Помилка Миколи Песоцького

У статті народного депутата, члена фракції СДПУ(о) Миколи Песоцького («Голос України», 16 березня 1999 р.) зроблено спробу осягнути неосяжне: проаналізувати стан суспільства та економіки, розвиток політичного життя в країні, в тому числі пов’язаний із виборами президента, визначити позицію партії відносно підтримки реформатора, з’ясувати для читачів, за що бореться СДПУ(о).

Особливе місце в центрі статті займають міркування про кандидата на посаду президента Євгена Марчука й Соціально-демократичний союз, що підтримує його, а також у зв’язку з цим прозорі натяки автора на наслідки правління «залізнорукого» президента для реформ, демократії та мрії про сильну соціально орієнтовану державу.

Враховуючи обмеженість газетної площі, зупинимося на аналізі тільки цих міркувань Миколи Песоцького, цитуючи його висловлювання у зазначеній вище статті.

Песоцький визнає, що «...головним політичним дійством цього року, безумовно, будуть вибори президента країни» і для СДПУ(о) важливо, щоб «... перемогу здобув! реформатор, демократично налаштований кандидат». Розвиваючи цю тезу, автор додає: «Ми вважаємо недоцільним заявляти, як це роблять інші партії, що знаходимося в жорсткій опозиції до Президента й нинішнього складу Кабінету міністрів... Вважаю, що ті, котрі заявляють про свою непримиренну опозиційність нинішньому курсу, просто «вмивають руки» й займають відверто популістську позицію».

Простіше кажучи, за значенням і логікою написаного М. Песоцьким, навіщо нам «залізнорукий» Євген Марчук (а може, мається на увазі не він, а Олександр Мороз або Петро Симоненко?), якщо є звичніший Леонід Кучма?

Тут виникають три запитання. Перше: наскільки Леонід Кучма — реформатор? Друге: наскільки Євген Марчук — «залізнорукий»? Третє й головне: хто це «ми»?

На перше запитання Микола Песоцький відповідає сам, підкреслюючи «...утомленість людей від хаосу, розгнузданості й вертепів...». Дуже влучна характеристика ситуації в країні, Президентом якої є Леонід Кучма. Чи в країні все відбувається поза бажанням Президента і його спрямовуючої волі? Якщо так, прошу пана Песоцького вибачити мене за вузькість мислення. Але якщо, на думку члена фракції СДПУ(о) Миколи Песоцького, для нього якщо Президент кращий Леонід Кучма, то, згідно з його ж (Песоцького) логікою, перед альтернативою наведення порядку перевагу віддано «хаосу, розгнузданості, вертепам». Вельми оригінальна для соціал-демократа точка зору.

На друге запитання Микола Песоцький розумно не відповідає й правильно робить. Ну хто повірить, що колишній керівник фракції СДПУ(о) в парламенті, котрий відмовився від цієї посади у зв’язку з висуненням у кандидати на посаду президента, — «залізнорукий» у тому розумінні, яке вкладає в це слово (взявши в лапки) Песоцький. Якщо це так, то вся фракція СДПУ(о), в тому числі й сам член фракції М. Песоцький, — «залізнорука», інакше вона не висунула б Є. Марчука в свої лідери. До речі, сама фракція багато в чому існує завдяки тому, що під час парламентських виборів навесні 1998 року Євген Марчук очолив передвиборний список об’єднаних соціал-демократів та особисто об’їхав більшу частину України. Не виключено, що самого Миколу Песоцького люди обрали в депутати, вбачаючи за його спиною особистість Євгена Марчука (треба ж бути реалістом).

Наша преса, в своїй більшості залежна від влади, чомусь замовчує ту обставину, що генерал Марчук — високоосвічений чоловік, котрий має аналітичний склад розуму й ментальність, багато граней якої він зберіг із часів свого воєнного й післявоєнного дитинства, коли передусім визнавалися загальнолюдські цінності: любов до отчого дому, чесність, працьовитість, доброта, бажання прийти на допомогу у важку хвилину...

Про рівень його освіченості свідчить вільне володіння, крім української й російської, німецькою та англійською мовами, що дає йому можливість безпосередньо спілкуватися з різними людьми, від полтавського селянина чи запорізького робітника до канцлера Німеччини чи президента США. Про рівень його інтелекту свідчать численні виступи й статті, підготовлені ним самим, а не штатними помічниками. Про рівень інтелігентності свідчить, у чому довелося пересвідчитися автору цих рядків, його ввічливість навіть стосовно випадкового співрозмовника. Про різнобічність його інтересів також свiдчить участь у фестивалях, уміння грати на фортепіано. Йому навіть властива така незвичайна для генерала риса, як уразливість, яка часто зустрічається у людей тонкої душевної організації.

Користуючись тим, що сам Євген Марчук не любить говорити про себе самого чи то із скромності, чи то внаслідок звички, виробленої ще за часів служби в розвідці, люди, не зацікавлені в наведенні у країні елементарного порядку чи просто не вельми розумні, намагаються створити в громадській думці образ Марчука як українського Піночета.

На третє й головне запитання, хто це «ми», від імені котрих він нібито виступає, Микола Песоцький не відповів. І не випадково, тому що склад членів СДПУ(о) — неоднорідний. Керівництво партії — це в основному великі підприємці, зацікавлені у збереженні свого бізнесу від тиску на нього нинішньої державної влади, що показала свої можливості в історії з ЄЕСУ й «Громадою». Будучи реалістами, керівники СДПУ(о) розуміють необхідність оздоровлення економіки й підвищення життєвого рівня більшості населення, без чого їхній бізнес зазнаватиме економічного тиску спаду споживання. Але розуміти й діяти відповідно до цього розуміння — різні речі. Будь-яка спроба прямого виступу проти нинішньої політики може обернутися розвалом їхнього бізнесу так само, як це сталося із найближчою людиною з оточення Леоніда Кучми та його земляком Павлом Лазаренком і корпорацією ЄЕСУ, що підтримувала його.

Більшість же членів СДПУ(о), в тому числі керівників регіональних відділень, думають інакше. За своїм соціальним статусом вони належать до робітників, інтелігенції, керівників малого й середнього бізнесу та інших категорій громадян, котрі відчувають тягар свого нинішнього становища. Наочно це виявилося на з’їзді СДПУ(о) у грудні минулого року, коли більшість делегатів від регіонів із трибуни з’їзду, з місця і в кулуарах прямо висловлювалися за підтримку Євгена Марчука як кандидата від СДПУ(о) на посаду президента. А черкаська обласна організація ухвалила таке рішення, не чекаючи рішення з’їзду.

У партії склалася непроста обстановка. Через кілька місяців має відбутися з’їзд, на якому повинен визначитися кандидат. Фальсифікація результату вибору неможлива з ряду причин: керівництво партії не використовуватиме брудні методи, навіть якщо вибір здійснюватиметься таємним голосуванням, адже переважаюча думка, відома більшості делегатів, не може змінитися за один день. Але навіть якщо станеться неймовірне й оберуть іншу кандидатуру, більшість членів СДПУ(о) все одно голосуватиме за Євгена Марчука. Настрої, подібні черкаським, у середовищі рядових соціал-демократів поширені досить широко.

Викладене вище ні для кого в СДПУ(о) не є секретом. З метою солідарності з партійним керівництвом розбіжності не виносилися на сторінки преси, що давало можливість пошуку прийнятного виходу із становища, що склалося. І ось Микола Песоцький вирішив порушити мовчання й обнародувати існуючі протиріччя, хоча вони вже стали причиною відходу частини колишніх членів СДПУ(о) до створеного Соціально-демократичного союзу.

Так від чийого ж імені виступає член фракції СДПУ(о) Микола Песоцький? Від імені більшості членів партії? Але це може зробити тільки з’їзд. Хто ж все-таки ці «ми»?

Немає сумнівів у тому, що Микола Песоцький не міг не прорахувати наперед можливу реакцію на його виступ у пресі як із боку керівництва партії, так і її рядових членів. Можна припустити, що статтю спрямовано на те, щоб схилити керівництво партії, а з його допомогою спробувати переконати i з’їзд про необхідність підтримки кого завгодно, хоча б Кучми, але лише не Марчука. З цієї позиції стаття Миколи Песоцького — «підніжка» партійному керівництву, для якого такий вибір був би рівноцінний політичному самогубству, особливо в світлі вже майбутніх парламентських і президентських виборів.

З точки зору суто партійного й ситуативного підходу розбіжності між СДПУ(о) та СДС, що вже висловився на підтримку Євгена Марчука, носять тимчасовий характер. Рано чи пізно їх ліквідують. Тому Микола Песоцький зі своєю статтею явно поквапився. У цьому його помилка.