"Правда - як товар зникла з прилавків суспільства"

Микола АМОСОВ, директор дирекції програм Українського радіо:

— Цілковито підтримую віце-прем’єра. Як на мене, конкурентоздатність — це впливовість на суспільство, а її більшості українських мас-медіа не вистачає. Одна із визначальних причин цього — реальна залежність ЗМІ від певних економічних, політичних, фінансових, а подекуди і кримінальних кіл, які фінансують, отже, і замовляють музику. На мою думку, можна працювати iз будь-яким керівником, але він повинен відповідати одній умові, яку я називаю «критичною масою естетики». До цього можна ще додати його здатність до зваженої оцінки і сприйняття засобу масової інформації не як іграшки, якою будуть користуватися він, його дружина і діти, а як певного інструменту, який може працювати не завжди у повній відповідності до його поглядів. До тiєї пори, поки у наших медіа- босів не буде критичної маси культури (хоча, як на мене, це найважливіший критерій), політичної культури і ширшого світогляду, доти наші мас-медіа будуть залежати від їхніх забаганок. І цьому стану певною мірою допомагає ще такий фактор, як недостатня структурованість нашого суспільства — у всіх сферах і на всіх рівнях.

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, ТСН, «1+1»:

— У питанні технічному наші канали, на мою думку, абсолютно конкурентоспроможні: ми працюємо на тій самій техніці (звичайно, вона у нас трошки гірша, трошки старіша, але формат той самий). Що стосується творчої конкурентоспроможності, то тут якщо ми програємо, то тільки тому що вимушені замість концентрації безпосередньо на своїй роботі вирішувати масу «технічних» проблем, у тому числі й фінансових. Регіональні канали дуже добре знають, що таке, коли журналіст шукає спонсорів під свій телеканал, передачу. У центральних ЗМІ добре знаємо, що таке, коли немає грошей на бензин на виїзд, на ремонт техніки, на відрядження і т.д. Проблема полягає, по- перше, в неокупності українських загальнонаціональних мас-медіа, по-друге, в тому, що ті олігархи, які вже взялися фінансувати медіа, не мають достатньо ні культури, ні коштів, щоб дотримуватися свого слова і фінансувати їх так, як належить. Тому замість того, щоб порівнювати нас із західними стандартами, краще подумати над тим, як краще доповненнями до чинних законів та створенням одного-двох нових законів можна сприяти, щоб інформаційний простір України швидше: а) викристалізувався, б) міг заробляти, в) міг розвиватися в тому руслі, в якому розвивається інформпростір Чехії, Польщі, Словаччини, а не тих країн, від яких ми щойно втекли.

Євген ЯКУНОВ, перший заступник головного редактора газети «Киевские ведомости»:

— Я згодний iз Миколою Жулинським. І вважаю, що в цьому велика провина держави, тому що ідеологи інформполітики коли щось і роблять, то роблять абсолютно не в тому напрямі, щоб сприяти конкуренції в цьому середовищі. У нас засоби масової інформації розцінюються як елементи пропаганди, а не як елементи отримання об’єктивної різнобічної інформації. Нам кажуть, що ми повинні забезпечувати інтереси держави, повинні провадити виховну та просвітницьку роботу. Але якщо ЗМІ виступають як елемент пропаганди, то тут мають бути і колосальні державні дотації, оскільки пропаганда конкурентоспроможною бути не може. Російські ЗМІ конкурентоспроможніші, тому що в Росії товаром є не пропаганда, а інформація. Об’єктивна, правдива інформація коштує дорого, і вона краще споживається суспільством, аніж пропаганда. Створити конкуренцію в інформаційній сфері можна, тільки відкривши шлюзи для свободи слова, для об’єктивнішої інформації. Сьогодні не є секретом, що журналісти в нас вимушені писати езоповою мовою, що правда як товар фактично пішла із прилавків суспільства. Це стосується як поліграфічної продукції, так і продукції телерадіоефіру, кіно. Якщо в нас робляться фільми, на зразок «Чорної ради», «Мазепи», які відіграють суто пропагандистську роль, то ми ніколи не зможемо зробити те, що зробив Єжи Гофман своїм «Вогнем і мечем». Тому що він поставив фільм саме конкурентний, а ми ставимо фільми пропагандистські. Якби в нас на чільне місце ставили бізнес, то, я впевнений, у нас були б і гарні журналісти, і якісні газети.

Валерій БАБИЧ, директор студії комп’ютерної графіки «Бабич дизайн», керівник телепроекту «Великі перегони»:

— У всьому світі, напевно, важко знайти інформагентства або телеканали, які відповідають усім світовим стандартам. На мій погляд, в Україні досить газет і теле- та радіоканалів, які можуть відповідати тому, що треба споживачеві. В українських телеканалах, газетах — досить інформації. Не чітко розділяю українські та російські джерела, більшість новин я дізнаюся з Інтернету, де російських сайтів, дійсно, більше. Мабуть, це пов’язано з тим, що там-таки більше дають грошей на ЗМІ, розуміючи, що інформація в усьому світі — це великі гроші, які не повертаються. Поняття інформованості сьогодні інтернаціональне: і радіо, і телебачення, а надто Інтернет швидко повідомляють про події. Сайт Сі-Ен-Ен завантажується лише трохи довше, аніж сайт російського новинного агентства.

Володимир РІЗУН, ректор інституту журналістики Київського національного університету імені Т.Шевченка:

— Щоби я як науковець міг однозначно дати відповідь, потрібно провести докладне дослідження. На рівні інтуїції я можу погодитися з висновком Миколи Жулинського. Так, наш інформпродукт відстає і не є таким якісним, як, скажімо, інофрмпродукт тієї ж Америки, де я нещодавно перебував, — якраз під час виборів. Якщо говорити про подачу новин там, то у порівнянні з нашою я би надав перевагу американській. Хоча, якщо говорити саме про висвітлення самого виборчого процесу, то ми не поступаємося американцям. Але коли почались дебати по результатах виборів, то кожний канал намагався подати точки зору людей різних політичних уподобань, різного соціального походження. У цьому не було помітно, принаймні я не відчував, що канали віддають перевагу одній iз сторін. Вони намагалися давали об’єктивну картину. Але, разом iз тим, деякі газети на ранок після виборів привітали Буша і через кілька годин вже повинні були подавати спростування. На наших зустрічах у редакціях американські журналісти казали, що у цьому випадку вони спрацювали непрофесійно. Однією з причин, чому наш продукт здається неякісним, можна назвати і ту, що наш випускник — маю на увазі випускників не тільки нашого інституту — можливо, ще не підготовлений на належному рівні.

Іван МАЩЕНКО, експерт Нацради з питань телебачення та радіомовлення:

— На мою думку, не можна говорити про міжнародний стандарт на творчий продукт, яким є інформпродукт. Випуск новини на одній і тій же компанії сьогодні і завтра може суттєво відрізнятися, тому що в один день відбуваються події світового масштабу, а в іншій — нічого. Стандарт для штучної продукції, мається на увазі — виробленої в єдиному екземплярі — не існує. Інша справа, мати на увазі програму певної телекомпанії в цілому — це і постановка інформаційної служби, і публіцистичні програми, і шоу, і ігри. В цьому нам важко змагатися, наприклад, із північним сусідом. А що стосується великої аудиторії російського телебачення в Україні, то слід пам’ятати, що у нас все-таки загальне минуле. Відтоді — не тільки звичка дивитися програму «Время», а й кадрові проблеми наших ЗМІ. Окрім того, багато людей, які мають родичів у Росії, задовольняють свою цікавість завдяки російським телеканалам. Проте зарубіжжя — це не тільки Росія. І якщо порівнювати наш інформпродукт, наприклад, iз польським, то він ніяк не гірше. Що ж стосовно братів і сестер наших по колишньому Союзу — то рівень нашого телебаченні і раніше, і сьогодні вищий. Зрозуміло, що ми поступаємося деяким усталеним телевізійним державам — таким, як Німеччина, Англія. По показникам фінансування українського державного телебачення на годину мовлення Україна відстає від Німеччини у 120 разів, Британії — у 100. Що ж до рекламного продукту, то на всі українські ЗМІ припадає 30—40 млн. доларів, у Росії до мільярда, у Польщі — порядку 10 млрд. Цим багато що пояснюється: де є гроші, там є і якісний результат.

ВІД РЕДАКЦІЇ.

— «День» пропонує висловити свою думку і нашим читачам, і професійним експертам. Які шляхи ви бачите для покращення якості вітчизняних мас-медіа? Яку роль у цьому має відігравати держава? Громадські організації? Бізнес-структури?