Про баланс довіри і запит на якісні ЗМI

Напевно, цей день — слушна нагода дати короткий опис того стану, в якому зараз перебуває українська журналістика.

Перша і головна проблема — вітчизняні засоби масової інформації не є лідерами довіри в українському суспільстві.

Згідно із даними загальнонаціонального дослідження, що його було проведено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова наприкінці минулого року, серед соціальних інституцій найкращий баланс довіри (перевагу довіри над недовірою) мають волонтерські організації (+37%), Збройні сили України (+37%), Церква (+25%), громадські організації (+4%). Решта інституцій, довіра до яких оцінювалася в опитуванні, мають негативні оцінки, і засоби масової інформації України з покажчиком -6%, не є винятком.

Журналісти, які працюють в медіа, яким не довіряють або мало довіряють, не можуть бути володарями думок. Вони можуть розважати, дратувати, викликати злість, смішити, але не можуть авторитетно оцінювати реальність, давати відповіді на складні запитання, що виникають у суспільства, формувати порядок денний. Низька довіра = низький авторитет = незначний вплив на суспільство.

Саме тому політики та державні діячі, наприклад, переорієнтувалися на фейсбук-блогерів для просування своїх ідей в маси, а телеканали, замість трансляції авторських інформаційно-аналітичних програм, віддають перевагу формату «експертів у студії».

ЗМІ потроху стають лише каналами комунікації правлячої еліти із суспільством, і самі вже дуже рідно формулюють та, відповідно, транслюють саме медійні, тобто «посередницькі» візії та оцінки.

У цих рядках немає жодного протиріччя з вимогою до ЗМІ працювати «за стандартами», дотримуючись балансу думок та говорячи «правду і нічого, окрім правди». Інформування — це теж вплив на суспільство. І якщо інформаційний канал в вигляді ЗМІ має низьку довіру, то люди йдуть в соціальні мережі до блогерів, слухають родичів на кухні та колег в курилках.

Чи можна українським журналістам повернути довіру, авторитет, вплив?

Теоретично кажучи, можна. Треба просто бути чесними — перед собою та перед своєю аудиторією, треба працювати задля розвитку суспільства, а не маніпулювати ним заради політичних преференцій або матеріальної вигоди, треба не забувати про честь професії, а не ставати заробітчанами «чєго ізволітє». Але чи реально в Україні виконати всі ці пункти «плану із повернення довіри до медіа»?

Теоретично, нібито так.

Але на практиці є дуже багато перешкод.

Ось, наприклад: чи є ви, шановний читачу, передплатником газети «День»? А якогось іншого видання, яке намагається працювати чесно, щиро та відповідально? Можливо, ви якось допомагали незалежним медіа фінансово? І чи готові ви зі своєї кишені сплачувати абонентську плату за перегляд Суспільного телебачення?

Задавайтесь цими запитаннями кожного разу, коли будете сварити «заангажованих» та «необ’єктивних» журналістів.

Важливо зрозуміти, що без суспільного запиту на якісну журналістику, який має відображатися і в рейтингах, і тиражах, і в фінансових покажчиках, ЗМІ, яким можна довіряти, одного дня просто закриються, а журналісти вимушені будуть перекваліфікуватися в... та в кого завгодно, у кого є стабільна робота та гідна зарплата.