Про феномен «споживчої проєвропейськості»

На тлі підготовки до саміту у Вільнюсі результати нещодавнього соцопитування групи «Рейтинг» на тему «ідеологічних маркерів» (http://ratinggroup.com.ua) змушують замислитися над нинішніми особливостями політичного мислення українців. Передусім над питаннями «проєвропейської проукраїнськості» та «проросійської опозиційності». Чому більшість українців хочуть бачити свою країну в ЄС, але проти визнання ОУН-УПА борцями за незалежність України? Чому солідній групі виборців, які голосують за опозицію, близькі проросійські настрої?

ТРИМАТИСЯ КОРЕНІВ

Вступ України до ЄС у тій чи іншій мірі підтримують 53% (не підтримують різною мірою 35%). 47% вважають вигіднішими для нашої країни підписання Угоди про асоціацію з ЄС, ніж приєднання до Митного союзу (за МС — 34%). Те, що укладення цього Договору означатиме скоріше перемогу для України, думають 45% (як поразку це розглядатимуть 16%). По 51% у цілому проти відповідно створення єдиної східнослов’янської держави (Україна + Росія + Білорусь) і надання російській мові статусу державної (за єдину державу в тій чи іншій мірі — 38%, за російську мову — 43%). Але разом із цим у цілому 52% українських респондентів не хочуть, щоб учасників ОУН-УПА визнавали учасниками боротьби за незалежність України (хочуть цього в тому чи іншому вираженні 27%).

Як ми бачимо, «рядовий» український виборець (якщо представляти в цьому образі впевнену більшість респондентів, які проявили одноголосність за вказаними питаннями), кажучи загалом, логічний і послідовний у своїй «проукраїнській проєвропейськості». Але є один виняток. Це — питання з приводу ОУН-УПА. Чому ж менше третини громадян проти того, щоб визнати українських повстанців учасниками боротьби за незалежність, тоді як вступ до Євросоюзу підтримує понад половина українців, а за асоціацію з ЄС — майже половина? Зрозуміло, що серед прихильників євроінтеграції є й мешканці Сходу країни, чиї проукраїнські настрої ще не настільки сильні, щоб позитивно, або хоча б нейтрально ставитися до ОУН-УПА. Та й у Центрально-Західній Україні, вочевидь, знайдеться вагома група людей, які хоч і виступають за націонал-демократію та прозахідний вектор, але все ж таки не сприймають роль українських повстанців у Другій світовій війні.

Але в цієї проблеми є й інший бік медалі. Не буде великим відкриттям зазначити, що в Україні в тій чи іншій формі існує феномен «споживчої проєвропейськості», для якої незалежність країни і те, яким чином і завдяки кому ми прийшли до цієї незалежності, не є таким важливим. Головне — відчути себе «європейцем», бачачи зростання своєї заробітної платні. (У травні цього року Центр ім.  О. Разумкова проводив дослідження, за результатами якого виявилось, що для 58,8% українців потрібен певний рівень матеріального благополуччя, щоб відчути себе європейцями). І до всього українського, в даному випадкові, в корені може бути навіть негативне ставлення, але на поверхні — лояльне або навіть демонстративно-благодушне, оскільки за нинішніх політичних умов країни українське заведено асоціювати з європейським. При тому, що перше відіграє роль засобу, а друге — мети. А з цього випливає цілком звичайний підхід: терпіти і вдавати, що нам імпонує засіб, якщо він допоможе досягти заповітної мети.

Ставлення до історичної ролі ОУН-УПА, виходячи з подібних політико-психологічних розкладів, можна розглядати як окреме питання і, можливо, не найхарактерніший прояв вищеописаного «транзитного» типу українського патріотизму. Але головне в тому, що сьогодні ця тема опосередковано приводить нас до простої, але серйозної «позначки на полях»: прагнучи стати європейцями, не забувати про те, що ми — українці.

ПОЧИНАТИ З СЕБЕ

«Логічний досвід — це експеримент, виконаний над самим собою, щоб розкрити суперечності», — говорив психолог і філософ Жан Піаже. А ще є думка, що нелогічно в житті керуватися лише логікою. Напевно, і те, і інше певною мірою виражається в «проросійських» політичних поглядах окремої категорії українців, які збираються голосувати за опозиційних кандидатів. Наведемо декілька пунктів, кожен із яких має особливу символічність:

— Не підтримують вступ України до ЄС у тій чи іншій мірі 18% прибічників Юлії Тимошенко, у Арсенія Яценюка — 14%, у Віталія Кличка — 14%, у Олега Тягнибока — 9%;

— Приєднання до Митного союзу вигідним для України вважають 13% прибічників Тимошенко, в Яценюка — 11%, у Кличка — 15%, у Тягнибока — 7%;

— Створення єдиної держави у складі України, Росії та Білорусі в тій чи іншій мірі підтримує 19% прибічників Кличка, у Тимошенко — 14%, в Яценюка — 10%, у Тягнибока — 10%;

— За надання російській мові статусу державної в тій чи іншій мірі виступають 26% прибічників Кличка, у Тимошенко — 17%, в Яценюка — 10%, у Тягнибока — 9%.

Нарприкінці травня цього року на донецькому мітингу «Вставай, Україно!» Арсеній Яценюк амбіційно заявив, що опозиція всіляко боротиметься за підтримку мешканців Донбасу. Але, дивлячись на соціологічні дані, лідерам українських «сил опору», мабуть, у першу чергу потрібно думати про те, щоб не втратити «проросійську» частину своїх виборців. Хай у відсотках це не дуже велика частина, але вона помітна і значима. Як же так виходить, що громадяни голосують за прилюдних борців за національно-демократичну та європейську Україну, а самі дотримуються «кремлівських» ідеологічних позицій?

«Складно судити, — говорить лідер Донецької організації ВО «Свобода» Ігор Славгородський. — Можливо, ця частина шанувальників нашої партії підтримує нас не з ідеологічного погляду, а просто як найбільш протестну політичну силу. Такі громадяни можуть поділяти якісь проросійські настрої, але внутрідержавний соціальний протест для них у даний момент важливіший, аніж ідеологія та геополітика. А найбільш відповідне політичне вираження цього протесту вони бачать саме в «Свободі». Можливо, так...»

Не все, звичайно ж, можна пояснити раціонально. Але тут потрібно підкреслити один важливий висновок, адресований тим, хто любить прямо або натяками звинувачувати Донбас, зокрема — місцевих виборців Партії регіонів і КПУ, у політичній відсталості, «совковості», «проросійськості» і подібному (Це зовсім не на захист ПР і Компартії, а заради справедливості). У першу чергу, почнімо з опозиційного табору. Вже, якщо в цьому таборі є виборці, які хочуть жити в єдиній державі з Росією та Білоруссю, що ж дивного в аналогічних поглядах більшості прибічників Віктора Януковича та Петра Симоненка на Донбасі?

А ось політолог Олександр Клюжев позитивно оцінює «проросійські» відсотки опозиційних сил. «В Україні дійсно є розкол серед виборців за низкою питань, — зазначає експерт. — І те, що цей розкол чітко не оформлено  — це велике досягнення нашого суспільства. Цілком нормальним є те, що є такі виборці, які вважають Росію пріоритетним напрямом зовнішньополітичного курсу України і, в той же час, підтримують партії, які виступають за протилежний геополітичний вектор. Просто ці виборці, голосуючи на виборах, можуть орієнтуватися не на зовнішню політику, а, наприклад, на індивідуальні риси партійного лідера, або на чинник послідовності політичної сили. Як би там не було, повторюся, що «проросійська» частина виборців опозиції — це позитивне політико-культурне явище, яке не дає інституціоналізувати розкол між українськими виборцями».