Повчальна сага

Одним з інструментів боротьби українського народу з владою є масові протести. Інше питання, що після кожної революції, хоча по своїй суті ні одна такою не була, краще не ставало точно, а іноді і гірше. Всі ми пам’ятаємо «революцію на граніті» в жовтні 1990 року, коли студенти домоглися виконання частини своїх вимог, зокрема відставки не найгіршого прем’єра (на той час голови Ради міністрів УРСР) Віталія Масола. Далі була помаранчева революція осені 2004 р. проти третього терміну Кучми і його подальшого намагання зробити своїм наступником Віктора Януковича. Тоді за посередництва друга Кучми і майбутнього голови Наглядової ради YES — екс-президента Польщі Александра Кваcневського, ситуацію вдалося розрулити, забезпечивши Кучмі недоторканність, а Вікторові Ющенку урізання повноважень. Як відомо, зачарування Ющенком невдовзі замінилося великим розчаруванням.

Згадані протести мали мирний характер. А от події кінця 2013-го — початку 2014-го вже характеризувалися насильством і вбивствами в центрі столиці. Революція Гідності була кривавою — на Майдані вбили більше ста людей. Чому так сталося, і кому це було вигідно? Ці питання ще потребують остаточної відповіді, адже, починаючи із побиття студентів в ніч з 29 на 30 листопада 2013-го, насильство лише набирало обертів. Склалося враження, що хтось спеціально тягне за ниточки, нагнітаючи ситуацію. Тому не дивно, що в результаті бенефіціарами стали як певні клани всередині країни, так і зовнішні сили — тільки не сам Майдан. Чи був шанс зупинити цей трагічний сценарій? Так. Цим шансом міг скористатися Віктор Янукович, відмовившись від влади. Але він цього не зробив і потопив Майдан в крові, а потім ще і закликав російські війська в Україну. Більш того, він фактично став цапом відбувайлом в руках українських олігархів і путінського режиму.

Замість Віктора Януковича до Генеральної прокуратури приїде його адвокат Віталій Сердюк. Останній вважає незаконним виклик свого клієнта на допит для ознайомлення з матеріалами порушених проти нього кримінальних справ. Сердюк заявив, що «стаття 138 Кримінально-процесуального кодексу України прямо передбачає можливість не з’являтися за викликом слідчого за наявності таких причин, як тривале перебування за кордоном і наявність загрози життю, яка не перестала існувати, а навпаки посилилася у зв’язку з цими політичними процесами».

Раніше Генпрокуратура оприлюднила дві повістки з викликом на допит екс-президента Януковича, який переховується у Росії. 20 січня Печерський райсуд Києва дозволив Головній військовій прокуратурі проведення стосовно Януковича заочного розслідування у справі про державну зраду. Генпрокурор України Юрій Луценко заявив про те, що Головна військова прокуратура отримала від секретаріату ООН фотокопії заяви колишнього президента Віктора Януковича з проханням ввести в Україну війська РФ.

Юрій Луценко також заявив, що ГПУ планує завершити досудове розслідування в кримінальному провадженні про державну зраду Януковича в лютому 2017 року. Нагадаємо, Віктор Янукович є фігурантом кількох кримінальних справ в Україні, зокрема щодо перевищення ним повноважень від листопада 2013 року до лютого 2014 року, щодо масових убивств активістів Майдану, а також за фактом захоплення ним державної влади 2010 року. Жодне з цих проваджень не розглядають у судах по суті.

«Кримінально-процесуальний кодекс передбачає ситуації, коли можна розслідувати злочин без участі підозрюваного та засудити його, — коментує «Дню» експерт Центру політико-правових реформ Микола Хавронюк. — Але при цьому його права зберігаються. Зокрема, він має право на захист, використовуючи будь-яку кількість адвокатів. Янукович може приїздити в Україну, а може не приїздити. Це його рішення. Головне, що його повідомили. Така ситуація набагато краща в правовому сенсі, ніж за радянських часів, коли у випадку, якщо не могли знайти або дістатись до злочинця, хапали людину і вибивали з неї покази».

Менш ніж через місяць буде три роки, як Янукович втік із країни. За словами експертів, доказової бази для засудження екс-президента вистачає, питання лише в тому, наскільки професійно працюють українські слідчі.

«Факт того, що Янукович просив РФ ввести війська в Україну, довести можна, — відповідає Микола Хавронюк. — В тому числі як доказ можуть слугувати не лише документи, а й його виступи на телебаченні та відповіді на питання російських журналістів. Всі відео- і аудіозаписи є документами в процесуальному розумінні і можуть відіграти свою роль як доказ».

«Що ж до державної зради Януковича, то тут є переконливі підстави довести це і винести йому вирок, — коментує «Дню» народний депутат V, VI, VII скликань, голова громадської організації «Сила права» Андрій Сенченко. — Разом з тою частиною звинувачень, яка базується на документі, що був офіційно отриманий з ООН, достатньо і інших доказів, які прокуратура має систематизувати і використати у обвинуваченні. Останнім часом було багато дебатів на цю тему, зокрема щодо того, ким був Янукович, коли він закликав РФ ввести в Україну війська (1 березня 2013 року. — Ред.). Вся справа в тому, що 111 стаття «Державна зрада» стосується не лише президента чи будь-якого державного службовця. Цю статтю можна застосувати до будь-якого громадянина України, який вчинив злочинні дії як державна зрада. Будь-який громадянин України, який закликав державу-агресора ввести окупаційні війська на терени нашої країни, є державним зрадником».

Окремі експерти раніше неодноразово наголошували, що втеча Януковича була частиною спецоперації, яку провів Кремль під час Євромайдану. Зокрема, про це писав у «Дні» й московський публіцист Дмитро Шушарін.

Суть її полягала в тому, щоб довести ситуацію в Києві під час подій кінця 2013 р. — початку 2014 р. до «точки кипіння», а потім, висмикнувши Януковича, створити вакуум влади і вдарити по Криму і сходу України. Згадаємо, наприклад, заяви на той час чинного голови Служби безпеки України Валентина Наливайченка про присутність під час Євромайдану представників ФСБ Росії в Києві, які фактично курували дії українських правоохоронців.

«Янукович і Росія дійсно тоді намагалися використати його двоякий статус, адже РФ продовжувала розглядати Януковича як президента в той час, як він вже таким не був внаслідок рішень українського парламенту, — каже Андрій Сенченко. — РФ звичайно розглядала цю ситуацію з вигідного для себе ракурсу. Але це ще більше поглиблює провину Януковича, коли він користувався атрибутами президентської влади, якої по факту не мав. Зокрема, коли ставив підпис на бланку як Президент України». 

Проте історія з Януковичем має глибші корені. Його використовували не тільки під час Євромайдану, а й протягом всього його президентства, коли Міноборони і СБУ України очолювали росіяни, які знищували обороноздатність країни зсередини. Мішенню Кремля була і залишається українська державність. Традиція втручання Москви в українські справи тягнеться ще з 90-х рр., коли на президентських виборах 1994 року Росія допомогла перемогти колишньому директору «Південмашу» Леоніду Кучмі. Наприклад, саме за часів президентства останнього розпочалася традиція призначення осіб очільниками силових структур, які використовували міністерства або служби для міжкланових розборок і збагачення. До речі, саме Кучма призначив спочатку Януковича головою Донецької облдержадміністрації, а потім і прем’єр-міністром України. Більше того, коли Кучмі не вдалося залишитися на третій термін, він зробив ставку на Януковича і отримав помаранчеву революцію.     

Але схоже, ні події осені 2004 року, ні кривавий Євромайдан не змогли змінити старих правил. Доказом цьому слугує відсутність юридичної крапки як в давніх кримінальних справах («справа Гонгадзе—Подольського»), так і в нещодавніх (справи Євромайдану, зокрема щодо Януковича). Які існують небезпеки у «справі Януковича»?

«На жаль, нестриманість в оцінках і піар-складова нинішньої влади явно гіпертрофовані у всіх структурах, — акцентує Андрій Сенченко. — На мій погляд, Генпрокурору Юрію Луценку не варто брати на себе функцію того, хто обвинувачує в суді. Я розумію, що процес над Януковичем є знаковим для країни і Луценко відвертий в своїх оцінках його злочинів. Дійсно, нашому недавньому минулому треба давати чіткі оцінки. Але Генпрокурор, у якого є об’єктивні особисті претензії до Януковича, адже останній незаконно посадив Луценка, краще б доручив представляти обвинувачення, наприклад, своїм заступникам — професійним прокурорам».

Не виключно, що слова («покидьок») і звинувачення («узурпував владу, розікрав державу, знищив ВСУ і сили безпеки України») Юрія Луценка на адресу Януковича можуть бути використані захистом останнього в європейських судових інстанціях з аргументацією особистої неприязні до екс-президента. Якби Луценко був пересічним громадянином — це одна справа, а посада держслужбовця, тим більше Генпрокурора, це зовсім інше. 

«Питання залишається і в наступному, — додає Микола Хавронюк. — Чи вистоїть вирок, який мають винести Януковичу, в Європейському суді з прав людини? Теоретична небезпека полягає в тому, що певні положення в Кримінально-процесуальному кодексі мають тимчасову дію. На цьому можуть грати адвокати Януковича, стверджуючи, що закон має вибірковий характер. Тому краще було б ці положення внести в тіло Кримінально-процесуального кодексу, а не тримати їх в прикінцевих перехідних положеннях. А так я не бачу підстав не довести цю справу до вироку».

Власне, у нинішньої влади немає іншого виходу, ніж довести резонансні справи, зокрема Януковича, до кінця, аби повернути собі довіру суспільства. Не голосними заявами і безкінечними обіцянками, а по-справжньому, щоб люди повірили, побачили, відчули. Власне, це є їх обов’язком, адже зайшли вони до владних кабінетів на крові людей. Більш того, країна вже три роки перебуває у стані війни з окупованими Кремлем українськими територіями і тисячами втрачених життів. Які ще потрібні аргументи, не кажучи, звичайно, про обов’язок побудови сильної держави, щоб представники політичного олімпу наважилися нарешті зламати цю систему? Влада не заради самої влади, наживи і розборок з опонентами, як це тривало і триває в Україні протягом багатьох років, а влада заради людей і країни. До речі, це убезпечить їх самих, бо Янукович теж колись думав, що він недоторканний і що він надовго.

Приклад. I не лише в рік Японії...

ФОТО З САЙТАTHENEWSLENS.COM

На фото 1867 р. — Йосинобу Токугава (роки життя: 1837–1913). Це останній сьогун Японії (1866–1868 рр.), який знайшов у собі сили відмовитися від влади, щоб припинити розростання громадянської війни в країні, уникнути марного кровопролиття і дати дорогу модернізації та вестернізації Країни Вранішнього Сонця.