Про «політичну біржу»

Основні події державотворенням за ці 25 років незалежності пов’язані саме з Верховною Радою. Однак, спілкуючись з багатьма експертами і депутатами перших скликань, переконуєшся, що парламентаризм в Україні деградує. На сьогоднішній день Верховна Рада фактично є не дискусійним майданчиком, де виробляються закони, а органом, який штампує рішення, прийняті заздалегідь у вищих кабінетах Адміністрації Президента Петра Порошенка. І це — увага! — в парламентсько-президентській республіці.  

Нинішній склад Верховної Ради восьмого скликання був обраний два роки тому (26 жовтня 2014 р.) на дострокових парламентських виборах. По суті це постмайданний парламент, який мав би привнести у Раду нову якість, враховуючи когорту «свіжих облич» — громадських діячів, експертів, комбатів... Але цього не сталося. Ще під час Євромайдану і після відомих подій «День» провів низку круглих столів, де закликав активістів Майдану об’єднатися в єдину політичну силу. Однак цього не сталося — молоді обличчя стали частиною старих політичних проектів.

Традиція використання парламенту президентами, комерціалізація Ради кланово-олігархічними структурами тягнеться ще з 90-х рр. Спочатку структурувати парламент «під себе», а потім «нагнути» його заради необхідних рішень, причому не заради країни, а заради власних особисто-корпоративних інтересів, прагнув ще Леонід Кучма. Власне, це йому і вдавалося, особливо після парламентських виборів 1998 р.

Далі, за цими ж правилами діяли і наступні президенти. Певні виключення, звичайно, були за каденції Віктора Ющенка — в певних періодах він взагалі не впливав на Верховну Раду (тут варто сказати «спасибі»  тому ж Кучмі, який разом із Віктором Медведчуком і польським другом Олександром Кваснєвським під час помаранчевих подій протягнули зімни до Конституції, забравши частину повноважень у президента). Зате повністю контрольованим парламент був під час президентства Віктора Януковича, який мав стабільну більшість у Раді.

Сьогодні ситуація десь подібна, після всіх подій в Україні, Верховна Рада так і не змогла набути суб’єктного, самостійного характеру. Чому? Який результат роботи парламенту за ці два роки?

«ПЕРЕЛОМНИМ СТАВ 1998 РІК, КОЛИ ЗА ЧАСІВ ПРАВЛІННЯ КУЧМИ ВІДБУЛАСЯ ПАРТИЗАЦІЯ ПАРЛАМЕНТУ»

Максим РОЗУМНИЙ, доктор політичних наук, завідувач відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень:

— Багато експертів і мас-медіа говорять про те, що нині триває посилення президентської влади і існують авторитарні тенденції в країні. Я не бачу підстав для таких думок, тому що баланс між Президентом і парламентом в основному визначається стосунками серед членів виконавчої влади та Президентом і прем’єром. Нинішній парламент і в часи прем’єрства Яценюка, і в час прем’єрства Гройсмана, навряд чи можна вважати абсолютно слухняним інструментом президентської лінії. Скоріше, його можна вважати потенційно опозиційним органом, який часто не пропускає не лише президентські ініціативи, а й ініціативи уряду, що взагалі-то є нонсенсом за умов існування нормальної коаліції. Тому говорити про дрейф парламенту у бік президентського придатку немає. Скоріше є інше — розгубленість, дезорієнтованість, відсутність цілісного бачення майбутнього країни, послідовності кроків. Але це властиво не лише парламенту, а й всій політичній системі і політичному класу. Парламент є просто відображенням цієї тенденції, хоча саме парламент мав би бути центром об’єднання здорових сил, кристалізацією певних ідей та зважених позицій.

На жаль, парламент зараз навіть і не намагається бути суб’єктом. З кінця 90-х років Верховна Рада із суб’єкта державотворення, якою вона була на початку незалежності, почала перетворюватися на «політичну біржу». Це місце, де торгуються, де представлені інтереси основних «акціонерів» нинішньої української держави. Тобто там стикаються особисті інтереси і з’являються відповідні результуючі рішення. Причому ці рішення стають все менш зрозумілими і корисними для загальної національної справи. Переломним в цьому плані став 1998 рік за часів правління Леоніда Кучми, коли почався процес партизації парламенту — половина його складу була обрана за партійними списками. Тоді багато хто сподівався, що такий підхід породить нового відповідального суб’єкта. Натомість ці партії стали кавалерійськими загонами кланово-олігархічних груп.

«ДО ПАРЛАМЕНТУ ІДУТЬ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВИРІШУВАТИ СВОЇ КОМЕРЦІЙНІ СПРАВИ»

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:

— Коли у людини, щось болить, то йому ставлять діагноз і виписують відповідні ліки. Якщо через деякий час хвороба виявляється дуже тяжкою, тоді лікар йому говорить, що можна замінити ліки. В будь-якій цивілізованій країні, де існує політична криза або якійсь орган влади не справляється зі своїми обов’язками та функціями, то відбувається зміна конкретних органів або відповідальних персоналій. І скільки треба, стільки вони й міняють. В Іспанії парламент не може сформувати уряд більше півтора років. Але іспанці все одно ідуть на вибори, хоч кожні вибори — це бюджетні гроші. Не сумнівайтесь, іспанці вміють рахувати гроші. Але вони все одно будуть переобирати парламент доти, доки не буде зконцентрована політична воля і консенсус інтересів. Тому, якщо наш парламент не виконує своєї роботи, то його треба просто переобирати і робити це стільки скільки буде необхідно. У парламентаря зранку першою думкою має бути — якщо я буду погано працювати, то завтра мене виженуть і переоберуть на моє місце іншого депутата.

На жаль, у нинішніх депутатів такого мислення і страхів немає. Парламент відкрито передав сильні політичні функції Президенту і його адміністрації. Порошенко цим насолоджується, призначає Кабмін, керує технічною «ширкою», а парламент поступово опускається дискредитуючи ідею парламентаризму в Україні. Тому чим швидше будуть вибори, тим краще буде для парламентаризму в Україні. Навіть якщо половина жуликів потрапить до нового складу, треба не зупинятись в ротаціях, адже все одно будуть з’являтися там нові люди, які поступово змінюватимуть якість цього органу. Поки що деякі з тих, хто носять посвідчення депутата, інколи гірше за тих, хто був за часів Януковича. І дійсно навіть ті, хто в цей парламент потрапили на гаслах Майдану, вже стали інфікованими порочними принципами існування цього середовища. Це все тому, що загальна атмосфера Верховної Ради не передбачала відповідальності ні перед посадою, ні перед народом, ні перед країною. Вони ідуть до парламенту для того, щоб прикритись від правосуддя за корупцію, та для того, щоб як на біржі вирішувати свої комерційні справи. І такий образ парламенту зберігається досить тривалий час. Навіть Майдан не зміг змінити це.

В нашій політичній історії завжди триває боротьба між парламентом і Президентом. В даному випадку парламент настільки слабкий, що він просто сам передав свої повноваження Главі держави. На нього особливо і не тиснули, просто так було вигідно самому парламенту. Порошенко не диктатор, а людина, яка просто хоче всіх нагодувати шоколадом. Але Порошенко, який по суті своїй більше не політик, а бізнесмен, не розуміє, що чим більше влади концентрується в його руках, тим більше потім з нього спитають.

«ЧИННИК «ЗАГНИВАННЯ» ВЕРХОВНОЇ РАДИ: БРАК ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ Й ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У БАГАТЬОХ ДЕПУТАТІВ»

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— У 2014 році, коли відбувалися парламентські вибори, сталося те, що суперечило духові, прагненням, вимогам Майдану: нам знову «підсунули» стару виборчу систему! Змішану, з 225-ма мажоритарниками... І це при тому, що Президент Порошенко обіцяв докласти всіх конституційних повноважень, щоб дострокові вибори до Верховної Ради пройшли за пропорційною системою з відкритими партійними списками. На жаль, своєї обіцянки він не дотримався. Хоча мав тоді колосальний кредит довіри. Якщо був опір змінам (а він, напевно ж, був) Президент міг звернутися за підтримкою до народу. І він її б отримав. Але він цього не зробив, віддавши перевагу... домовленостям з олігархами.

Ось ми й «приїхали». Ось звідки «онищенки», «бойки», «хомутинники», «довгі»... Олігархічна система законсервувалася. Через це й немає належного темпу й належної якості реформ. Через те від України «втомлюються» наші союзники. Головна причина, повторюю, — старі правила виборів до парламенту, відмова Петра Порошенка від своєї обіцянки.

Але є й інший чинник «загнивання» Верховної Ради: брак професіоналізму й відповідальності в багатьох депутатів. Це ж треба — рватися до парламенту, щоб потім не ходити на засідання, не працювати над законопроектами, «кнопкодавити»... Професіоналів, готових до законотворчої роботи, я нарахував усього кілька десятків. Але хто їх слухає? Хто прислухається, скажімо, до Віктора Пинзеника? (Якось він буквально заклинав з трибуни: що ви робите, як можна платити суддям по 200 чи й більше тисяч?!)

Кажуть, Давній Рим розвалився він розбещеності. Наша ВР також розбещує. Там витворилася така система спокус, що «гнити» починають навіть ті, хто спочатку видавався цілком «цнотливим». І найбільше розбещують гроші. Великі гроші олігархів, які тримають на мотузку зграйки своїх маріонеток із депутатськими значками...

Що, зрештою, маємо? Декларована парламентсько-президентська форма правління не відбулася, відбулася «гібридна» (!) форма правління. Усе вирішується фактично на Банковій, а не на Грушевського — тож навіщо ми себе обманюємо, що в нас ключова роль — за парламентом? Кому потрібна така імітація?

На жаль, стара олігархічна система зуміла зберегти себе. Ще добре, що на українську владу тиснуть Європа і США, змушують голосувати за закони, без яких реформи неможливі, — а то б зовсім застрягли в болоті. Залишається також надія на громадянське суспільство. Воно таки зміцніло за останні  три роки, влада змушена з ним якось рахуватися. Хоча загроза політичного реваншу антиукраїнських сил усе ще залишається.