Про головні індикатори

На території складу в Калинівці припинилися пожежа та вибухи боєприпасів. Про це вчора повідомили в ДСНС України. У службі зазначили, що поки залишається закритим рух повітряного транспорту в радіусі 5 км від м. Калинівка. Проводиться очищення місцевості від вибухонебезпечних предметів у 10-кілометровій зоні навколо арсеналу. Обстежено вже 18,3 тис. га території. Днями генпрокурор Юрій Луценко заявив, що існують свідчення того, що до вибухів на військових складах у районі Калинівки призвів закладений диверсантами детонатор. Власне, на диверсію очільник ГПУ вказав і тоді, коли у нього поцікавилися щодо причин більш ранніх вибухів складів з боєприпасами у Сватовому та Балаклії. Але чи варто все списувати на зовнішній чинник, адже навіть якщо він і мав місце, то все одно виникає питання щодо зберігання охорони подібних об’єктів. Із цього запитання почалася наша розмова з адміралом, експертом з питань оборони та безпеки Ігорем КАБАНЕНКОМ.

«ОХОРОНА І ЗБЕРІГАННЯ БОЄПРИПАСІВ Є КОМПЛЕКСНИМ ПИТАННЯМ. ВОНО ПОТРЕБУЄ СИСТЕМНОЇ РОБОТИ»

— Пане Ігорю, вибухи на складах із боєприпасами стали вже певним системним явищем в Україні. Наскільки це небезпечно в умовах війни? В чому власне проблема? І як її вирішити?  

— Проблема, дійсно, існує, і стосується вона не тільки цієї сфери. Ми бачимо, що починають виділяти ресурси і займатися певними питаннями тоді, коли щось трапляється. Звичайно, охорона і зберігання боєприпасів є комплексним питанням, яке не можна вирішити в один день. Воно потребує системної роботи, зокрема бетонних сховищ, обвалування, захищеності периметрів, питання надійної охорони, взагалі особливого режиму не тільки на складах, а й на прилеглих територіях та населених пунктах. Є відповідні програми із забезпечення живучості арсеналів, баз і складів озброєння та боєприпасів, які повинна фінансуватися в належних обсягах. Але проблема не лише з недофінансуванням, а і з неритмічним фінансуванням — для складних оборонних систем, якою є арсенал чи база, це вкрай болюче. У нас спочатку року йде мінімальне фінансування, а потім під кінець року відбувається вкидання грошей. Фінансування має бути цільовим і повним відповідно до потреби, тому що неможна збудувати сховище наполовину, а закриття периметру на 70% залишає масу уразливих місць. Безпека складів із боєприпасами — це комплексне питання, яке, як свідчить досвід, впливає не лише на військових. З іншого боку, існує гібридне сприйняття нашим суспільством того, що відбувається, турбулентних подій в і навколо України, нібито війна десь далеко, це стосується не тільки складів. Таке ставлення є і у чиновників, і у пересічних громадян. Звичайно, його потрібно змінити, а це зовсім інша філософія та поведінкова логіка.

— Як відомо, Україна не виробляє своїх боєприпасів — всі склади, які ми маємо сьогодні, це залишки минулих часів. Відповідно, саме за рахунок старих боєприпасів ми і воюємо. Наскільки цього може вистачити, тим більше, коли періодично снаряди вибухають через такі випадки як в Калинівці. Чому наша країна не виробляє своїх боєприпасів?

— Через вибухи на складах вже втрачено чимало. Звичайно, в Україні мають виготовлятися свої боєприпаси, але, на жаль, це виробництво так і не налагоджено. Наші західні партнери пропонували побудувати відповідний завод в Україні, але пропозиція, що мала мала дуже серйозну інвестиційну привабливість, була відхилена.

Подібні речі стосуються і наших Військово-Морських сил. Не треба чекати поки щось трапиться. Потрібно працювати на випередження, створювати необхідні спроможності і застосовувати їх у стримуючому форматі. «Гібридна війна» побудована на використанні слабких місць противника. Нам потрібно ідентифікувати такі слабкі місця і працювати над перетворенням їх у сильні. Ми мало про це говоримо, але це стосуються виживання нації. В Україні триває непростий період, тому питання збереження нації та держави — актуальне як ніколи. Це потребує лідерства, об’єднання суспільства заради розв’язання складних проблем. Це також стосується правильного вибору пріоритетів і професійних рішень для досягнення ефективних результатів, спираючись на наявні ресурси — людськи, індустріальні, фінансові та інші. Потрібні смарт-підходи, щоб не втрачати час. Російсько-білоруські стратегічні навчання «Захід — 2017» та інші події навколо України про це свідчать.        

«ГОЛОВНОЮ МЕТОЮ МАЄ БУТИ ІНВЕСТИЦІЯ У ВІЙСЬКОВИХ, ЩО Є НАГАЛЬНИМ ЯК НІКОЛИ»

— Влада постійно підкреслює, що на армію надаються великі гроші. Можливо, це і не задовольняє всі необхідні потреби, але виходячи з нашого бюджету, це дійсно так (на ЗСУ йде не менше 5% ВВП країни). То проблема  з дефіцитом коштів чи професіоналізмом? 

— Гроші на оборону надаються чималі, водночас їх ніколи не вистачає — це не лише феномен України. Питання в іншому — в підходах у нас все ще залишається радянська військово-політична культура. Вона непрацездатна в сучасних умовах, тому що вбиває ініціативу і здоровий глузд. Вона вимагає жорстку адміністративну вертикаль за принципами Радянського Союзу. В сучасних же ліберально-демократичних умовах потрібна заміна командно-адміністративного стилю управління на лідерство. Також існує проблема професіоналізму, особливо в розв’язанні складних структурованих проблем, яких зараз, на жаль, багато. Наприклад, якщо оголосили в Стратегічному оборонному бюлетені, що Збройні сили України до 2020 року повністю перейдуть на стандарти НАТО, то цьому потрібно приділяти більше уваги і вкладати у військових, їхні знання і навички. Тобто головною метою має бути інвестиція в людей, що є нагальним як ніколи. Це має бути трендом і пріоритетом номер один, тому що можна скільки завгодно говорити про стандарти НАТО, але має бути розуміння зсередини, що воно таке і як працює. Необхідно направляти персонал на відповідне навчання і тренінги, щоб побачити наживо як саме це працює у них, а потім імплементувати у нас. Так робили багато країн, зокрема Польща, країни Балтії, Грузія. Звичайно, треба знати операційну англійську мову — не вчити, бо це процес, а знати, що базується на мотивації і стимулюванні, які створюють лідери.

Що стосується фінансування армії та бюджету. Якщо подивитися на абсолютні цифри і поділити їх на чисельність особового складу ЗСУ, то суми будуть невисокі, значно менші, ніж в країнах Альянсу. До речі, це також стандарт, що базується на визначенні людини в погонах найвищою цінністю військової системи. Водночас питання ефективного використання і пріоритетність грошей є нагальними. Один з прикладів — днями була новина про те, що планується відновлювати один з застарілих корветів, якому вже понад 40 років. Щоб відновити цей корвет з нього потрібно викинути фактично все, замінити корпус і кабель-траси та встановити нове. Тобто капітальний ремонт з закупівлею нового (частково — ремонтом), зняттям-встановленням — по суті ціна двох таких кораблів. За ці гроші можна купити інші — більш сучасні кораблі. Не занурюючись в подробиці експлуатації та ремонту кораблів, які написані кров’ю, доцільно констатувати: це дорого і безперспективно — стільки кораблі не живуть, цей корабель вже вислужив свій строк і реанімації не підлягає. От вам кореляція професіоналізму і фінансів. Гроші, які не мають пріоритетів, чіткого спрямування на результат і використовуються непрофесійно, в результаті розмиваються. Нам потрібні абсолютно інші рішення, орієнтовані виключно на конкретні бойові спроможності і мотивацію персоналу, тоді і буде рух вперед.

— Про корвет «Вінниця» якраз говорив днями командуючий Військово-Морськими силами України Ігор Воронченко як певну відповідь тому, що на озброєння російського Чорноморського флоту поступили шість нових підводних човнів.

— Ці кораблі створювалися для того, щоб виконувати завдання з пошуку, стеження, а при необхідності і знищення підводних човнів, в групах, а не поодинці. Такою була первинна концепція застосування цих кораблів, на підставі якої створювалися тактико-технічні вимоги на їхню побудову. Тобто один корабель такого класу нічого не вирішуватиме. В країні іде війна, і ми бачимо як розвивається ситуація на морі, зокрема в Керченській протоці, що безпосередньо впливає на наші приазовські території. Ми бачимо, що відбувається у нашій виключно морській економічній території. Все це потребує виключно професійної відповіді, що базується на відповідних цільових спроможностях.

«КАЖУТЬ, ЩО НЕ ПОТРІБНО ПРОВОКУВАТИ РОСІЮ, АЛЕ МИ ЇЇ ПРОВОКУЄМО ЯКРАЗ СВОЄЮ БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ»

— Де слід шукати проблему — на рівні керівництва ВМС України чи вище — на рівні політичного керівництва?

— Мені складно сказати, на якому рівні проблема. Але я точно можу сказати, що питання по корвету «Вінниця» піднімалося ще при попередньому керівництві ВМС, потім його зняли, бо немає обґрунтування. Зараз  воно піднімається знову. В українському флоті є фахівці, які розуміють нераціональність цього рішення. Чому дежавю — для мене загадка. На мою думку, виходячи з усіх індикаторів, вирішальна битва за незалежність України буде розгортатися саме за володіння морем та через нього — прибережними територіями.

— Чому? 

— В основному політичний бомонд і суспільство зосереджені на східному сухопутному напрямку, туди спрямовуються зусилля та основні ресурси. А на морі у нас тонко через відсутність доцільних спроможностей для захисту. Морські акваторії України вкрай важливі для всього регіону, не лише України — така сучасна геополітика. Якщо подивитися в історію, то саме за ці акваторії і прибережні території точилися основні битви на Чорному й Азовському морях. Можливості проекції загроз на морі значно більші, ніж на суходолі, там діють інші закони і принципи. Тому політики мають опікуватися питаннями безпеки на півдні.

— Тут можна згадати і будівництво Росією Керченського мосту, який не дозволить проходити великим кораблям до Маріуполя, що є частиною «гібридної війни» проти України.    

— Так, спочатку росіяни публічно казали, що не буде жодних обмежень для українських кораблів. Зробили ж, як завжди, з точністю до навпаки. Обмеження стосуватимуться виключно України і матимуть негативний вплив на українську економіку. Цифри називалися — втрати наших приазовських портів до кінця цього року складатимуть приблизно півмільярда гривень. Це корелюється з загрозою пробиття Росією сухопутного коридору в Крим — перспективи виживання півострова без континентальної України туманні. Це частина «гібридної війни», яку проти нас веде Росія. Кажуть, що не потрібно провокувати Росію, але суть у тому, що ми її провокуємо якраз своєю бездіяльністю. В морі не буває вакууму — виключна морська економічна зона, суверенні морські акваторії потребують захисту. Для морських держав це аксіома. Якщо ми будемо пасивними, ми програємо.      

«КЛЮЧОВИМ СЕРЕД ПРОБЛЕМ, ЯКІ СТОСУЮТЬСЯ СТАНДАРТІВ АЛЬЯНСУ, Є ПИТАННЯ ЗМІНИ МЕНТАЛІТЕТУ НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ»

— Заяви представників влади про стандарти Північноатлантичного альянсу якось не корелюються з ситуацією навколо довгого не призначення глави місії України при НАТО.

— Добре, що це питання вже вирішено. Слід подякувати Єгору Божку за його ефективну і результативну роботу як виконуючого обов’язки Глави Місії в той період. Водночас, переважна більшість проблем, які стосуються стандартів Альянсу, знаходяться не в Брюсселі. Ключовим серед них є питання зміни менталітету наших військових, щоб вони мислили такими саме категоріями, як і військовослужбовці в країнах розвиненої демократії, спиралися у прийнятті рішень на ліберально-демократичні цінності. Саме тоді почне виникати розуміння, що людина (солдат, офіцер), стоїть на першому місці і воювати потрібно якістю, технологіями, а не кількістю. Це не просте, але вкрай важливе завдання, яке насамперед стосується місця і ролі лідерства.

Окрема проблема — папірці. Офіцери-керівники усіх ланок перезавантаженні паперами різного обсягу. Це погано, тому що головне завдання офіцера — думати, аналізувати і приймати рішення. Він повинен мати час, щоб мислити, читати і навчатися. Коли ж штаби завалені всілякими паперами, це жахливо. В НАТО цього апріорі немає. Потрібна зміна системи — від радянської на натівську. Це той випадок, коли трансформації повинні відбуватися зверху вниз з делегуванням повноважень та зміцненням горизонтальних зв’язків, від цього система лише виграє. Роль лідерів в зазначених доцільних змінах є визначальною.

— Цього тижня планується розгляд законопроекту «Про реінтеграцію Донбасу» замість існуючого Закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», дія якого закінчується 18 жовтня цього року. Подробиці нового законопроекту поки невідомі, але цікаво — яким є ваше бачення щодо його наповнення?

— Закон точно потрібен, але не всеосяжне-прямий чи емоційне-необґрунтований. Йдеться про визначення стану, якого не лише доцільно, але й гарантовано можливо досягти, базуючись на певній гнучкій стратегії і реальних геополітичних умовах. Звичайно, питання реінтеграції непросте та потребує врахування усіх ризиків та загроз, як внутрішніх, так і зовнішніх, що виникатимуть на шляху реінтеграції Донбасу. На мій погляд, потрібен особливий воєнно-політичний статус чи режим територій, які будуть знаходитися в стані реінтеграції, а також прилеглих територій — не слід забувати про них. Це не новий досвід, він обкатувався ще після Другої світової війни, і корелюється з миротворчою місією. Як і багато років тому, коріння політичної прозорливості в історичних уроках. Їх доцільно вивчати.