Повернути Росію в лоно цивілізації

Днями оглядач The Times Меттью Перріс у роботі «Нині ми повинні умити руки в Україні» висловив думку Заходу, яку не можуть оголосити політики. «Ми ніколи не повинні були вимагати, щоб Росія не чіпала Крим, якщо ми не були готові допомогти Україні із захистом Криму, — пише він. — Захід тупотить ногами і вимагає, щоб Росія припинила черговий наступ; Росія не звертає уваги; ми відводимо погляд; Україна відступає на наступну лінію оборони». І робить висновок: «Нехай світ обнесе невидимим кордоном сердиту шкутильгаючу квазіімперію і захищає те, що залишиться за межами цього кордону, дозволивши гнити тому, що всередині». «Гнити» — з Україною включно, взявши під захист хіба що країни Балтії.

•  Осуджуючи Захід за очікувальну позицію, ми відзначаємо більш активну роль в українсько-російському протистоянні Польщі та країн Балтії. Та ось нам маленький, але волаючий факт: на нещодавніх парламентських виборах у Естонії друге місце виборола Центристська партія, яка  раніше уклала договір про співпрацю з «Єдиною Росією», а її лідер Едгар Савісаар рік тому назвав легітимним псевдореферендум у Криму. Більше того, у порівнянні з виборами 2011 року проросійські центристи отримали на 1,5% голосів більше — цифра нібито мізерна, але вона демонструє головне — ЗРОСТАННЯ підтримки проросійської політичної експансії навіть у європейській країні, до якої Росія висуває територіальні та інші претензії!

Поміркованіші, ніж Перріс, передають Україні й такий сигнал: мовляв, лідери Заходу за усієї симпатії до українського народу не завжди можуть ухвалювати рішучі рішення (надання військової допомоги), бо змушені оглядатися на громадську думку в своїх країнах. А вона, думка, в Німеччині, Франції, Великобританії etc. не завжди беззастережно на боці України — з перших днів Майдану московські пропагандисти зуміли позначити учасників Революції Гідності радіоактивним — не гіршим за полоній-210, яким ФСБ убило в Лондоні Олександра Литвиненка — маркером «фашисти» та «нацисти» (спасибі вітчизняним правим, які залюбки надавали відповідну картинку усіляким «лайфньюсам», проводячи у дні Майдану смолоскипні ходи із «зігуючими» бовдурами). Це у нас такі ярлики викликали сміх, проте у тій же Німеччині з її масштабною денацифікацією обиватель покривався холодним потом, з ним слід було вести роз’яснювальну роботу, щоби він бодай спробував відділити зерна від полови. А звідки було взятися «зернам», коли уми європейського обивателя засівали «рашатудеї»? Он на поточний рік бюджетні субсидії телеканала «Russia Today» збільшилися на 41% і становитимуть 15,38 млрд руб., а ми в цей час ліпимо «Мінправди», чи, пак, МінСтець...

•  Як тепер втовкмачити бюргеру, що сталінізм = нацизм, а раз Сталін для Путіна — «ефективний менеджер», то нинішня політика Росії з її ідеологією «русского мира» — відверто неонацистська? Ось кілька із 25 пунктів «Програми Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини» Адольфа Гітлера, затвердженої 24 лютого 1920 року, і їх аналоги у теперішній Росії. «Об’єднання всіх німців у кордонах Великої Німеччини» — чим не приклад для «русскомирной» ідеї згуртувати націю в межах не кордонів держави, а в «кордонах нації», що отримала законодавчий фундамент у вигляді федерального закону (№99-ФЗ від 24.05.1999) «О государственной политике Российской Федерации в отношении соотечественников за рубежом» стал свидетельством позитивных сдвигов в разработке диаспоральной политики на правительственном уровне»?

«Відмова від умов Версальського договору» = відмова РФ від Будапештського меморандуму. «Звичайне Римське право повинно бути замінено на «німецьке право» = нинішня московська дискусія щодо відновлення примату російських законів над міжнародними, навіть ратифікованими РФ. «Повна реорганізація національної освітньої системи» = чергове переписування історії у російських підручниках, заклик нівелювати вивчення  іноземних мов («Граждан какой страны мы растим?» — уродженка Макіївки Ірина Яровая, депутат Держдуми від «Єдиної Росії»). «Засобами масової інформації можуть володіти тільки німці, не-німцям забороняється працювати в них» = чистка Путіним позабюджетних організацій — закордонних агентів. «Сильна центральна влада, здатна ефективно здійснювати законодавство» — без коментарів.

•  Нині, коли «русский мир» пішов у похід, часто згадують слова Путіна на конференції з питань політики безпеки 2007 року, яка, немов натякаючи на місце «пивного путчу Гітлера», а потім — змови європолітиків з Гітлером, відбулася у Мюнхені. Росія — країна з більш, ніж тисячолітньою історією, і практично завжди вона користувалася привілеєм проводити незалежну зовнішню політику, традиції якої ми не збираємося змінювати — одна з головних тез промови кремлівського лідера. Будь-яке порівняння шкутильгає на обидві ноги, але... Виступаючи 1 жовтня 1938 на нараді пропагандистів Москви і Ленінграда з обговорення «Короткого курсу історії ВКП(б)», Сталін заявив, що «є невірним уявлення про більшовиків як про пацифістів». Більшовики, сказав путінський «ефективний менеджер», «самі будуть нападати, якщо війна справедлива, якщо обстановка дозволяє, якщо умови сприяють». Це — ще й до того, що в Мюнхені Путін клявся: єдиним механізмом прийняття рішень щодо використання військової сили як останнього аргументу може бути тільки Статут ООН. Нині, після Криму і під час Донбасу його треба розуміти так, що 2007-го «обстановка не дозволяла і умови були несприятливими».

Понад сім років знадобилося США, щоб устами свого Держсекретаря Джона Керрі визнати сьогодні: Путін постійно бреше. «У Росії відбувається найбільша і неприхована пропагандистська кампанія, яку я бачив з моменту розпалу холодної війни. Вони спотворювали дійсність або брехали — називайте як хочете», — наголосив Керрі. До речі, цю експансію чудово підтверджує маленький експеримент, який може поставити кожен читач, забивши для пошуку у «Гугл» фразу «Керрі: Путін бреше» українською та російською мовами. У першому випадку — наведена цитата, у другому — масований передрук слів Путіна «Керрі — брехун» часів сирійського конфлікту. (Ми — це війна, брехня — це правда і т.д.).

•  Для Заходу найстрашнішими після звинувачень у нацизмі є звинувачення політика світового масштабу у злодійстві. «Російські правителі використовують ресурси країни для свого збагачення», — привселюдно заявив на останньому форумі у Давосі фінансист Джордж Сорос. Колись найбільший закордонний інвестор у Росії і палкий прихильник Путіна, глава інвестиційного фонду Hermitage Capital Білл Браудер в інтерв’ю американському телеканалу CNN заявив, що президент Росії володіє статком у $200 млрд. До речі, те інтерв’ю було приурочене виходу мемуарів Браудера «Червоний бюлетень: правдива історія великих грошей, убивства і боротьби людини за справедливість» (Red Notice: A True Story of High Finance, Murder, and One Man’s Fight for Justice).

І тут ми наближуємося до фундаментальної відмінності російського обивателя від європейського. Для європейського — хоч би як розпиналися «лайфньюзи» та «рашитудеї» — уже одне клеймо з сузір’я «брехун», «злодій», «вбивця» ставило б на затаврованому політикові хрест довічний. Але російський загал здатен пробачити своєму лідеру все, щоб лише народ, обкрадений, обманутий, з розстріляним відродженням-опозицією гордився своєю країною, яка «встає з колін».

•  «Після 14 років при владі і враховуючи суми, які справила країна, і суми, які не були витрачені на школи, дороги, лікарні і т.ін, усі ці гроші — у власності, зберігаються на рахунках у швейцарських банках, в акціях, хедж-фондах, керованих Путіним і його дружками», — заявляв Білл Браудер. Як кажуть в Україні, все це — до дупи, бо у росіян є неонацистська примара «русского миру», за яку їдуть горіти в танках на Донбасі і бурят, і друг степів калмик. Тому немає там нестачі у борцях з «ворогами та зрадниками» з «військово-історичних», «рукопашно-патріотичних» і «православно-бійцівських» клубів — часто-густо із закритою структурою, таємним членством і незрозумілим фінансуванням. Узяти, бодай, новостворений «антимайдан». Їх роль надзвичайно зросла за той час, коли РФ знадобилися приватні, неофіційні помічники для мобілізації добровольців і грошей для війни в Донбасі.

•  Щодо Церкви. Як відомо, про неї — понівеченої, розстріляної — «отець народів» згадав у розпал Другої світової. Але, повернувши до життя, посадив під пильне око НКВС. Згадаймо недавню історію — смерть 1999-го попереднього Патріарха РПЦ Редигера, постриженого з іменем Алексій, до речі, на честь Алексія, митрополита Київського, святителя Московського.

За офіційною версією, причиною смерті є гостра серцева недостатність, хоча референт Патріарха відомий Андрій Кураєв розповів, що Алексій II помер, впавши й ударившись потилицею в туалеті. «Президент Путін навряд чи вимагатиме розслідування не в останню чергу тому, що він і Патріарх Алексій II мають спільне минуле, пов’язане з КДБ», — написала згодом The Times. Але кому це було цікаво у Росії? «Алексій II помер як святий — стоячи на колінах перед іконами», — навчила вважати «Комсомольская правда» на роковини смерті, як це і личить «русскому миру».

•  У своєму останньому інтерв’ю, опублікованому посмертно, Алексій сказав: «Мені довелося встановити абсолютно нові відносини між державою і Церквою... Зараз встановлювалися зовсім нові відносини, коли Церква сама приймає рішення і сама відповідає за свої дії перед своєю совістю, історією, народом». Але, видно, навіть такі відносини не влаштовували народжувану ідеологію «русского мира». («Я позбавляю вас тієї химери, що зветься совістю», — вчив Гітлер своїх солдатів).

«Ядром російського світу сьогодні є Росія, Україна, Білорусія, і святий преподобний Лаврентій Чернігівський висловив цю ідею відомою фразою: «Росія, Україна, Білорусь — це і є свята Русь». Саме це розуміння «русского мира» закладено в сучасній самоназві нашої Церкви. Церква є російською не за етнічною ознакою. Це найменування вказує на те, що Російська православна церква виконує пастирську місію серед народів, що приймають російську духовну і культурну традицію як основу своєї національної ідентичності або принаймні як її істотну частину. Ось чому в цьому сенсі ми і Молдову вважаємо частиною цього Руського світу», — ось якої заспівав спадкоємець Алексія — Кирило (Гундяєв), відкриваючи восени 2009-го Асамблею організації «Русский мир». Опираючись на слова Лаврентія Чернігівського, що не вказані в ЖОДНОМУ автографі творів преподобного, цією пропагандистською неправдою лише підтверджуючи відому російську приказку «Каков поп — таков и приход». (До речі, під час відспівування Патріарха Алексія в Храмі Христа Спасителя, коли Кирило підійшов до труни, йому зробилося зле і був віднесений двома єпископами у вівтар, звідки не з’являвся тривалий час).

Уже навіть білоруський лідер Олександр Лукашенко зробив однозначну заяву. «Є тут деякі розумники, які вважають, що білоруська земля — це частина, як вони кажуть зараз, «русского мира» і мало не Росії — забудьте!» — відрубав він. Думається, президент Лукашенко усе зрозумів, навіть не так після Криму, як під час Донбасу. Терористи, яких відверто благословляють отці РПЦ (ба ми бачили там навіть попів РПЦ зі зброєю), які катують полонених, які відрізають у розстріляних вуха і йдуть в атаку з гаслом «Аллах акбар!» — це добрячий холодний душ для тих, хто чекав від «русского мира» «пастирської місії серед народів, що приймають російську духовну і культурну традицію як основу своєї національної ідентичності».

•  Але повернімося до того, з чого почали. Як оце переконання, до якого дійшов навіть Лукашенко, вкласти у вуха Заходу? Не політичних лідерів — Заходу обивательському, бюргерському, який — згідно з принципами дієвої демократії — і має вирішальний вплив на своїх очільників. Громадянин Європи має відчути, зрозуміти, переконатися, що тактика російської пропаганди, спрямована проти України, перетворилася на стратегію проти євроатлантичного партнерства та Європейського Союзу. Це, до речі, думка професора Йєльського університету Тімоті Снайдера, озвучена днями під час міжнародної конференції «Україна, Росія і ЄС. Європа за рік після анексії Криму», що відбувалася у Берліні.

На думку американського історика, Україна — лише засіб на шляху до мети Кремля: розбити зв’язки всередині Євросоюзу і Євроатлантичне партнерство. «Це та ж стратегія, яку використовував Сталін, — нацькувати європейців проти самих же себе. Та ж лінія мислення», — зауважив Снайдер.У спробах Кремля «реабілітувати» історію СРСР і Другої світової війни, сказав він, назвав особливо насторожує перехід Росії від ідеї оборонної війни в наступальну. Більшовики «самі будуть нападати, якщо війна справедлива, якщо обстановка дозволяє, якщо умови сприяють», так?

•  На жаль, поки що умови сприяють агресору. На жаль, замість того, щоб почати на Захід своє мовлення, щоб бодай мінімізувати пропагандистський марш російських ЗМІ, ми, в Україні, спостерігаємо совкові потуги Міністерства інформполітики. «Ми ПРОТЯГОМ МІСЯЦЯ запустимо канал іномовлення, назва якого буде Ukrainian Tomorrow, на відміну від Russia Today». У них є тільки сьогодення, а у нас — майбутнє», — заявив днями міністр Юрій Стець. «Президент України поставив завдання ПРОТЯГОМ МІСЯЦЯ-ДВОХ запустити військовий канал. Ми передамо його Міністерству оборони України. Це буде канал наших Збройних сил», — сказав він же. Разом з тим, за словами міністра, на сьогодні українське телебачення недоступне для жителів захоплених бойовиками регіонів Донецької та Луганської областей: «Сьогодні на частотах українських телевізійних каналів віщають «Луганськ-24», «Донецьк-24», сепаратистське радіо. Інформаційний контент на тих територіях формують спецслужби Російської Федерації. Російські телеканали, в тому числі, там теж віщають».

Зрештою, в державі є Державний комітет телебачення і радіомовлення. Навіщо дублювати його «міністерством правди», може посилити існуючу структуру виділеними Мінінформу бюджетними коштами? Невже там, «на горі», не розуміють, що часу в України немає? Яке, у біса, майбутнє, може бути у нас на фронтах інформаційної війни, коли сьогодення ПОВНІСТЮ заповнене ворожою пропагандою. «Русский мир» може перемогти виключно правда. Але хибна думка, що раз правда одна — її не варто пропагувати, усім, мовляв, і так ясно. В умовах нинішньої інформаційної навали — чітко ясно лише те, що вдовбується в голови через вуха і очі, через спинний мозок. Творці «русского мира» це зрозуміли відразу (дякуючи панам Гебельсу, Гітлеру, Сталіну), а тому перемагають на інформаційних фронтах.

•  До речі, восени минулого року Путін підписав закон про заборону нацизму. Як казав товариш Ленін про «Мать» Горького, «очень своевременная книга». Що заважає парламенту демократичної України утвердити правду законодавчо: визнати ідеологію «русского мира» неонацистською і законодавчо ж заборонити її як людиноненависницьку, як таку, що веде до перерозподілу Європи з боку тоталітарного хижака та є загрозою мирного існування людства.

Ми багато говоримо про те, що Росія вкрала нашу історію, історію Руси-України. Так давайте повернемо історичну справедливість, добровільно вийшовши із статусу «молодшої сестри», оскільки саме молодшою і саме сестрою є Росія. І вже на правах старшої повернемо нерозумне дитятко в лоно цивілізації. Чи допоможе нам Захід — питання дискусійне, але пояснювати необхідність такого цивілізаційного маршу необхідно не тільки йому, а й собі самим.