Про мистецтво «конвертоване» і не дуже
Перед авторами програми стояло досить складне завдання. Без надриву розповісти про нинішній драматичний етап розвитку національної культури, яка пристосовується до ринкових відносин; про проблеми її розвитку в поліетнічній країні, що переживає кризу ідентичності і водночас прагне інтегруватися в світовий культурний простір. Представивши найсильніші і найавторитетніші культурні сили країни, зберегти певний баланс між територіями, заявивши при цьому про їхні безумовні особливості. Зрештою, створити при цьому у глядача святковий і урочистий настрій, поєднуючи офіційність події із задушевністю бесід у студії.
До честі тих, хто готував програму, зробити це все-таки вдалося. Використання прямих включень із регіонів у поєднанні з «міні-новелами», підготовленими журналістами, насичений візуальний ряд говорить про серйозну підготовку. І цю форму не зіпсувала фраза, яка так часто повторюється, «про знакові події в культурі» та іменування видів мистецтва (музики, кіно, літератури…) жанрами.
Відчувалося, що ведучі — Христина Стебельська та Василь Бирзул — «у матеріалі». А тому було однаково цікаво, що вони запитують і у міністра культури Юрія Богуцького, і у зворушливо щирої в розмові співачки Ніни Матвієнко, і у схильного до епатажу театрального режисера Андрія Жолдака. І хоч деякі «міні-новели» лише по дотичній позначали больові точки в розвитку культури (і це зрозуміло — адже кожна з них варта окремої програми), майже кожен експерт у кадрі мав можливість досить детально артикулювати ці проблеми. У «Акорді без ностальгії» було представлено майже весь спектр національної культурної еліти, яка формується, — від танцівника зі світовим ім’ям і художнього керівника Донецького театру опери та балету Вадима Писарєва до народної майстрині Параски Борук. Гості студії, люди різних поколінь, говорили практично про одне — про необхідність не тільки підтримки культури з боку держави (або, простіше кажучи, про те, що держава повинна виконати хоча б ті зобов’язання, які взяла на себе), але і про невтручання держави в творчі справи митців.
Уважний глядач «Акорду» для себе міг відзначити, що найбільш «конвертованим» видом мистецтва України зараз є академічна музика, а найбільш кризовим — недешевий кінематограф. Що особливої уваги вимагає не лише традиційна культура, а, як виявилося, і вітчизняна масова.
До речі, про масову культуру. Дещо дивно було чути з екрану, що необхідно підтримувати зразки тільки високого мистецтва. Дивно було також спостерігати відсутність молодих у студії і чути, що «субкультура поглинає культуру». Адже полька «На полюванні» Йогана Штрауса, яка так бадьоро звучала у фіналі програми, свого часу була зразком якраз горезвісної масової культури, а нині вона займає місце цілком елітарне.
Ясно одне: займатися культурою (і керувати нею) стало сьогодні значно складніше, але цікавіше. І тому смисл того, що прозвучало у програмі, зводився до одного, що і було озвучено диригентом М. Гобдичем: Роком культури повинен був бути кожен із 11 років нашої незалежності. А, може, так воно й було — всупереч постійному скороченню державного фінансування цієї сфери. Інакше ні про що було б розповідати в програмі.
