влади» й суспільству непрохідну, як йому здавалося, кандидатуру на президентську посаду, після чого, наперед заручившись рішенням Конституційного Суду, чекав слушної нагоди, щоб вклинитися у боротьбу між В. Януковичем і В. Ющенком. У цій боротьбі обов’язково мусили висвітитися факти, які засвідчили б непривабливе минуле кандидата від влади, його приналежність до невеликої купки непопулярних у суспільстві олігархів і, нарешті, його фахову непідготовленість до найвищої в державі посади.
4. ФЕНОМЕН ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА
Кожний виборець у процесі передвиборної боротьби міг ознайомитися з обтяжуючим Януковича компроматом. Хтось регулярно «вкидав» його у всесвітню інформаційну мережу, звідки вона поширювалася в опозиційних ЗМІ. Ефект, звичайно, був. Але не той, на який розраховували…
Команда і виборчі штаби В. Януковича не раз зверталися до його кримінального минулого, прагнучи додатковою інформацією (не завжди правдивою) пом’якшити те, чого не можна було заперечити. На конкретику намагалися не звертати уваги. Проте 19 листопада 2004 року інтернет-видання «Українська правда» оприлюднило матеріали, запозичені з Центрального архіву МВС РФ. Перший раз Янукович проходив за ст. 141, ч. 2 («грабеж, сопряженный с насилием или по предварительному сговору с группой лиц»), був покараний трьома роками ув’язнення й відбував покарання з 15 грудня 1967 року. Звільнений був 6 червня 1969 року умовно-достроково. Вдруге проходив за ст. 102 («за умышленные средней тяжести телесные повреждения»), був покараний двома роками ув’язнення і відбув весь термін — від 8 червня 1970 року до 8 червня 1972 року.
Політичні противники В. Януковича використовували ці факти, але намагалися вийти за межі його біографії й робили наголос на небезпеці приходу до влади разом з В. Януковичем людей, які мали специфічні уявлення про закони та законність. Укладаючи перед другим туром виборів угоду з лідером «Нашої України», голова Партії промисловців і підприємців А. Кінах 8 листопада 2004 року заявив: «Сьогодні в Україні відбувається не змагання програм кандидатів, а протистояння світоглядів, за якими нам законами жити. За законами честі, справедливості, поваги до людей, впевненості в майбутньому чи, перепрошую, «по понятіях». Під час перших теледебатів 15 листопада 2004 року В. Ющенко теж визнав за необхідне підкреслити: «Це не конфлікт двох Вікторів, це — конфлікт двох світоглядів, двох моралей. І вибір у нас дуже простий: або ми житимемо «по понятіях», або ми житимемо як вільні, заможні люди».
Схожий мотив містився в аналізі Є. Марчука. На бесіді з журналістами газети «День», надрукованій 19 лютого 2005 року, він обережними фразами дав зрозуміти, як сформувалося ставлення представників малого й середнього бізнесу до Януковича: «Підприємницький світ відчув, що насувається не просто «пєрєдєл», а експропріація в інтересах одного угруповання. А оскільки історично так склалося, що є асоціація з Донбасом як з місцем, де існує специфічний спосіб вирішення конфліктних питань, то позиція підприємців була визначена чітко».
Якщо політики й журналісти робили акцент на кримінальному минулому В. Януковича, то в основному в зв’язку з виникненням залежності такого президента від Кремля. Всі розуміли, що в архівах МВС СРСР зберігається компромат на нього, але ніхто не знав, наскільки він серйозний.
Закордонна преса реагувала на сенсаційні деталі з біографії одного з кандидатів у президенти України по-іншому. Там журналісти й політики не могли зрозуміти, як може балотуватися на найвищу посаду в державі людина з кримінальним минулим.
Попереджаючи про небезпеку приходу до влади В. Януковича, прибічники В. Ющенка підкреслювали жахливий рівень корумпованості, який відділяв Україну від Європи своєрідною «залізною завісою». Вони знали, що це попередження лягає в сприятливий грунт. За даними моніторингу, який здійснив Інститут соціології України НАН України впродовж десяти років, населення вважало найбільш впливовою в українському суспільстві соціальною групою злочинний світ, а на друге місце за впливом ставило зрощених з ним службовців державного апарату. У 1994 році так думали 63% опитаних, в 2000 році — 76,4%, а в 2004 році — 63,8%. Безперечно, це жахливі цифри, якщо вдуматися. І так в Україні вважали десять років підряд! Однак суспільство всупереч очікуванням прийняло сенсацію президентських перегонів доволі спокійно. Воно віддавна було знайоме з жорстокістю правоохоронних органів. У радянські часи через тюрми та колонії пройшли мільйони людей.
Під час виборчої кампанії противники В. Януковича використовували й таке його вразливе місце, як приховування доходів. Кандидат у президенти мусив подавати у ЦВК декларацію про майно й доходи, яка одразу ставала доступною для ЗМІ. Декларації В. Ющенка та В. Януковича разюче відрізнялися.
В. Ющенко задекларував у 2003 році загальний сукупний дохід у 34 790 грн., який складався в основному із заробітної плати (29 350 грн.). Доходи його дружини становили 480 757 грн. і складалися в основному з дивідендів та процентів (115 545 грн.) і прибутків від підприємницької та незалежної професійної діяльності (363 955 грн.). Сума коштів на рахунках у вітчизняних банках у В. Ющенка дорівнювала 61 918 грн. Його дружина мала рахунки у закордонних банках, які у переведенні на українську валюту становили 2 650 тис. грн. Охарактеризований у декларації матеріальний стан кандидата у президенти та його дружини збігався з усіма відомими раніше даними про їхню професійну діяльність.
В. Янукович задекларував у 2003 році загальний сукупний дохід у 42 656 грн., який складався в основному із заробітної плати (33 600 грн.) та гонорарів (3 854 грн.). Доходи його дружини становили 39 383 грн. і цілком складалися із заробітної плати. Будь-яких коштів на банківських рахунках не виявилося ні в нього, ні у дружини. Разом з тим кандидат у президенти навів у декларації зворушливу інформацію: у 2003 році він придбав цінні папери номінальною вартістю… 2 540 грн.
Для людини, яка тривалий час займалася дуже серйозним бізнесом в Донецько-Придніпровському економічному регіоні, така декларація була, м’яко кажучи, непереконливою. Тому впродовж всієї президентської кампанії противники В. Януковича робили спроби показати його реальне бізнесове обличчя. Для цієї мети найбільше підходила справа про приватизацію «Криворіжсталі». Незадовго до президентських перегонів комбінат придбав зять президента України В. Пінчук разом з «донецькими» — Р.Ахметовим і В. Януковичем.
Комбінат був і залишається гордістю вітчизняної металургії: 56 тис. працівників, 20% металургійної промисловості країни. Стартова ціна була визначена в 715 млн. доларів США при реальній вартості 1,4 млрд. дол., а купили його за 800 млн. дол. У ході приватизації Фонд державного майна України обійшов вироблені Світовою організацією торгівлі правила й відхилив пропозицію в 1,5 млрд. дол., подану лондонською фірмою LNM та всесвітньо відомою корпорацією US Steel. Відхилили й пропозицію сумою в 1,2 млрд. дол. від «Сєвєрсталі».
Інформацію про деталі скандальної приватизації опублікувала газета The Financial Times 15 і 17 червня 2004 року.
В. Пінчук резонно вказав, що за «Криворіжсталь» нові власники заплатили вдвічі більше, ніж держава отримала за всі раніше продані металургійні заводи, разом узяті. Але ця заява свідчили лише про те, що клани скуповували державне майно за безцінь. На теледебатах 20 грудня 2004 року, які дивилася більша частина дорослого населення країни, В. Ющенко запитав у свого суперника, чому в його власності опинилася третина акцій «Криворіжсталі»? Той запитання проігнорував, але через декілька днів пообіцяв від себе та співвласників доплатити державі стільки, скільки треба. Навряд чи ця заява справила відповідне враження. Виборці звернули увагу лише на те, що Янукович — не останній з олігархів донецького клану. Однак ця інформація не призвела до зниження його рейтингу.
Під час виборчої кампанії виявилося ще одне вразливе місце кандидата у президенти — недоліки в базових знаннях. Зрештою, це не дивина, в Донбасі важко знайти людину, яка могла б писати без помилок українською мовою. Але закон вимагав від майбутнього президента знання державної мови.
Після того як Л. Кучма наполіг на тому, щоб оголосити В. Януковича єдиним кандидатом від провладних сил, йому залишалося очікувати, як реагуватимуть ці провладні сили й самі виборці. Висування кандидатів було закінчене 27 липня 2004 року. Серед 39 претендентів прізвище чинного президента не фігурувало. За даними загальнонаціонального опитування, проведеного 22—28 липня Українським центром економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, найбільший рейтинг у президентських перегонах мав В. Ющенко (27,9%). Інші претенденти розташувалися у такій послідовності: В.Янукович (21,1%), П.Симоненко (9,8%), О.Мороз (6,5%), Н.Вітренко (3,1%), А. Кінах (1,3%).
У опитуванні, проведеному за цією ж методикою 24—26 жовтня, тобто безпосередньо перед першим туром, лідерами симпатій електорату залишалися В. Ющенко (31,6%) і В. Янукович (28,3%).
Отже, впродовж трьох вирішальних місяців президентських перегонів В. Янукович утримався на другому місці й навіть спромігся підвищити свій рейтинг на 7,2 пункти, тобто вдвічі більше, ніж В.Ющенко (3,7%). Ні темні плями в біографії, ні приналежність (на відміну від Л. Кучми та В. Ющенка) до олігархів, ні низька базова підготовка не перешкоджали йому нарощувати симпатії виборців. Цей феномен вимагає пояснення.
Чи знав В. Янукович, що на виборах президентська адміністрація вела з ним, висловлюючись мовою журналіста Б. Пастернака, «візантійську гру»? Чи відчував він, що підтримка президентом кандидата від влади була нещирою?
Знайти відповідь на ці запитання неможливо. Але слід гадати, що В. Янукович задовго до офіційного висування кандидата від влади здогадувався, яку роль відводив йому президент. Є цікаве спостереження американського кореспондента, надруковане газетою The Washington Times 1 березня 2004 року. Він побував на конференції провідних політиків США і Європи, які обговорювали у Києві роль України у світі. Серед присутніх були В. Медведчук, В. Ющенко і В. Янукович. Кореспондент зауважив: впадало в око, що обидва претенденти на президентський пост не так сильно були налаштовані один проти одного, як обидва — проти третього Віктора — Медведчука. Останній, як відомо, керував президентською адміністрацією.
В. Янукович розумів, що йому треба розраховувати тільки на ту частину «адміністративного ресурсу», якою він володів як прем’єр-міністр. Не варто забігати наперед, аналізуючи його виборчу кампанію, але треба пояснити феномен Януковича. Суть його зовсім проста: прем’єр-міністр зробив ставку на різке підвищення в Україні заробітних плат і пенсій.
План прем’єр-міністра, коли він став кандидатом у президенти, полягав у тому, щоб внаслідок його особистих рішень громадяни країни відчули стрімке зростання матеріального добробуту. Він домігся цього відчайдушними засобами, внаслідок чого його рейтинг стрімко пішов угору.
Популярність В. Януковича застукала зненацька багатьох політиків із провладного табору. Народний депутат В. Кириллов був членом його команди й довіреною особою у своєму мажоритарному окрузі на Луганщині. Можна собі уявити, з яким скреготом зубів цей вишуканий джентльмен підпорядковувався своєму патронові. Після виборів він покинув Януковича й у розмові з журналістом газети «День» В.Сонюком, опублікованій 20 січня 2005 р., не утримався, щоб не висловити наболілого: «Спробуйте яскраво уявити собі картину перебування Януковича Віктора Федоровича в парламентському кріслі в сесійному залі. Який активно виступає з трибуни, гострими, ущипливими, але коректними формулюваннями уражає своїх опонентів, який ввічливо підводиться в ряду, щоб пропустити іншого депутата… Картина, прямо скажемо, досить незвичайна».
Ще більш визначено охарактеризував якості В. Януковича як політичного діяча сам Л. Кучма. У інтерв’ю Б. Пастернаку він сказав: «Треба було вміти говорити з народом, вміти переломити хід розмови на свою користь, привернути до себе велику аудиторію… Цього Янукович не вмів і в цьому програвав своєму суперникові».
Подібні висловлювання щиросердні. Мабуть, це невелика частинка з того, що буде коли-небудь опубліковано у мемуарах. Втім, український політичний бомонд почав обертатися навколо Януковича. Якщо у Л. Кучми були ілюзії, що відомі вади прем’єр-міністра змусять політиків об’єднатися навколо нього, то він глибоко помилився.
Не підлягає сумніву, що популярність В. Януковича під час президентських перегонів частково пояснювалася непопулярністю В. Ющенка, представленого в куплених ЗМІ фашистом-«нашистом». Проте був у цій популярності й власний позитивний зміст. Багатьом людям В. Янукович подобався таким, яким був насправді: людиною сильної волі й крутої вдачі, людиною справи.
У президентських перегонах існував і зовнішній чинник. Попри величезну кількість розрізнених фактів, ми не знаємо, хто більше влаштовував нашого північного сусіда як президент України — В. Янукович або Л. Кучма. Мабуть, Кремль надавав перевагу Януковичу, тому що його кримінальні справи зберігалися в Москві. Крім того, неможливо уявити собі Януковича автором книжки під назвою «Україна — не Росія».
Якщо Кремль ставив на Януковича, то виникає ще одне запитання без відповіді: міг чи не міг проігнорувати цю обставину Л. Кучма?
За всіх обставин третій строк президентства Л. Кучми постійно нависав над В. Януковичем як дамоклів меч. Проте Л. Кучма в гру не вступив. Залишається зробити припущення, що виборча кампанія відбувалася не так, як прогнозувалося у президентській адміністрації. Політики, які перебували в епіцентрі боротьби, теж засвідчили, що в Кучми був намір скористатися дозволом Конституційного Суду. Зокрема, у згаданому вище інтерв’ю з В. Сонюком В. Кириллов вказав: «Віктор Янукович дуже сподівався на керівників штабів — офіціального та тіньового. Найголовніша його помилка — він не мав постійної підтримки губернаторів. Вони чекали команд від президента, часто отримуючи їх у найостаннішу мить… Віктору Януковичу треба було розуміти, що навіть після першого туру Леонід Кучма ще не ухвалив остаточного рішення, робити його главою держави чи не робити».
На зустрічі з колективом «Дня» в лютому 2005 року Леонід Кравчук дав лаконічну, але містку відповідь на запитання про причини поразки президентського табору у виборчих перегонах.
Запитання: «На вашу думку, ці вибори — чия поразка: Кучми, Медведчука, Януковича?»
Відповідь: «Гадаю, всіх. Тут не треба ділити. Кучма відходив з арени, хоча не хотів цього робити та сподівався до останнього, що він іще повернеться. І це було однією з причин (поразки. — Авт. )».
Вибори 1990—1991 рр. були уречевленням розпаду комуністичного ладу. На цьому етапі важливо було побудувати національну державу й відмовитися від ідеології, яка попри свою зовнішню принадність сприяла знищенню мільйонів людей. Найкраще з цим справився головний ідеолог Компартії України Л. Кравчук. Суспільство цінує його роль у вітчизняній історії й, здається, прощає йому незграбні кроки в сучасному політичному житті.
Вибори 1994 р. зробили можливим вихід України зі стану політичної анархії й економічного колапсу. З цим якнайкраще впорався міцний радянський господарник Л. Кучма. Він згуртував навколо себе розпорошену після зникнення ЦК КПРС компартійно-радянську номенклатуру й спрямував її на шлях ринкових реформ. Пройде час, і суспільство зрозуміє, що тільки людина такого масштабу, як Л. Кучма, могла витягнути країну зі стану анархії та колапсу. Проте у посткомуністичній Україні першим породженням цих реформ стала не соціальна держава західноєвропейського зразка, а примітивний, огидний і агресивний олігархічний капіталізм.
Ситуація в країні під час виборів 1998—1999 рр. визначалася природною реакцією людей на негативні наслідки реформ. Розколотість суспільства виявлялася в тому, що хтось спромігся пристосуватися до нової реальності, а хтось бажав повернутися в минуле. Соціальна поляризація породила небезпеку червоного реваншу. Ті, хто не розумів, що дороги назад нема, могли своїми голосами заблокувати трансформаційний процес.
Парламентські вибори 2002 р. і президентські вибори 2004 р. відбувалися в якісно новій ситуації. «Партія влади» уперше виявилася розколотою. Розкол породив нормальне для європейських країн явище — політичну конкуренцію. Обидва табори в боротьбі за голоси зобов’язувалися домагатися якісного підвищення рівня життя зубожілого населення.
Повернемося тепер до думки Л. Кравчука, який вбачав витоки поразки Л. Кучми в його бажанні повернутися до влади. Це бажання розщепило «адміністративний ресурс» і зробило втручання влади у виборчий процес, попри його колосальні масштаби, хаотичним та безсистемним.
Кінцева поразка Л. Кучми обернулася перемогою українського суспільства. Слід підкреслити, однак, що сам президент на перших етапах своєї політичної діяльності заклав міцний фундамент для такої перемоги.
Не раз доводилося чути, що помаранчева революція — зовсім не революція, тому що половина суспільства не взяла в ній участі. Цей аргумент справді базується на досвіді багатьох відомих людству соціальних катаклізмів, які охоплювали весь народ і тому закономірно вважалися революціями. Мені здається, однак, що помаранчеву революцію надто персоналізують. Суть справи зовсім не в тому, що за президентську посаду боролися В. Ющенко та В. Янукович, а голоси виборців поділилися між ними майже навпіл. Суть справи в різній динаміці відвикання від радянського способу життя. Помаранчева революція — це антикомуністична революція.
Для частини суспільства головним у житті вже стали інші цінності. Це ті люди, за Біблією, які бажали мати не рибу, а сітку для риболовлі. Ці люди цінували свободу й той рівень життя, який може бути забезпечений тільки свободою підприємництва й свободою добиватися від підприємців та держави гідного рівня заробітних плат і пенсій. Добиватися самим, а не чекати милостей від начальства. Ці люди голосували проти В. Януковича.
Кількість виборців, які проголосували за В. Ющенка, виявилася більшою, ніж кількість тих, хто проголосував за В. Януковича. Це може означати тільки одне: за останні півтора десятиліття в українському суспільстві сталися незворотні зміни. Новосформована «партія влади» повинна зрозуміти це. «Адміністративний ресурс» й надалі відіграватиме певну роль під час зміни влади, але вже не вирішальну. Ми стали набагато ближче до Європи, ніж будь-коли раніше.
Раптовий перерозподіл національного доходу в рамках ринкової економіки загрожує інфляцією. Команда В. Ющенка не зможе відмовитися від заданих В. Януковичем темпів підвищення матеріального добробуту населення, тому що наближаються чергові парламентські вибори. Проте перерозподіл доходів між працюючими та працедавцями — непростий процес. Якщо не забезпечити його прозорості, то він може зірватися у звичайний переділ власності між «своїми» та «чужими» олігархами, а населення, як завжди, стоятиме осторонь. Але хто забезпечить прозорість, якщо ми й досі розв’язуємо наболілі соціальні проблеми за допомогою такого варварського засобу, як революція? Цілісної системи незалежних від держави громадських організацій в Україні як не було, так і нема.
Залишається сподіватися на здоровий глузд основної маси населення. Залишається сподіватися на розуміння ситуації з боку політичних партій, хоч надія на це дуже слабенька. Нарешті, залишається сподіватися на підтримку тих держав, які зацікавлені в утвердженні в нас демократії. Україні потрібний іноземний капітал, але годі розраховувати на автоматизм його пересування. Для цього потрібні великі організаційні зусилля на державному рівні — як з боку України, так і з боку її стратегічних партнерів.
