Про прапори неіснуючої держави
Один за одним протягом останніх тижнів обласні та міські ради в Україні видають одноманітні рішення — 9 травня вивісити на вулицях червоні прапори СРСР. Такі постанови вже видали в Одесі, Севастополі та Житомирі. Слід чекати їх і де-небудь ще. Найближчим часом подібне рішення може ухвалити й Верховна Рада. Тенденція ігрищ з ідеологічними фетишами стає, схоже, постійною практикою чинної влади. Такий собі «ідеологічний федералізм»: на місцях територіальні громади можуть вивішувати які завгодно символи й поклонятися яким завгодно персонам. Подібні тенденції явно посилюватимуться, зважаючи на неможливість з боку влади продемонструвати реальне поліпшення життя, — і тому їй критично важливо зберегти хоча б ядро свого електорату шляхом таких-от нехитрих маніпуляцій свідомістю мас.
ЖИТОМИР: ОПЕРАЦІЯ «ПРИКРИТТЯ»
Вивішування червоних прапорів на День перемоги має зовні ідеологічне значення, але внутрішньо — цілком прагматичний підтекст. Причому якщо для Одеси та Севастополя таке рішення можна пояснити традиційними симпатіями місцевих жителів, то ситуація з Житомиром складніша. Схоже, там подібне рішення ухвалили під впливом дещо інших обставин. У Житомирській облраді Партія регіонів утворила коаліцію не лише з комуністами. Тут ситуація «строкатіша», й більшість в облраді не настільки «синьо-біло-червона», як на півдні. Зате вона повністю повторює ситуацію у Верховній Раді: до неї входять представники Партії регіонів, комуністи та «литвинівці», а також депутати від «Сильної України» Тігіпка. Словом, саме ті, хто й формує нинішню владу. Керує облрадою «регіонал» Йосип Запаловський, його заступником є комуніст Михайло Чигирь. Певна річ, саме фракція комуністів була ініціатором подібної акції в Житомирі. Те, що її підтримали решта членів більшості, свідчить не стільки про ідеологічну єдність усередині Житомирської облради, скільки про бажання продемонструвати свою силу щодо опозиційних депутатів, які належать до «Батьківщини», «Фронту змін» та «Свободи». Останні дружно висловили рішенню облради рішучий протест. Словом, житомирські депутати зайнялися прогнозовано спірними ідеологічними розбірками замість реальних справ.
Не виключено, що подібне «безпомилкове» рішення спало на думку депутатам від більшості після того, як вони виділили 250 тисяч гривень на придбання нового автомобіля для заступника голови облдержадміністрації. Коментуючи це рішення, голова Житомирської облради Йосип Запаловський сказав: «Так, дійсно, коли був розподіл вільних коштів, на кошти від перевиконання бюджету області передбачено на прохання обласної державної адміністрації придбання автомобіля для одного із заступників голови Житомирської ОДА». Свою думку він розвинув і далі — мовляв, «автомобіль такий купується, щоб зберегти, по-перше, життя людини, яка користуватиметься цією машиною. І у нас, ви знаєте, бувають гості з Києва, по-друге, потрібна машина високого класу. Тому це клопотання підтримали».
І після цього ці ж депутати голосують за вивішування червоного прапора — прапора, під яким існувала країна з декларованою рівністю та братерством, що нині, «з прекрасного далека», бачиться зразком соціальної справедливості. Хоча партійна номенклатура й тоді їздила на престижних чорних машинах. Можливо, пам’ять про це більш ніж люба серцю комуністів. Чи не для пана (товариша) Чигиря — члена КПУ — призначена ця машина? А якщо навіть і не для нього, чому ж полум’яні захисники трудящих не проголосували проти витрати народних коштів, за використання цих «вільних» грошей на потреби дітей із незабезпечених сімей або латання доріг в області, де багатьма районами неможливо нормально проїхати, а в багатьох селах досі немає газу?
Справжнє обличчя комуністів під час житомирських голосувань стало ще очевиднішим. Що ж до Партії регіонів, то в неї завдання одне — зберегти свій електорат, хоча б його базове ядро. В Україні немає області, де симпатії до ПР не піддалися б ерозії. Житомирщина ніколи не була «прорегіональною». На останніх виборах тут спрацював усе той же адмінресурс, завдяки якому більша частина кандидатів у депутати і мери не залишилася без партквитка ПР. Саме ці чиновницькі конформісти й утворили більшість у районних, міських та обласних радах центру й півночі України. Про ідеологію з їхнього боку не йдеться. Але електорат, масово розчарований у партії влади, консолідувати треба.
Ідеологічні знаки, знайомі фетиші й гасла визнані практично безумовною зброєю для утримання хоча б ядра виборців. Та й не можна віддавати комуністам ініціативу — адже «червоні» й так постійно балансують на псевдоопозиційній межі, й раптом так станеться, що розчарований електорат ПР, який органічно не хоче голосувати за націонал-патріотів і навіть націонал-демократів, повернеться до лівих? Ні, вже краще продемонструвати зворушливу єдність коаліційних лав, тим паче в області, що вотчиною ПР ніколи не вважалася й показники економічного розвитку якої ну ніяк не тягнуть на похвалу.
ОДЕСА: НАРОДЖЕННЯ ЧЕРВОНОГО ГОМУНКУЛА
Коли говорити про південь України, то одеське й севастопольське рішення мають схожу мотивацію, але тут очевидніший тиск регіональної специфіки. Одеса, як уже не раз наголошувалося, стає нині заповідником, у якому культивується проросійська та прорадянська, шовіністична і практично повністю скопійована з найкращих «селігерських» зразків риторика і практика. Рішення, подібні до вивішування червоних прапорів або фактичної заборони української мови на сесіях міськради, походять саме з Одеси багато в чому тому, що в місті явно «обкатується» технологія збирання невдоволених партією влади під прапорами іншої — радикальнішою й такою, що не обмежує себе у висловлюваннях політсили. Ініціативи комуністів грають у цьому разі підпорядковану роль. Із Одеси впевнено «ліплять» особливе місто, причому ця особливість повинна полягати чомусь у прямому зв’язку з радянською спадщиною у формі ідеологічних фетишів та відтворення радянської пропаганди і способу мислення. Про досягнення радянської влади у сфері комунального господарства при цьому не йдеться. Зате міська влада вважає, мабуть, що червоні прапори й риторика в стилі «бандерівські...», що ллється з екранів місцевого одіозного телеканалу «АТВ», здатні змусити одеситів забути про холодні батареї, підвищення цін та черговий переділ міської власності.
СЕВАСТОПОЛЬ: СПЕКУЛЯЦІЯ НА СЛАВІ МІСТА
Севастополь, який завжди був «державою в державі», всі роки незалежності страждав на проросійську фронду. Що аж ніяк не дивно за наявності — тепер, на жаль, практично вічної — в місті Чорноморського флоту РФ. Севастопольські депутати показово заявили, що підтримують одеських колег, які вже ухвалили подібне рішення на той час. У принципі, від Севастополя й самого можна було чекати такого рішення, зважаючи на традиційні настрої в цьому місті, але лише в разі «сигналу» від ПР. «Регіонали» «сигнал» дали, свідомо прив’язавши своє рішення до рішення одеських депутатів — і цим видали свої наміри.
Знову-таки йдеться не про справжню турботу про пам’ять і бойову славу героїчного міста, а про гру в ідеологічний фетишизм. У Севастополі, як і в усьому Криму, ПР фактично усунула з політичного поля інші сили — а вони на півострові були здебільшого проросійськими. Тобто потенційні союзники були «зачищені» з достатньою жорсткістю, і влада опинилася під повним контролем ПР. Але практична політика партії влади виявилася такою ж, як і в решті України: відсутність будь-яких ознак поліпшення, податковий тиск, продовольча криза, зростання тарифів — і, як наслідок, незадоволення населення. Як може повестися невдоволений владою кримчанин або севастополець? Правильно, повернутися до підтримки Компартії, «Русского единства», «Русского блока», «Союза» й інших подібних партій. А то й ПСПУ. Недаремно на сесії Севастопольської міськради витійствував депутат-«вітренківець» Євген Дубовик, який закликав узагалі не вивішувати 9 Травня національну українську символіку, а повністю замінити її червоними прапорами. Звісно, ПР на це не пішла — «вітренківці» вважаються все ще небезпечними, хоч і маргіналізованими, конкурентами, потурати яким, згідно із вказівками з «центру», заборонено. Та й викликати можливе невдоволення в Києві не варто: зараз «угорі» все непередбачувано, тож можна раптово нарватися на президентське засудження, якщо не вивісити державного прапора взагалі. Тому севастопольська влада й ухвалила компромісне рішення — червоні прапори вивісити поряд із синьо-жовтими. Поєднання, від якого має бути однаково неприємно й патріотам України, і ярим «непатріотам».
«СИНЬО-БІЛО-ЧЕРВОНІ» МАНІПУЛЯТОРИ
Але найголовніше може статися на початку квітня, коли Верховна Рада планує надати радянському прапору офіційного статусу на всій території України. Такий законопроект уже повторно реєструють у парламенті депутати від Народної партії Литвина (Сергій Гриневецький, який, зауважимо, представляє Одеську область), Партії регіонів (Анатолій Кузьмук) і, звісно, Компартії (Євген Царьков — перший секретар, знов-таки, Одеського обкому КПУ, і Петро Цибенко). Варто зазначити, що Гриневецький свого часу вирізнився серед співавторів закону про статус російської мови, а Царьков публічно обурювався відомим рестораном «Криївка» у Львові.
Проект закону, за відомостями з Ради, вже пройшов розгляд у комітеті й отримав позитивне рішення. У резолюції профільного комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (а згадані депутати є його членами) зазначено, що тотальне розвішування червоних прапорів узгоджене також із Міністерством оборони України.
Навесні минулого року, на піку посилення дружби між президентами України та Росії, одразу після Харківських угод, ці ж нардепи вже послужливо намагалися узаконити радянську символіку. При цьому текст законопроекту практично списали з аналогічного закону Російської Федерації «Про прапор Перемоги». Ініціатором такого плагіату став депутат Царьков. Тоді закон проголосувати не вдалося, але зараз, коли Рада заповнена «тушками» в потрібній кількості, подібний проект цілком можуть ухвалити. Хоча практика свідчить, що у «регіоналів» інколи спрацьовує «нюх», і вони можуть в останню мить «здати назад». Подібне може статися і з нинішнім законопроектом — через низку причин. По-перше, немає сенсу робити такий дарунок комуністам, адже вони після цього на кожному розі кричатимуть про свою впливовість і незамінність у Раді. По-друге, реальною є загроза хвилювань у Західній Україні. Звісно, якщо одна з цілей закону — зайвий раз спровокувати прибічників Тягнибока, тоді його резон можна зрозуміти. Але, за логікою розвитку політичної ситуації, ще рано витягувати цей «туз з рукава». По-третє, періодичні «хитання у верхах» можуть завадити ухваленню настільки явно ідеологізованого й, до того ж, списаного в Росії закону. Прикладом може бути тимчасово призупинене мовне питання.
А от з ініціативами на місцевому рівні, схоже, все буде, як і раніше. Такий собі «ідеологічний федералізм». Ситуація з червоними прапорами на 9 Травня, цілком очевидно, є спробою через використання зрозумілих і простих ідеологічних символів у черговий раз «запудрити» мізки тій частині електорату правлячої партії та її потенційних попутників, для яких радянська й російська парадигма є однозначною цінністю. Ця частина населення, як вважають «слуги народні», може заради таких речей, як червоні прапори, промови про єдність із Росією та чергові святкові набори для ветеранів, вибачити владі відвертий цинізм і фактичну наругу над соціально незахищеними прошарками.
Тенденція навіть не багаторазової, а одноразової «підгодівлі» люмпенізованого електорату, здебільшого середнього й похилого віку, стає постійною практикою влади та її союзників. Вони, схоже, щиро вірять у силу «червоної ганчірки», що відверне незадоволення дуже багатьох людей від реальних і, головне, системних, проблем. Вони цинічно експлуатують ностальгію свого виборця, думаючи, що радянські символи замінять гречку й заретушують графи з підвищеними комунальними тарифами.
І ще одне, навіть небезпечніше з погляду української державності. Ігрища у фетиші такого роду означають «розмітку території». Прапори й символи СРСР, розвішені на вулицях українських міст, показують, що сили, які пропагують ненависть або презирство до українського минулого та сьогодення, почуваються дуже комфортно на «зайнятих» ними територіях. Нехай навіть самі депутати абсолютно не плекають ілюзій щодо радянських цінностей. Вони, ці народні обранці, давно грають свої ролі й живуть своїм, відмінним від життя більшості громадян, життям — в іншому матеріальному вимірі. Для них ідея державної цілісності країни, її інтересів, шляху й цілей — ворожа або позбавлена сенсу, зате думка про власне збагачення — незмінна. За ідеєю про «особливі території» у складі України приховується банальне бажання панувати в підконтрольних регіонах неподільно, на феодальних правах. А кожен феодал мав, як відомо, власні символи. Інколи вони збігалися з символікою сюзерена. Коли ж говорити про нас, то «сюзереном» виступає зникла 20 років тому держава. На пам’яті про яку можна піаритися ще досить довго. Головне — відчувати свою безкарність і вірити в незмінність настроїв громадян, які вічно «вестимуться» на маніпуляції та спекуляції. Саме таку політику й демонструють нинішні ентузіасти «червоного фетишизму».
