Позасистемні чи ті, що випали із системи?

Українська політика дедалі більше стає пародією на саму себе. Коловорот одних і тих самих персонажів створює безумовний запит на нові обличчя — але обличчя, що претендують бути такими, виявляються або ляльками, спонсорованими олігархами різного рівня, або маловпливовими маргіналами, або взагалі залишаються на рівні «міських божевільних».

РІВЕНЬ ПЕРШИЙ. «ЖАХИ» НАШОГО МІСТЕЧКА

Україна залишається, за всієї імітації «залізного порядку» нинішньою владою, країною плюралістичною. Навіть у правлячій партії є різні ідеологічні групи (що яскраво проявилося після «європейського повороту» Януковича). Про опозиційний фланг годі й казати? Тут у нас виставка патріотів усіх мастей, розмірів і забарвлень, і різняться вони не за переконаннями, а за трьома категоріями — ті, хто потрапив до парламенту, ті, хто туди не потрапив, і ті, хто там іще не був. Цих третіх ми могли б назвати позасистемною опозицією, але це було б перебільшенням, натяжкою. Так, є опозиціонери в містах, на місцевому рівні. Але вони все одно працюють у зв’язці з якоюсь партією, групою або окремим місцевим політиком, незадоволеним своїм становищем.

Але не варто так кепкувати: все ж на місцевому рівні опозиціонерам найскладніше — у своїй вотчині влада віддає перевагу нехитрій тактиці «все суворо контролювати». Тому муніципальні опозиціонери зазвичай не виростають навіть до регіональних масштабів. Але й у столиці, де шансів начебто більше, такого немає. Той же Ігор Луценко — один з найвідоміших київських захисників старожитностей і інтересів міської громади — не відомий за межами Києва, та й у столиці депутатом стати не вдалося. Їм дуже важко здобувати справжні перемоги.

Перейдемо тепер на рівень області або групи областей. З чисельних і нібито дуже «позасистемних» рухів, що «гуртуються» як на проросійському, так і на право-національному флангах, не можна назвати хоч якийсь, що має реальний вплив на політичне життя навіть у своєму регіоні. Наприклад, у Галичині посилено ворогує зі «Свободою» «Автономний опір», створюючи неприємну метушню в націонал-патріотичному таборі. Про інших навіть сказати щось важко — якщо вони й діють, то суспільство в цілому має про них мінімальне уявлення. Те саме стосується й проросійських організацій Півдня й Сходу, жодна з яких не висунула ніс далі власного регіону й нічого, крім одноманітної театральщини й показного біснування, своїм прибічникам не дала (короткочасний «казус Маркова» лише підтверджує це правило). Та й не були ці «професійні росіяни» ніколи «позасистемними» — навпаки, їхні лідери, створивши чисельні партії «імені себе», завжди грали у велику політику на місцевому рівні, поводячись точнісінько так само, як і їхні колеги з націонал-патріотичного маргінесу.

РІВЕНЬ ДРУГИЙ. ІЗ ВЛАДИ У ВЛАДУ

А от панове й пані, які вже ходили у владу й навіть займали там посади, а тепер вдають із себе «істинно» позасистемну опозицію, викликають сумний сміх. Найхарактерніший приклад такого «позасистемного» опозиціонера — Юрій Луценко з його ініціативою «Третя республіка». Від того, що колишній «в’язень № 2» роз’їжджає країною й паплюжить Януковича, останньому ні жарко ні холодно. Наш гарант, напевно, ще й сміється з полум’яних промов ним же помилуваного «професійного революціонера», бачивши, як той тисне руку Леоніду Кучмі, з яким 13 років тому воював на майданах. Позапарламентська опозиція тих років була дійсно справжньою, якоюсь мірою навіть «завзятою», намагаючись повалити закоснілий режим. Юрій Луценко тоді не втомлювався викривати Кучму, готового подружитися з найодіознішими персонажами заради продовження влади або просто заради гарантовано спокійної старості. А тепер він тисне колишньому ворогові руку. І не боїться Юрій Віталійович звинувачень у кон’юнктурі! Адже йому важливо відпрацювати вказівки своїх спонсорів. А їм, мабуть, важливо налагодити стосунки з Кучмою. Не лише тіньові, а й публічні. Показати, що вони можуть отримати такого серйозного прибічника — свого роду «дах». Ну не може наша «позасистемна» опозиція без внутрішнього даху! Без нього «стра-а-шно» й незвично. Тим паче що Кучму багато хто з журналістів і експертів подає тепер як найкращого з усіх президентів України періоду незалежності. Нещасна країна, в якій отця-творця олігархічної системи, «отця» всіх трьох найбільших розчарувань останніх років — Ющенка, Тимошенко і Януковича (в останнього є шанс довести протилежне) — оголошують мало не отцем нації й уже готові прижиттєво канонізувати! Причому хвалять другого президента України саме опозиціонери, які колись кричали «Кучму — геть!»...

Такі дії лише зайвий раз підтверджують штучність протестних настроїв серед колишніх управлінців. Можливо, на початку своєї опозиційної кар’єри вони й були щирими у своїй ненависті до системи, яка то не давала їм просунутися нагору, то взагалі відкидала на узбіччя політики, а деяких навіть кидала за грати. Мотив владолюбства робить їх завзятими критиками влади. Але навіть перебуваючи в ув’язненні вони залишилися все тими ж політиками, які вже скуштували плодів влади. Спілкуючись у замкнутому світі собі подібних, вони знаходять спонсорів і соратників усе в тому ж таки середовищі політиків, нині усунутих від влади більш організованою групою. Хоч би як вони зверталися до народу, хоч би які гарні назви собі брали, суть у них залишається все тією ж — кон’юнктура й бажання знову опинитися в теплих кріслах. Нехай навіть вони при цьому впевнені, що правитимуть поміркованіше й грабуватимуть не настільки цинічно, як їхні конкуренти.

На жаль, «вчинок» Луценка й доказ у вигляді вже відомого фото не стали в Україні темою для серйозного аналізу. У Росії, наприклад, новина про те, що опозиціонер Олексій Навальний відмовляється брати участь у черговому «Русском марше», але підтримує саму ідею, викликала бурхливу реакцію в ЗМІ й демократичному середовищі. З’явилося багато матеріалів і заяв із цього приводу. У результаті навіть ті, хто публічно підтримував Навального, змушені відверто його застерегти: будьте готові до того, що біля вас залишиться мало пристойних людей. Виходить, у Росії проблемні речі викликають дискусію. У нас же бояться, не хочуть або не вважають за можливе обговорити — чи можливе публічне й демонстративне рукостискання опозиціонера з нерукостисканним екс-президентом. Це і є проблема — українських ЗМІ, опозиції, суспільства.

РІВЕНЬ ТРЕТІЙ. ТІ, ЩО НАГРІЛИ МІСЦЕ

Ну а про нашу парламентську опозицію й говорити якось нудно й безглуздо. Взагалі, потрапивши до парламенту, будь-яка партія, не налаштована на початкову обструкцію, приречена на звинувачення в угодовстві. Найголовніші звинувачення в цьому плані закидаються «Свободі», оскільки від них очікували найбільше з погляду опору владі. Опору, втім, безглуздого й нещадного. Що стало особливо зрозуміло в той момент, коли Янукович розвернувся в європейському напрямку. У цей момент нашу опозицію всіх видів аж заціпило, а можливий вихід Тимошенко за межі харківської клініки викликає в них ще й егоїстичний жах. Який вже тут реальний опір владі — тут час просити в неї допомоги! Сама лише імітація опозиційної діяльності, тимчасові союзи, демонстрація показної бойовитості. І все. Принципів у наших опозиціонерів, виявляється, не так уже й багато. Єдиного кандидата на вибори 2015 року не висунули, вибори в Києві не «протиснули», мітинги можуть зібрати лише за гроші, ще й провалили всі найважливіші голосування, наприклад, щодо скасування пенсійної реформи або щодо вотуму недовіри уряду Азарова. На додаток прогнозовано «розродилися» «тушками». Про яку ж реальну опозицію в такому разі можна говорити?

ВУЗЬКИМ Є КОЛО ЦИХ РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ, АБО ЩО РОБИТИ?

Виходить, що в Україні наразі парламентська опозиція слабкіша за владу (часто програє тактовно, не є альтернативою), а багато хто з позасистемної опозиції слабкіше за саму парламентську опозицію. Можливо, і є серед суспільних авторитетів локального розливу більш-менш чесні персонажі, але як їх виявити? І взагалі, який має бути тест на істинність опозиціонера? Напевно, як мінімум — не зрадити свої принципи, нехай і через багато років, не зрадити своїх соратників, потрапивши у владу. А працювати, працювати й працювати, терпіти скруту, завойовувати серця й душі людей і навіть жертвувати собою. На жаль, останнє теж необхідно в країні, де все продається або робиться під впливом погроз. У цьому плані справжній опозиціонер мусить мати здоровий фанатизм. Цинізм тут недоречний. Але де ж межа, що відділяє такого «чесного фанатика» від небезпечного божевільного? А це вже вирішувати людям, жителям громади, потенційним виборцям.

Треба міняти систему, не намагаючись вписатися в неї під позасистемними гаслами «на паркані». Опозиція, що йде знизу, та опозиція, якої роками чекають і шукають наші громадяни, має бути позасистемною на практиці, а не позапарламентською за фактом. Не в парламенті або місцевій раді річ, хоча прихід до влади й важливий для кожного серйозного руху. Важливе розуміння — як і що міняти в системі, важливі принциповість, мужність, безкорисливість і організаторські здібності. Справжні революціонери завжди були саме такими. Щоправда, після приходу до влади вони все одно ділилися на тих, хто перетворювався на диктаторів і сибаритів, і тих, хто продовжував ходити в рваній шинелі й старому френчі, але з променистим поглядом. І ще не відомо, від кого з них країнам і народам було гірше...

Але в нас таких персонажів наразі все одно немає. Зате є одні й ті самі обличчя, що неабияк набридли за ці роки. Невже 2015-го, коли ми обиратимемо не лише президента, а й місцеву владу, хоч хтось з’явиться на безвідрадному політичному фоні нашої країни? Чекати залишилося недовго — за законами розвитку суспільства хтось усе-таки має з’явитися. Не пропустити б цей урочистий момент...