Про перелам свідомості

Андрій Букін — один із найбільш знаних сумських волонтерів, який уже вісім місяців активно займається допомогою українським військовим у зоні АТО як на передовій, так і в тилу. Сумський волонтер є тією ланкою, яка поєднує захисників Української держави та звичайних громадян, які роблять свій внесок у відстоюванні суверенітету та незалежності нашої держави.

Свою діяльність Андрій Букін розпочав 6 червня, коли відгукнувся на заклик про допомогу від свого друга, який на той момент із 12-ма бійцями з Сум служив під Слов’янськом. Друга ж поїздка відбулася трохи згодом — коли бійців Сумського батальйону територіальної оборони, яких було 465 чоловік, перекинули в Луганську область. Із цього моменту й почалася діяльність волонтера з його командою в тих масштабах, в яких вони займаються нею сьогодні. Щотижня мінімум один раз Андрій Букін із однодумцями рушає на схід допомагати українським військовим в зоні АТО. Перед Новим роком вони влаштували «гуманітарний марафон» на схід, провівши вісім поїздок за дев’ять днів, що склало понад 12 тисяч кілометрів.

«День» поспілкувався з сумським волонтером, розпитав про особливості його діяльності із допомоги українським військовим, про перетворення сходу України та про еволюцію українського військового.

«ЯКЩО КОЖНА ЛЮДИНА РОБИТИМЕ СВІЙ ВНЕСОК У СПІЛЬНУ ПЕРЕМОГУ, ЦЯ ПЕРЕМОГА БУДЕ ШВИДШОЮ»

— Загалом у мене прив’язка та цільова група допомоги — сумчани. Серед них представники МВС, МНС, СБУ, прикордонники та військові ЗСУ — артилеристи. Це пов’язано з тим, що в нас невеличке місто, й ми не маємо таких спонсорів, як, наприклад, харків’яни.

Пишаюся тим, що Суми дуже активно відгукнулися на нашу ініціативу. Я знайомий з багатьма волонтерами по всій Україні, більшість із яких мають чітких спонсорів — кілька великих підприємств, які допомагають їм на постійній основі. Цього вистачає для їхньої діяльності у забезпеченні військових. У нас же трохи інша ситуація — допомога надходить від людей безпосередньо.

Ще одна специфіка моєї роботи — я не збираю гроші, адже в нашій країні нестабільна ситуація, й після завершення війни виникне дуже багато запитань, зокрема до волонтерів. Тому ми пропонуємо людям і підприємствам купувати конкретні речі, які потребують військові, — будь то шкарпетки або генератори. Нам також допомагають одягати та взувати військових наші дружні міста, де є багато знайомих — Київ, Харків та Львів. Наприклад, Львів передає нам посилки та надає виходи на закупівлі обладнання в Польщі. А представники організації «Вільні люди» з Києва та Харкова передали нам 500 пар дуже теплого зимового взуття для військових.

Останнє наше джерело допомоги — діаспора. Влітку в нас з’явилася проблема з транспортом, адже наші експедиції на схід відбувалися два рази на тиждень, і мало хто погоджувався так часто надавати свій транспорт. Тому завдяки сумському історику Геннадію Іванущенко ми змогли знайти контакт із діаспорою, яка допомогла нам у придбанні мікроавтобуса. Саме на ньому ми зараз двічі на тиждень їздимо в зону АТО.

Також сумчанин із Канади, який працює в сфері ІТ, допоміг втілити проект «Читалки для поранених» — бійцям АТО було передано майже 2000 електронних книжок.

— Що спонукає вас займатися волонтерською діяльністю?

— Це — той борг, який ми маємо віддати державі, але кожен має робити те, що він вміє. Наші військові вже навчилися добре стріляти, і стріляючи, вони наближають нашу перемогу. Я возив на схід місцевий музичний гурт, і, провівши два концерти перед військовими, вони зробили свій внесок у нашу справу. Так само бабуся, яка отримала пенсію та принесла товару на 50 гривень, від щирого серця допомогла, виходячи зі своїх можливостей. Я вважаю, що якщо кожна людина робитиме свій внесок у спільну перемогу, ця перемога настане швидше. Саме це й є концепція мого життя.

У кожного з нас є знайомий, який служив, служить або служитиме на сході. І всі ми в єдиному пориві маємо допомагати нашим захисникам. В іншому ж разі терористи прийдуть і до нашої оселі.

— Чи не відчуваєте ви як волонтер небезпеку через ці вибухи в Харкові та Одесі, очевидно, спрямовані проти тих, хто допомагає армії?

— Колись одне з інтернет-видань провело опитування волонтерів із різних регіонів. Всі дійшли однієї думки, що треба озброюватися для власної безпеки. Адже перед всіма крайніми точками зони АТО є від 5 до 25 км, які не контролюються ніким, ані українськими військовими, ані терористами. Це «чорні плями» на мапі України. Наприклад, траса Константинівка -Донецьк налічує шість смуг для руху, а на ній зовсім немає машин, що нагадує картини постапокаліпсису. До Станиці Луганської взагалі треба їхати близько 15 км по такій «чорній зоні». І на цих проміжках може статися будь-що, аж до озброєного нападу невеликої групи неконтрольованих ніким бандитів. Відповісти ж на це немає чим, адже волонтери не мають зброї.

Але є й інше питання — як захистити себе в місті, в якому ти живеш і займаєшся волонтерством. Законодавство дозволяє травматичну зброю. Але терористична група з п’яти-семи чоловік, яка хоче влаштувати теракт, озброєна, як мінімум, пістолетами, автоматами та вибухівкою. Тому тут питання саме до керівництва силових відомств — потрібно відфільтрувати людей, які їздять на передову, та видати їм «нагородну зброю» або включити в штат УВД (на що навряд чи погодяться волонтери).

«ЩОБ ЗМІНИТИ СИСТЕМУ В ЦІЛОМУ, ПОТРІБНІ РАДИКАЛЬНІ РЕФОРМИ ВСІЄЇ ДЕРЖАВНОЇ МАШИНИ»

— Як змінювалась Східна Україна та свідомість людей із червня 2014 року до сьогоднішнього дня?

— Питання в тому, що багато місцевих людей з Донбасу пішло воювати на фронт саме проти української армії. У Луганській області штаб сил АТО розташовувався в селі Перемога, в якому не було жодного чоловіка. Інший випадок — Бахмутівка, яку захоплювали козаки. Коли там стояла українська армія, в село прийшло 17 гробів з людьми, які воювали за терористів. І хоч якими б чесними, правильними та добрими були наші хлопці з 92-ї бригади, родичі вбитих не можуть сприймати їх як визволителів. Що робити з людьми, які воювали на боці терористів? Як пояснити цим людям, що ми є адекватними, нормальними, що цілісність України набагато вища за кожного з нас? Це дуже болісні питання, які порушуватимуться пізніше, і для їхнього вирішення повинні пройти роки. Як склеювати Україну? Як склеювати розділені села, сім’ї?

Та я бачив і перетворення людей. На наступний тиждень після того, як було звільнено Лисичанськ і Сєверодонецьк, я відвідав ці міста і був шокований картиною розбомбленого передмістя, авто заправок. Був вражений, коли побачив нерозірваний снаряд в мосту. Наступного разу я приїхав туди через шість місяців — наприкінці вересня 2014 року і побачив, що все було відновлено — дорогу полатано, відбудовано заправки, розпочато будівництво підірваних мостів. Українська влада вкладає туди дуже серйозні гроші, щоб показати місцевим жителям, що наша держава непокоїться їхнім добробутом.

У результаті боїв між Слов’янськом і Краматорськом усе також було знищено. Зараз між цими містами навіть немає блокпостів, було відбудовано дві заправки. І люди там живуть нормальним життям — їх непокоять лише тероргрупи. На контрасті із населеними пунктами, які існують під гнітом терористів, вони вже не хочуть ніяких «ДНР-ЛНР».

— Як ви ставитеся до того, що деякі волонтери увійшли до структур Міністерства оборони України та реформують відомство зсередини?

— Українська держава багато в чому залишається системою, яку було побудовано за радянських часів. І, як казав покійний Джеймс Мейс, Україна зараз — це колоніальне продовження УРСР. І наше життя — це боротьба з цією системою. Якщо людина потрапляє до неї, то їй потрібен лом замість хребта, щоб ця система її не зламала. Державна машина вибудувана таким чином, що якщо ти стаєш шестернею, яка працює по-іншому, відстоюєш власні принципи, то інші чиновники починають виконувати твої функції в обхід тебе. До того ж у нас немає чітко виписаних правил гри, й рішення чиновників залежать не від законів, а від того, чи занесли їм хабара.

Те, що зараз відбувається з волонтерським рухом, я вважаю спробою загнати волонтерів у системні рамки. Перша спроба була — завести волонтерів у МОУ та контролювати їх. Інша — введення в зоні АТО для волонтерів паролів, чітко виписаних правил та повної підзвітності перед СБУ. Але як я — людина з майданівською свідомістю — можу розповісти силовим структурам про свій маршрут, місце призначення та склад допомоги, якщо в Інтернет було злито списки добровольців батальйону «Донбас»? І такі спроби підвести всіх під один знаменник ще будуть.

Звісно, добре, що люди з громадського середовища намагаються змінити стару систему закупівель в МОУ. Але щоб змінити систему в цілому, не вистачить 12 людей, які до неї увійдуть, — потрібні радикальні реформи всієї державної машини. Необхідна політична воля державного керівництва. Що ж до кадрового потенціалу, то він у нас наявний. Зараз є багато військових, які пройшли АТО, і саме їм потрібно дати можливість керувати у військах.

«КОЛИ ТИ ЗАРАЗ ПРОЇЖДЖАЄШ ЧЕРЕЗ БЛОКПОСТ, ТО БІЙЦІ ВИГЛЯДАЮТЬ ДУЖЕ ГІДНО...»

— Волонтерів і військових добровольців, які після Майдану піднялися захищати Україну, називають показником розвитку українського громадянського суспільства. Чи погоджуєтесь ви?

— Зараз багато людей пережили перелам свідомості — що вони живуть в незалежній Україні, що Росія — це агресор, що територію, на якій вони живуть, можна розвивати багатьма способами. Безумовно, поштовх цьому дав Майдан і війна на сході.

Добровольці та волонтери, які є навколо них, — це народження справжнього громадянського суспільства. Дуже добре, коли люди, які розуміються на адміністративній діяльності, контролюють владу. Зараз волонтери приходять до військкоматів і починають взаємодіяти з ними задля кращого забезпечення наших військових. І цю схему можна перенести на взаємодію з будь-яким управлінням, адміністрацією чи мерією. Я сподіваюся, це стане поштовхом для подальшого бурхливого розвитку громадянського суспільства.

— Чи було ефективно використано «перемир’я» нашими ЗСУ? Якою була еволюція української армії протягом всього періоду АТО?

— Усі так звані перемир’я — це дурня, адже наші бійці продовжують гинути так само, як під час воєнної операції. Це підтверджують і військові, які перебувають у зоні АТО, адже бої йдуть постійно. Наприклад, Донецький аеропорт, Піски, Опитна з 29 грудня по 2 січня перебували в постійному бою під шквальними артобстрілами із хвильовими наступами, які замовкали на одну-дві години. У той час, як наші бійці протягом п’яти діб не могли підняти голови, по радіо передавали, що в Пісках «відбувся один бій». Трьохізбенку в Луганській області бойовики обстрілюють кожного дня, і бліндажі в шість накатів колод не витримують. Нам потрібно розуміти ціну цього «перемир’я».

Але варто сказати й про модернізацію армії. Раніше наші бійці ночували в палатках, які не витримували звичайного дощу. Коли я вперше приїхав під Слов’янськ, то побачив, що в бійців були не окопи, а «льожки» для стрільби лежачи. Військові з нашої територіальної оборони виглядали як цигани (розбійники з дороги) — у кедах, кросівках, всі одягнені по-різному. Техніка, яку на початку видали 27-му артполку, була в жахливому стані — вона не їздила та весь час ламалася. Але зараз все змінилося — це заслуга не лише держави, а насамперед волонтерів і людей, які допомагають армії. Коли ти зараз проїжджаєш через блокпост, то бійці виглядають дуже гідно — в них добрі бушлати, всі вони в берцях — це вже прорив. Усі вони мають легке та важке озброєння — КРАЗи, САУ, з яких вже вміють добре стріляти. У серпні було сформовано 92-у бригаду, її було укомплектовано так, як потрібно. Зараз є нормальна техніка, нормальні люди, держава продовжує модернізувати й добирати особовий склад. За вісім місяців, упродовж яких я їжджу в зону АТО, прогрес очевидний. Це той прогрес, який прожило українське військо, і коли зустрічаєш нашого бійця, він виглядає, як справжній військовий української армії.