Правила гри для розвідок

Україна нарешті таки вирішила зважити на досвід цивілізованих країн і вкотре хоче, аби її розвідувальні спецслужби жили й працювали за законом. Його проект, підготований до розгляду на Верховній Раді, ймовірно, матиме таку назву — «Про розвідувальні органи України».

Про необхідність такого документу в самих спецслужбах говорять років зо п’ять. І різних його проектів не бракувало. Але до прийняття принципової ухвали щодо остаточного змісту закону справа так і не доходила. Кожного разу чогось бракувало. Чи то рішучості, чи то компромісності. Адже досить непросте поєднання інтересів громадянина, суспільства, окремих відомств і, власне, країни він має охопити. Тепер — чергова спроба розставити крапки над «і». На 20 червня вже заплановано засідання парламентського комітету з питань оборони та державної безпеки з приводу «розвідувальних органів» і закону. Що пропонується і чого очікувати цього разу? МІЖ КОРУПЦІЄЮ ТА ГАРМОНІЄЮ

Так сталося, що вперше про потребу мати закон про розвідку заговорили, власне, військові чи не відразу після того, як 7 вересня 1992 року тодішній Президент країни Леонід Кравчук видав указ про створення управління військової стратегічної розвідки Міністерства оборони. Логіка була зрозуміла — перший рубіж оборони країни починається не в окопах, а в головах аналітиків. Уже за рік спецслужбу було реорганізовано: розвідників-стратегів МО та фахівців з розвідувального управління Генштабу об’єднали під дахом Головного управління військової розвідки.

Відтак, відтоді й донині на інтереси безпеки країни працює розвідка Служби безпеки, Держкомкордону та Міністерства оборони, яка має наймолодші традиції в порівнянні з колегами. «Але й задніх не пасемо»,— стверджують військові і згадують про ставлення до розвідки Верховного Головнокомандувача. А на підсумковій колегії Міноборони за 1999 рік Леонід Кучма сказав про те, що «військова розвідка стала одним із головних спеціальних органів нашої держави» і що в багатьох випадках її інформація «не тільки істотно відрізняється від того, що надходить з інших джерел, але й є альтернативною». Для подяк були підстави.

Люди обізнані стверджують, що коли з англійської бази ВПС Фейфорд у повітря піднялися стратегічні бомбардувальники В-52 і взяли курс на Косово, то першими, хто вранці про це доповів вищому військово-політичному керівництву, були військові розвідники. Їх висновок, що НАТО буде бомбардувати СФРЮ, вже ввечері підтвердився. На спеціальному засіданні Кабміну лише розвідка Міноборони була в змозі доповісти, що відбувається і чого слід очікувати. Потім був 78-денний конфлікт у Косово, який відстежувався розвідкою Міноборони і тоді, і донині, як і інші джерела напруги поблизу України. Хоча, звісно, це лише один з напрямків її роботи, де серед іншого, як виявляється, є й сприяння боротьбі з міжнародним тероризмом, наркобізнесом та протидія транснаціональній злочинності.

Таким є один бік справи — практичний. Інший, юридичний, так оптимістично не виглядає. Існування і діяльність військової розвідки в Україні регламентуються, власне, лише відомчим положенням про розвідку, затвердженими низкою президентських указів. В країні немає ухвал на рівні законодавчої гілки влади, щоб закріпляли за ГУР Міноборони всі необхідні повноваження для повноцінного використання всіх своїх потенційних можливостей. Це одна з причин, чому військові так хочуть мати законодавчий документ про розвідувальні справи, де знайшлося б місце й для ГУР. І, звісно, закріпило б за військовою розвідкою право власними силами забезпечувати свою безпеку. Так роблять і в ЦРУ, і у відомому російському ГРУ. Аргументи тут прості — слід максимально обмежувати сторонній доступ до конфіденційних джерел інформації. Але це лише частина проблеми.

Якщо в країні існують декілька розвідувальних структур, то треба чітко розподілити, хто за що відповідає. Звісно, простіше не розподіляти, а все об’єднати в одне ціле. Наприклад, є країни, де лише одна розвідка Міноборони відповідає за весь комплекс зовнішньої безпеки. Проте одна велика розвідка на всіх — не значить ефективна і працьовита. Якраз існування незалежних джерел здобуття інформації та її аналізу дає можливість ухвалювати оптимальні ухвали. Недоліки одних компенсуються перевагами інших. І щоб, як кажуть, ніхто не розслаблювався. Це — аксіома. В різних державах кількість розвідувальних служб коливається від двох до 13, як, наприклад, у Сполучених Штатах.

А головним є те, що закон має врегулювати правові умови діяльності розвідок і створити умови для ефективного контролю за ними з боку влади й суспільства. Незалежно від того, про яке відомство йдеться — Службу безпеки, Міноборони чи Держкомкордону. Адже спецслужба може стояти як на сторожі демократичних завоювань, так і перетворитися на універсальну репресивну машину. І від великого до грішного — один крок. Тож у переважній більшості європейських країн без закону, що деталізує всі ці тонкі взаємовідносини, не обходиться. Різниця лише в тому, що це може бути один закон на всі розвідструктури чи для кожної розвідки — свій. ПРОЕКТНА БУКВА

Проект Закону «Про розвідувальні органи України» кожній розвідці нарізає свій «шматок» «невидимого фронту». СБУ — у сфері держбезпеки країни, безпеки дипломатичних представництв, консульських та інших установ за кордоном. Ділянка ГУР МО — те, що стосується оборони країни, захисту її суверенітету територіальної цілісності, загроз безпеці, а також військової та військово-технічної співпраці з іншими державами. Справа розвідки Держкомкордону — робота на захист кордону та суверенних прав країни в економічній зоні та на континентальному шельфі. Іншим державним, громадським чи приватним організаціям здійснення розвідувальної діяльності забороняється. (Щоправда, щоб ця вимога працювала, слід детально прописати ознаки розвідувальної діяльності та розвідувальної інформації, що є досить проблематичним. Адже якщо комерційна фірма збирає дані про конкурентів, то це протизаконно чи ні?).

Втім, перетинання інтересів і дій представників трьох розвідок уникнути не вдасться. Це — однозначно. Тож цікаво, що проект закону передбачає — Президент, який визначає розвідувальні пріоритети країни, для координації спільних зусиль «може створити консультативний, координуючий чи інший допоміжний контрольний державний орган». З одного боку, формально у Президента вже є структура для координації діяльності органів виконавчої влади у сфері нацбезпеки та оборони — РНБОУ. З іншого — в цих «проектних» рядках вбачається прозорий натяк на можливість реанімації ідеї Комітету з питань розвідки при Президентові — на кшталт американського розвідувального співтовариства США, яким керує Президент через розвідувальну раду Центральної розвідки США. Керівник ради є своєрідним диригентом, що відповідає за гармонію в діяльності розвідувальних служб країни. Нині цей підхід євроатлантична спільнота намагається закріпити в законотворчих процесах у нових членах альянсу та інших державах, які тільки претендують на вступ до НАТО.

В Україні Комітет з питань розвідки при Президентові утворили ще 1993 року. 1997 року вперше за історію існування держави парламент затвердив окремим рядком зведений бюджет розвідслужб. Але до цього зведеного бюджету в останню мить витрати на розвідку СБУ чомусь так і не потрапили. А 1999 року дія Комітету з розвідки взагалі припинилася. ТЕСТ НА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ

Тепер про інші деталі. Звісно, в теорії розвідки орієнтовані виключно на міжнародний вектор. Але проект закону визначає, що розвідувальні органи не можуть використовуватись у боротьбі за владу в Україні. Тобто фактично визнається можливість багатопланової роботи спецслужб, яку законодавчо треба обмежити. Тож, як збираються контролювати розвідки не лише виконавча, а й інші гілки влади?

Генеральний прокурор наглядатиме за тим, щоб спецслужби в правовому полі країни грали за правилами. Хоча навіть він не може претендувати на «свята святих» — відомості про осіб, які співпрацюють чи співпрацювали з розвідками. (Втім, якщо наших розвідників запитуєш про досвід об’єднаної Німеччини, де архіви «штазі» стали підставою для «полювання на відьом», то вони у відповідь кажуть, що там були порушені усі писані й неписані закони, які версталися впродовж віків).

Головне в контролюючому арсеналі Верховної Ради таке: вона ухвалює «розвідувальні» закони та зміни до них, може розглядати на своїх засіданнях питання, пов’язані з розвідкою, перевіряє через Рахункову палату в разі потреби витрату коштів спецслужбами (звісно, якщо члени спеціальної групи палати отримають допуск до державних таємниць). Важко сказати, чи цього достатньо — в цьому розумінні європейський досвід доволі строкатий. У тій же Франції, наприклад, парламент взагалі не може проводити слухань з питань діяльності спецслужб і створювати задля цього якісь комісії. А в ФРН діє окремий закон про парламентський контроль за розвідувальною діяльністю — розвідників «пасуть» аж три спеціальні комісії. Відтак, головне — не схема, а сталість традицій, в основі яких проста ідея: спецслужби для інтересів держави і її громадян, а не держава для влади спецслужб.

Розгляд Закону «Про розвідувальні органи» покаже, за якими принципами розвиватиметься національна розвідувальна мережа, в підгрунтя якої покладено ефективно працюючу в інших країнах теорію противаг і здорової конкуренції. Проте лише практика підтвердить, чи взагалі під силу Україні пройти тест на прагматизм і раціональність, який інші країни вже пройшли.