Про двi революцiйнi заяви Патріарха Філарета

Українська православна церква Київського патріархату внесла у свій Статут досить неординарні зміни. Минулого тижня на засіданні Помісного собору УПЦ КП предстоятелем Філаретом було запропоновано нову посаду — «намісника патріарха», повідомляє сайт religion.in.ua. Намісник автоматично стане місцеблюстителем патріаршого престолу у випадку смерті глави Церкви, або якщо патріарх не зможе виконувати свої обов’язки. Раніше у разі неможливості виконання патріархом своїх обов’язків або його смерті Священний синод спочатку повинен був вибирати місцеблюстителя, а вже після цього Помісний собор протягом трьох-шести місяців обрав би главу Церкви. Тепер зі статуту буде виключено норму про терміни обрання нового патріарха.

«Є різні думки, здогадки чому було скликано Собор, — коментує «Дню» доцент кафедри релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Микола ШКРІБЛЯК. — Одні кажуть, що здійснюється тотальний наступ на Київський патріархат, інші, що є зближення з частиною архієреїв Української православної церкви Московського патріархату. Процес цей досить таки прогнозований — поодинокі переходи парафій Київського патріархату до Московського і, навпаки, «зграя» парафій Московського патріархату до Київського. Але не це основне. Досить радикальні організаційні зміни, які було внесено на Соборі, свідчать про те, що УПЦ КП — церква, яка добре тримає руку на пульсі й може оперативно реагувати на виклики. Ці виклики більше внутрішнього, ніж зовнішнього характеру».

За словами Шкрібляка, всередині Київського патріархату теж немає єдності у бачення розвитку церкви. «Там є кола, які мають дещо інше бачення розвитку церкви, особливо після того, як нею може перестати керувати патріарх Філарет, — продовжує релігієзнавець. Патріарх Філарет не хоче допустити, щоб КП залишався хоча б на день-два без намісника. Введення посади намісника ще не означає, що це вже новий патріарх, навпаки, це може мати зворотній наслідок. З іншого боку, посада намісника забезпечує автоматичний статус місцеблюстителя, який далі зможе готувати Собор, на якому обиратимуть Патріарха. Знаходячись при владі в церкві, йому буде легше скликати Собор, можливо, вплинути на його рішення. Хоча будуть серйозні спротиви. Особливо якщо брати виступи і поведінку Митрополита Львівського і Сокальського Димитрія».

Патріарх Філарет під час виступу запропонував, щоб намісником Патріарха по новому Статуту був архиєпископ Переяслав-Хмельницький і Бориспільський Епіфаній (Думенко). «Патріарх Філарет зробив дуже мудрий крок, — коментує завідувач відділу релігійних процесів в Україні відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України Людмила ФИЛИПОВИЧ. — Вводиться одиниця в управління церквою, яка фактично буде правою рукою Філарета. Вона виконуватиме функцію намісника аж до його останніх днів. А далі Собор має обирати нового патріарха. Скоріше це буде не той, кого призначено на посаду намісника».

Наступна важлива тема, навіть надмета, яку підняв патріарх Філарет, це об’єднання українського православ’я. У статті Микола Гузь «Київський патріархат заради об’єднання з УПЦ готовий відмовитися від свого патріарха? Репортаж з Помісного Cобору» на згаданому вже сайті пише: «У своїй доповіді патріарх Філарет зазначив, що в новій редакції Статуту свідомо не вказано час скликання Помісного Cобору для обрання нового першоієрарха (у випадку смерті попереднього) — робиться це з надією на проведення спільно з архієреями УПЦ (МП) Об’єднавчого Cобору обох Українських Церков. Його слова звучали як заклик-заповіт: «Якщо ситуація складеться так, що після моєї смерті вдасться скликати Об’єднавчий Cобор УПЦ КП і УПЦ, то не потрібно поспішати з обранням власного патріарха, потрібно дочекатися Об’єднавчого Cобору і спільно обрати нового предстоятеля».

Це надмета, яку поки, на жаль, не вдається реалізувати. Чому?

«Поки що рука УПЦ КП й особисто Патріарха Філарета висить у повітрі, тому що УПЦ МП до зустрічних дій не демонструє ані найменшого ступеню готовності, — говорить політолог Олег МЕДВЕДЄВ. — УПЦ КП правильно виконує свою роботу й демонструє готовність до діалогу та об’єднання. Водночас УПЦ МП не готова не лише до об’єднання, а й до діалогу. Остання не готова йти на такі об’єднання всупереч Москві. З якихось міркувань питання єдності Російської православної церкви для УПЦ МП є значно важливішим, ніж питання єдності всередині самого українського православ’я. Відтак складається ситуація, коли без згоди Москви УПЦ МП не готова інтегруватися, а згоди, звісно, не буде. Якщо б таке навіть і трапилося, це б означало, що Москва перестала бути Москвою».

«Існує безліч варіантів, які б могли за наявності бажання, покращити відносини двох православних юрисдикцій в Україні, — продовжує Медведєв. — Адже з церковної точки зору важливим є не адміністративне єднання церков, і для того, щоб досягти єдності, не обов’язково злити дві церкви в одну адміністративну структуру. Насамперед, церкви мають бути єдині у їхньому спілкуванні, навзаєм визнавати таїнства між церквами. Але УПЦ МП не визнає навіть таїнств, які здійснює УПЦ КП: неодноразово виникали конфліктні ситуації через те, що УПЦ МП вимагає перехрещення християн, хрещених Київським патріархатом, в той час, коли відповідної вимоги вона не висуває навіть до людей, котрі переходять із католицької віри у православну».

Як оцінюють заклик Патріарха Філарета релігієзнавці?

Микола Шкрібляк: «Це велика мета, але це звичайні політичні маніпуляції. Гадаю, що не за цих патріархів і не за цих митрополитів. Звичайно, патріарх Філарет до цього прагне. Якби йому це вдалося зробити, то він би уподібнився до хрестителя Русі Володимира».

Людмила Филипович: «Об’єднавча ідея завжди буде актуальною для України, оскільки це природно, коли окрема адміністративна, політична, географічна одиниця отримує певну самостійність в духовному сенсі, тобто має свою помісну, апостольську, соборну церкву. Але історія постання таких помісних церков в світі є дуже довготривалою. І той посил, який зроблено Філаретом, треба тримати як своєрідну програмну установку цієї церкви. Вона є абсолютно справедливою. Але реальність все-таки така, що Україна, напевно, буде долати цей шлях поступово, вона має враховувати і зміну предстоятелів церков, народження нової генерації як мирян, так і їх духовних пасторів. Тобто як велика ідея, вона зберігає свою актуальність, а як конкретна реалізація, все-таки буде розтягнута у часі».

Також ми зв’язалися із представниками інших православних церков, до яких апелював предстоятель УПЦ КП, зокрема, з УПЦ МП. Яка реакція? «Давайте вирішувати питання зараз, а не в майбутньому, — відповідає голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП Георгій КОВАЛЕНКО. — Жодних конкретних пропозицій немає. Треба спитати в них, як вони бачать це майбутнє об’єднання, а воно дуже неблизьке. Оскільки конкретних пропозицій немає, коментувати зараз нічого».

Відносно діалогу з Українською автокефальною православною церквою, у матеріалі Миколи Гузя читаємо: «Патріарх Філарет зазначив, що з вини Синоду УАПЦ цей діалог на офіційному рівні зірвано. Предстоятель УПЦ КП сказав, що керівництво УАПЦ досягло такого рівня внутрішньої деградації, що з ними вже неможливо вести будь-які повноцінні переговори. Усвідомлюючи це, духовенство і паства УАПЦ, за словами Філарета, почали «діалог знизу», масово переходячи під омофор Київського патріархату».

«Для прихожан УАПЦ немає нічого несподіваного в таких заявах, — коментує єпископ Української автокефальної православної церкви Ігор УСІЧЕНКО. — Йдеться про право вірян на вибір настоятеля церкви, їх участь на рівні зі священниками у розв’язанні кадрових проблем церкви — все це означає повернення до моделі, яка ріднить Українські церкви Київського та Московського патріархату, але певною мірою відмінна від традиції київського православ’я, яке для нас представлено, насамперед, постаттю митрополита Петра Могили. Загалом, модель єднання, запропонована на цьому соборі, фактично, означає повернення до статус-кво, існуючого на 1989 р. Проблема ідентичності церкви не в тому, щоб з’єднати її у місці перебування центру церкви. Можна мати центр у Києві й навіть автокефальний статус цієї церкви, але зберігати чужі українській церкві традиції, культуру церковних відносин, характер обрядовості церковного сакрального мистецтва тощо».

Як бачимо, реакція досить таки різка. Це, зрештою, і є стан діалогу, який ми маємо на сьогоднішній день між українськими православними церквами. Проте наявні протиріччя не знімають з порядку денного завдання по об’єднанню православ’я в Україні. До цього треба прагнути, про що і свідчать заяви патріарха Філарета.