Про геноцид

Видавництво «Фоліо» випустило у світ книжку повідомлень про голод в Україні та на Північному Кавказі, підготовлених італійськими дипломатами — «Листи з Харкова». (Голод в Україні й на Південному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932—1933 років.)

І в зовні «безпристрасній» науковій дискусії, в непримиренній полеміці опонентів, котрих розділяють невидимі (а то й явні) політичні барикади — в обох цих випадках найшвидшим шляхом до Істини, і, водночас, найефективнішою зброєю, є залучення до розмови достовірних документів, точних, неспростовних фактів. Нова книга, щойно видрукована харківським видавництвом «Фоліо» — «Листи з Харкова» («Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів. 1932—1933 роки»), належить до ряду саме тих видань, зміст яких може (і повинен!) підняти до якісно нового рівня аргументи, що застосовуються в обговоренні комплексу проблем, пов’язаних з Голодомором в Україні 1932— 1933 років, його передумовами, прихованими мотивами, безпосередніми та віддаленими наслідками. І віднині можна стверджувати: матеріал, що наведено у книзі, не зможе вже оминути жоден сумлінний історик, що вивчає цю страшну трагедію українського народу.

Перед тим, як перейти до аналізу змісту книги по суті — декілька вступних зауважень. Авторами повідомлень до Рима, котрі, власне, й складають «Листи з Харкова», є досвідчені італійські дипломати, що представляли в СРСР на початку 30-х років ХХ ст. інтереси своєї держави. Йдеться, передусім, про Серджо Граденіго (1886— 1966), консула в Харкові (з 1934 року — в Києві), а також про Вітторіо Черруті (1881—1961) і Бернардо Аттоліко (1880—1942), послів Королівства Італія в Москві в ту добу. Попри те, що ці люди репрезентували фашистський уряд Муссоліні — в своїх повідомленнях вони щиро прагнули писати правду про безмежні страждання людей. І упорядник та автор вступної статті до цього видання, римський професор Андреа Граціозі, цілком слушно вказує, що «хоч це й дещо парадоксально, але можна вважати, що «Листи з Харкова», з їх зарядом людської симпатії, з описаними в них «стражденними і переслідуваними» масами та їхніми безжалісними тюремниками, представниками жорстокої держави і жорстокого диктатора, більшою мірою належать до традиційної культури європейської лівиці XIX століття, ніж до культури такого режиму, як фашизм».

До вступної статті Андреа Граціозі (без неї з достатньою повнотою зрозуміти «Листи з Харкова» буде важко!) ми ще неодмінно повернемось. А поки що спробуємо, хай гранично стисло (зробити це — теж нелегко, адже хочеться переказати всі листи в сукупності) навести найбільш вражаючі, актуальні та «затребувані» саме сьогочасними дискусіями фрагменти з дипломатичних листів Граденіго, Аттоліко та Черруті — особливо Граденіго, який працював у Харкові й знав ситуацію в Україні.

Ось, приміром, лист до Рима, складений Серджо Граденіго ще 19 травня 1932 року (найжахливіші місяці Голодомору — попереду!). Ось про що повідомляє дипломат: «Черги людей (на вулицях Харкова. — І. С. ), які чекають на розподіл хліба, стали безконечними, можна побачити, як вони стоять вздовж тротуару вулиці довжиною 300-400 метрів, а крамниця, де видають хліб, розташована на паралельній вулиці, по той бік кварталу. Люди приходять зі стільчиками і книжками для читання. Минулого вечора роздача хліба розпочалася о 18 годині, а чергу вздовж половини вулиці Пушкінської я помітив уже о 9 й ранку... Жебраки на вулицях більше не хочуть брати грошей, бо, навіть маючи гроші, вони не можуть купити хліба, тому просять хліба».

Для правильного розуміння змісту листів слід враховувати, що й Граденіго, й інші дипломати, звичайно, не мали доступу до українських сіл, які тоді вимирали з голоду. Тому трагедія Голодомору певною мірою подається у документах дипломата з «харковоцентричних» позицій: Граденіго бачив передусім продовольчі труднощі в столиці (столиці!) УРСР, про це й писав. Але італієць, поза сумнівом, не залишався байдужим і до терору голодом (не продовольчих труднощів!), який зазнало на собі українське селянство. Аби не жахати читача, наведемо лише невеликий (і зовсім не найбільш вражаючий) уривок з листа Серджо Граденіго від 31 травня 1933 року: «Одного пополудня я йшов Пушкінською вулицею вниз до центру Харкова. Падав дощ. Переді мною пройшло троє безпритульних, які вдавали, що чубляться. Один з них дістав штурхана і налетів на жінку, яка несла зав’язаний в хустину горщик борщу. Горщик упав на землю і розбився. Винний утік, а інших двоє руками зібрали суп з- посеред багна і проковтнули його. Дещицю вони сховали у шапку для свого товариша».

Ми не будемо тут цитувати ті місця з донесень Граденіго, де він пише про тіла померлих від голоду селян (сотні таких щоночі збирали в Харкові на дорогах страшного 33- го...), про вбитих селянами «колективізаторів»-активістів (ще одне свідчення того, що наш народ не був і тоді покірним ягнятком, а опирався!), про протести й запеклу боротьбу всередині самої КП(б)У, про знищення національної еліти. Бажаючі зможуть знайти все це у книзі. Натомість звернімо увагу на загальні міркування Серджо Граденіго щодо причин трагедії. «Шляхом безжальних конфіскацій (про які я неодноразово повідомляв), — пише консул, — московський уряд влаштував не те що голод, бо це мало сказати, а повний брак будь-яких засобів до існування на українському селі, в Кубані та на Середній Волзі. Можна констатувати три міркування, які продиктували таку політику: 1) Пасивний опір, що його чинить селянин колективній економіці; 2) Переконання, що цей «етнографічний матеріал» (йдеться про українське селянство, а по суті — про весь народ! — І. С. ) ніколи не вдасться звести до того вигляду, в якому його хоче бачити радикальне комуністичне вчення; 3) Більш-менш відверто визнана необхідність або перевага денаціоналізації регіонів, у яких прокидається українська і німецька самосвідомість, несучи небезпеку можливих політичних ускладнень у майбутньому, тому заради цілісності імперії краще, щоб ці землі населяло російське населення, принаймні, в більшості... Третє міркування, безперечно, має на меті за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10 чи 15 мільйонами душ. І ця цифра не повинна здаватись перебільшеною. Гадаю, що її вже, мабуть, досягнуто і буде перевершено».

І наостанок — бодай декілька слів про аналіз проблематики Голодомору, наведений в розлогій передмові до «Листів з Харкова» професора Андреа Граціозі. Визначний італійський історик підкреслює, що «Україна потребує повернути собі свою історію у всій її повноті, і вихідною точкою може бути лише Голодомор. Сподіваюся, що публікація цих «Листів», багато років тому надісланих урядові, який не захотів до них прислухатися, нині спричинить те, що українське суспільство з усіма своїми складовими вибудує на основі правди, врівноваженості й справедливості таку «пам’ять», яка допоможе йому зцілити давні рани і швидше простувати до кращого майбутнього».

На думку Андреа Граціозі, «події, що сталися наприкінці 1932 — влітку 1933 року, дозволяють загалом дійти наступних висновків. По-перше, Сталін і режим, який він контролював і підпорядковував своїй волі, — звичайно, не Росія чи росіяни, які самі страждали від голоду, нехай навіть меншою мірою, — у рамках наступу, метою якого було подолати опір селян, свідомо здійснювали антиукраїнську політику, спрямовану на масове знищення, наслідком якого був геноцид, фізичні й психічні рубці від якого помітні й нині.

По-друге, цей геноцид був викликаний голодом, який спершу не був спричинений навмисне з цією метою, але відтак, з’явившись як небажаний ( І. С. ) наслідок політики режиму, був свідомо використаний для цього.

По-третє, він розгортався у контексті, створеному рішенням Сталіна покарати голодом і терором певні національні та соціально-етнічні групи, які вважалися реально або потенційно небезпечними. Як вказують усі кількісні показники, з вищезазначених причин це покарання голодом і терором досягло своєї вершини в Україні, де воно перетворилося на якісно відмінне явище.

По-четверте, у цій перспективі зв’язок між Голодомором та іншими трагічними різновидами покарань і репресій 1932—1933 років певним чином нагадує вже згадуваний зв’язок між нацистськими репресіями та Голокостом. Однак Голодомор був дуже відмінним від Голокосту. У ньому не ставилося за мету знищення цілої української нації, його основою не було пряме знищення жертв ( І. С. ), він був зумовлений і мотивований теоретично й політично, а не етнічно та расово, і ця його інша мотивація, принаймні почасти, лежить в основі перших двох відмінностей».

І ця книжка, і тези передмови професора Граціозі — не істина в останній інстанції, а стимул до подальшого пошуку цієї істини. Проте варто підкреслити ще раз: віднині без досконалого знання «Листів з Харкова» беззмістовною та безпредметною буде хоч би яка розмова про трагедію Голодомору 1932— 1933 років.

P. S. Проте погодимося: «живе» спілкування з автором (мається на увазі Андреа Граціозі) все ж таки є цікавішим, кориснішим і повчальнішим, ніж заочна інтелектуальна дискусія. Отож з приємністю сповіщаємо усіх читачів «Дня», усіх небайдужих до нашої історії й до майбутнього України, що професор Граціозі найближчими днями прибуває до Києва (орієнтовно 22—23 лютого). А 25 лютого о 16.00 у Києво-Могилянській академії відбудеться урочиста презентація книги «Листи з Харкова». Планується, що на ній буде присутній Президент Віктор Ющенко. «День» обов’язково докладно розповість про цю подію!