Про права українців та судову реформу

Не дивлячись на правильно розписані положення про права людини в радянській Конституції України, вони не виконувалися, тому що головними завжди були інтереси держави, а не людини. Проте сказати, що після двадцяти років незалежності України, норми по правам людини сучасної української Конституції виконуються належним чином, вряд чи можна. Ситуація з громадянськими правами дещо покращилася (із соціально-економічними правами майже не змінилася) в результаті помаранчевої революції 2004 року, але з початком президентства Віктора Януковича спостерігаємо згортання попередніх здобутків. Принаймні про це свідчать доклади різних міжнародних правозахисних організацій.

Нещодавно, наприклад, одна з таких організацій — «Amnesty International» у своєму річному звіті назвала «тривожною» тенденцію зміни ситуації з правами людини в Україні. Американська неурядова організація Freedom House у звіті щодо стану демократії і дотримання прав людини також стверджує, що за останній рік Україна стала менш демократичною і продовжує рухатися до авторитаризму. Євросоюз у звіті про хід реалізації європейської політики сусідства у 2010 році в Україні відзначив погіршення ситуації в нашій державі за 2010 рік у сфері дотримання прав людини, основних свобод і верховенства права.

Українці на сьогодні є одними з лідерів за кількістю поданих до Європейського суду заяв з приводу порушення прав люди. Причина: незадовільна робота вітчизняної судової системи. Через це влітку минулого року влада ініціювала проведення судової реформи. Які «плоди» цієї реформи, громадяни мають можливість оцінити самі. А вони якраз кажуть, що практично найменше в цій державі вони довіряють судам (про це свідчать численні соціологічні опитування). «По-перше, негативна сторона полягає в тому, що з’явилися додаткові адміністративні суди і зменшилася роль Верховного Суду, — коментує проведення реформи Директор політико-правових програм Центру ім. Разумкова Юрій Якименко. — Не в останню чергу це відбулося через політичні мотиви. По-друге, судова система залишається підпорядкованою виконавчій владі, яка має значний вплив на формування Вищої Ради юстиції. Від цього судова система не виграла й не стала більш незалежною.

Про стан прав людини в Україні, найбільш проблемні питання в цій сфері, звернення українців до Європейського суду, судову реформу в Україні, реформування самого Європейського суду та інше говоримо із суддею Європейського суду з прав людини від України Ганною ЮДКІВСЬКОЮ.

«НА ПЕРШОМУ МІСЦІ ПРОБЛЕМИ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ ТА ПРОБЛЕМИ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА»

— Пані Ганно, міжнародна правозахисна організація «Amnesty International» у своєму річному звіті назвала «тривожною» тенденцію зміни ситуації з правами людини в Україні. Головним чином, занепокоєння організації викликають переслідування українських правозахисників правоохоронними органами. З вашої точки зору, який стан прав людини в Україні на сьогодні? Які напрямки є найбільш болючими?

— Я не можу давати загальної оцінки ситуації із дотриманням прав людини в цілому, можу тільки говорити про те, як вона бачиться з боку Cуду, виходячи із скарг, що надходять.

Якщо вважати скарги до Cуду «віддзеркаленням» правових проблем в суспільстві, то на перше місце треба ставити проблеми пенітенціарної системи та проблеми досудового слідства — майже безальтернативний запобіжний захід у вигляді взяття під варту, тортури підслідних, відсутність належного розслідування скарг на недозволені методи слідства. Це найболючіші проблеми, враховуючи їхню певну традиційність — звичка до них гальмує будь-які спроби змін у цій сфері, виключно на законодавчому рівні ці проблеми не вирішити, треба змінювати менталітет правників.

Щодо тих питань, які ви підняли — знов-таки, з огляду на те, що потрапляє в Cуд, сьогодні не можна говорити про масовий характер цих проблем. Наскільки мені відомо, в Cуді є зараз дві або три такі скарги, одна з яких вже передана на комунікацію уряду. Певна річ, подібні заяви Cуд зазвичай розглядає в пріоритетному порядку, адже долею правозахисників як «сторожових псів демократії» опікуються всі міжнародні структури — і в ПАРЄ, і в Європарламенті, і в ООН є спеціальні доповідачі по ситуації із правозахисниками.

— Україна є одним з лідерів за кількістю звернень громадян до Європейського суду з прав людини. Яке місце, якщо бути точними, ми займаємо? З якими проблемами найбільше звертаються українські громадяни? Який відсоток звернень розглядаються в Європейському суді, який ні, чому?

— Зараз у Європейському суді на розгляді близько 11 тисяч справ проти України, це приблизно 7,5 відсотка від загальної кількості справ. За кількістю справ Україна посідає четверте місце. Проте ці цифри в будь-якому разі не є показником: не треба забувати, що країна у нас велика, а якщо ми візьмемо статистику відносно кількості населення, то Україна буде приблизно всередині, а лідерами є такі країни, як Словенія або Ліхтенштейн. Утім, і такі цифри не є показниками кількості проблем, вони скоріш відображують певні традиції правової культури, усвідомлення громадянами своїх прав та можливостей їхнього відстоювання.

Спектр скарг широкий, від умов утримання під вартою до втручання в право на отримання інформації чи загрози здоров’ю через небезпечне довкілля, багато скарг на несправедливий, на думку заявника, судовий процес, на неправомірне втручання в право власності. Останні рішення Cуду щодо України є доволі цікавими з правової точки зору. Наприклад, в одній з нещодавніх справ по статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів) Cуд звернув увагу на невизначеність в українському законодавстві терміну «поширення інформації», в іншій — на відсутність адекватних гарантій для журналістів, які використовують інформацію з інтернету.

Але в цифрі 11 тисяч є дві складові, які мене хвилюють. По-перше, це кількість неприйнятних скарг, яка сягає 80-ти відсотків. Причиною тут є неправильне розуміння ролі Cуду, змісту і обсягу прав, які гарантує Конвенція, а також умов прийнятності скарг. Суд ще й досі розглядається багатьма як вища інстанція, яка здатна скасувати або змінити рішення національних судів або навіть як перша інстанція, куди може звернутися кожний, хто вважає свої права порушеними. Переважна більшість скарг подається без кваліфікованої правової допомоги, відповідно вони є погано обѓрунтованими або неприйнятними через недотримання формальних умов звернення до Cуду. Така шалена кількість неприйнятних заяв суттєво обтяжує роботу Cуду.

Друга серйозна проблема — кількість повторюваних скарг, так званих клонових справ, які відображують наявність структурних проблем, зокрема тих, про які я згадувала вище. І тут важливою залишається реакція з боку влади на ті прогалини, на які звернули увагу у Страсбурзі.

Наприклад, одна із структурних проблем, що стала приводом для «пілотного» рішення у справі Харченко проти України, це порушення статті 5 Конвенції — право на свободу та особисту недоторканність. Суд багато разів знаходив порушення цієї норми у справах проти України щодо періодів утримання під вартою без судового рішення між закінченням досудового слідства та початком судового розгляду. Інша проблема — рішення про продовження строків утримання під вартою, що приймаються вже на судовій стадії, не встановлюють строк утримання під вартою, тобто «скоріш схвалюють утримання під вартою а не продовжують». Ці проблеми, як встановив Cуд, пов’язані із прогалинами в законодавстві. Крім того, при тривалому утриманні під вартою суди посилаються на одні і ти ж самі підстави для такого утримання, хоча після певного проміжку часу одна тільки обѓрунтована підозра у скоєнні злочину не є достатньою підставою для позбавлення волі, суди мають навести інші мотиви для подальшого утримання під вартою. Нагадавши, що такі ж самі порушення були знайдені в ряді попередніх справ, Cуд підкреслив, що з огляду на структурний характер проблеми необхідно терміново провести конкретні реформи в законодавстві та адміністративній практиці для приведення їх у відповідність до вимог Конвенції. Які саме реформи треба провести — це в жодному разі не компетенція Cуду вказувати, це вирішує власне держава під наглядом Комітету Міністрів РЄ. Але в цій справі Cуд попросив уряд надати інформацію про стратегію, яка вжита в цьому зв’язку, протягом шести місяців від того часу, як рішення набуде статусу остаточного.

«ДІЄВУ СУДОВУ РЕФОРМУ НЕМОЖЛИВО ВІДОКРЕМИТИ ВІД ТОТАЛЬНОЇ РЕФОРМИ ПРОКУРАТУРИ»

— Ще влітку минулого року українською владою була ініційована судова реформа. Як ви оцінюєте запропоновані зміни? Чи є результат?

— Будь-яку реформу можна оцінювати із плином часу, принаймні кількох років. Зміни в законодавстві, про які ви говорите, відбулися менше ніж рік тому, а отже про результати говорити зарано. В будь-якому разі, як я розумію, це тільки початок реформи, подальші кроки ще попереду. Щодо власне впроваджених змін — треба подивитися, як вони будуть втілені на практиці. Є певні прогресивні та перспективні положення, є й досить спірні на мою думку. Зокрема, суттєве звуження повноважень і ролі ВСУ викликає занепокоєння. В одній з нещодавніх справ проти України, яка стосувалася «суперечки» між ВСУ і ВАСУ щодо юрисдикції, Європейський суд мав нагоду висловити свою думку з приводу ролі Верховного Суду із посиланням на відповідні висновки Венеціанської комісії. Є також багато питань, пов’язаних із незалежністю судової влади. Зараз очікують на розгляд декілька скарг від колишніх суддів щодо процедури їхнього звільнення, тож у Суду буде можливість дослідити цю процедуру з погляду її відповідності європейським стандартам.

На мій погляд, дієву судову реформу сьогодні неможливо відокремити від тотальної реформи прокуратури, бо сьогодні ми маємо ту модель прокуратури, яка була побудована за радянських часів та виконувала дуже специфічну функцію — зовсім не ту, що прокуратура має виконувати в демократичній державі. Інше ключове питання, що залишилося невирішеним: суд присяжних в Україні так і не був уведений в дію, хоча саме цей суд як єдина дієва модель дійсно змагального процесу мав би стати каталізатором судової реформи. Саме суд присяжних зробив англійський суд таким, яким він є сьогодні.

— Згідно соціологічних опитувань, у порівнянні з іншими органами влади українські громадяни найменше довіряють судам. Що в першу чергу треба змінювати в судовій системі України? Чи можливі ці зміни за нинішньої влади?

— Зміни можливі за будь-якої влади, яка має політичну волю на ці зміни та розуміє їхнє першорядне значення. Наполеон свого часу казав, що його військові перемоги швидко забудуться, а от його судова реформа залишиться в людській пам’яті. На судову владу покладається найважливіша державна функція — забезпечення верховенства права. Судова влада має бути абсолютно незалежною та достатньо сильною, щоб захищати людей від свавілля.

Судова система — це серце держави, від її стану напряму залежить життя і розвиток країни: коли людина впевнена у майбутньому — у тому, що вона зможе захистити свої права, в неї з’являється бажання жити та творити на цій землі, міжнародні партнери, інвестори також бажають працювати у країні із прозорим та передбачуваним правосуддям.

У першу чергу змін потребує культура правосуддя, і це довгий процес. Не треба забувати і про роль громадянського суспільства та ЗМІ. Звичайно, не буде довіри до судів, якщо їх щоденно та огульно звинувачують у корупції, залежності, непрофесійності. Так, дійсно існують (на жаль, непоодинокі) й судові помилки, й ангажовані рішення — саме вони привертають увагу преси. Разом з тим я кожного дня бачу справи із рішеннями українських судів, які є виваженими, професійними, справедливими. Але про такі рішення журналісти не пишуть — а шкода. Бо судді також потребують захисту. Довіра до судів, до правосуддя має бути підвищена. Професія судді — найпочесніша в суспільстві, це має бути професіонал вищого рівня, який розуміє природу права і якому не страшно довірити долю людини. Натомість престиж професії дедалі падає. Огульна критика не досягає своєї мети — треба показувати конкретні приклади, як позитивні, так і негативні, треба відходити від успадкованого нами правового нігілізму, будувати в суспільній свідомості повагу до судді, до суду, до закону. Без такої поваги суспільство приречено, адже тоді все стає дозволеним.

І Європейський суд з прав людини, в свою чергу, зацікавлений у тому, щоб, як то кажуть, права людини були «повернені додому» й саме національні суди в першу чергу опікувалися ними та були здатні їх захистити. І кожне виважене рішення українського суду, яке винесене із дотриманням законодавства та сягає високого рівня справедливості, — це шлях до підвищення рівня довіри до вітчизняного правосуддя.

«РОЛЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ — ДОПОМОГТИ ДЕРЖАВІ РЕФОРМУВАТИ, ПОКРАЩИТИ ЇЇ ПРАВОВУ СИСТЕМУ»

— Відомо, що є намір реформувати Європейський суд з прав людини. В чому суть цієї реформи? Які передбачаються «фільтри» для того, аби зменшити кількість звернень громадян, які з різних причин відхиляються Європейським судом? Якими будуть механізми впливу на країни для реформування національних судових систем?

— Суд сьогодні тоне у натовпі заяв, ми маємо їх близько 145 000. Конвенція дозволяє мати лише 47 суддів — за кількістю держав-учасниць, ресурси секретаріату теж обмежені. Отже, Суд стоїть перед необхідністю суттєвої реформи. Багато чого було вже зроблено, 14-й протокол до Конвенції, який вступив в силу рік тому, дозволяє одному судді розглядати очевидно неприйнятні скарги; справи, по яким вже є усталена практика, розглядаються не палатою з семи суддів, а комітетом з трьох суддів, але цих заходів не вистачає. Тому сьогодні можна почути багато пропозицій щодо вдосконалення роботи Суду. Наприклад, обговорюється ідея фільтраційного механізму на національному рівні, тобто незалежний кваліфікований орган надаватиме висновки щодо прийнятності скарги; також обговорюється можливість для Суду надавати попередні консультативні висновки вищим судам держави — чи не порушується в справі те чи інше право, гарантоване Конвенцією. Ще кілька років тому в докладі «групи мудреців» були пропозиції перетворити Європейський суд з прав людини на такий собі Конституційний Суд Європи, із процедурою, схожою на certiorari процедуру у Верховному Суді США, який сам вирішує, які справи він переглядатиме, та витребує для провадження виключно справи, що потребують серйозного тлумачення права та мають великий суспільний інтерес. Але подібна процедура ставить під загрозу саме право на індивідуальну скаргу. Пропозиція щодо сплати заявниками «судових зборів» також обговорюється. Суд вже висловився проти цієї ідеї, сподіваюся, що цього не відбудеться.

Але все це на даний час тільки на стадії пропозицій, без кінцевого результату обговорення, не кажучи вже про детальний план утілення. Більш суттєвою залишається проблема відсутності швидкої реакції держави на вже знайдені Судом порушення, аби уникнути однакових скарг. Бо за кожним рішенням Суду, окрім долі окремої людини, стоять і загальні заходи, які комітет міністрів РЄ прописує державі для усунення проблем, що стали причиною порушення Конвенції в цій конкретній справі. Тобто кожне рішення Суду — це цеглинка в будівлю правової системи держави. І це і є стратегічна роль ЄСПЛ — допомогти державі реформувати, покращити її правову систему.

— За словами лідера опозиції Юлії Тимошенко, екс-міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко звернувся до Європейського суду для того, щоб відстояти своє чесне ім’я і свободу: «Європейський суд з прав людини прийняв до провадження цю справу і, більше того, розглядатиме її за скороченою процедурою». Ваша оцінка ситуації, яка відбувається навколо Юрія Луценка? Коли слід чекати рішення Європейського суду?

— «Скороченої процедури» в Європейському суді з прав людини не існує, процедура однакова для всіх, і вона детально прописана в регламенті Суду. Наскільки я розумію, йшлося про клопотання заявника про пріоритетний розгляд його справи (правило 41 регламенту), яке було задоволено Судом. Щодо решти питань цієї справи — статус судді та присяга забороняють обговорювати справу, розгляд якої триває. Справа Юрія Луценка зараз на розгляді в Суді, у квітні її було передано на комунікацію уряду України. Факти справи, скарги заявника та запитання, які у цьому зв’язку Суд поставив уряду, є на офіційному вебсайті Суду, ця інформація є публічною. Додати до цього жодного слова я не можу.

КОМЕНТАРІ

Олег БЕРЕЗЮК, президент Українського юридичного товариства:

— Ситуація з правами людьми в Україні дійсно тривожна. На рівні виконавчої влади, особливо коли це стосується правоохоронних органів, досить часто порушуються права людини. Людей безпідставно затримують, а коли вони намагаються оскаржити незаконні затримання в судах, останні заплющують очі на прямі порушення закону і виносять рішення, які потрібні представникам міліції, прокуратури... До людини не допускають адвоката. Чиновник чи представник правоохоронних органів просто не хоче дати можливість людині отримати юридичну допомогу. От і все. Хоча в Конституції написано, що будь-яка особа має право на юридичну допомогу, є навіть рішення Конституційного суду з цього приводу. Невинних людей б’ють, намагаються повісити на них злочини, в яких вони не винні. І все це залишається безкарним. В результаті людина вчасно не отримає правову допомогу, їй видають покази і вона незаконно сидить в місцях позбавлення волі, або ще гірше — стає калікою чи взагалі втрачає життя.

Соціально-економічні права — це вже похідна. Найголовніше тут те, що у нас є централізація влади. Вся повнота влади в країні сьогодні належить Президенту і призначеним ним чиновникам: міністру внутрішніх справ, генеральному прокурору, голові СБУ... В першу чергу, коли мова йде про порушення прав людини, порушують їх ті, хто має захищати ці права — правоохоронні органі. Коли ми говоримо про чиновників, то вони поводяться так, як вважають за потрібне. Волюнтаризм в наших державних органах існує скрізь. Наприклад, ухвалили закон «Про дітей війни», а грошей на його виконання в бюджеті немає. Виконати закон не можуть. Виходить, наша державна політика — популістська. По інших законах така ж ситуація. Одним словом, це комплексна проблема, тому поки народ не контролюватиме владу, нічого не зміниться.

Якщо говорити про судову реформу, то її результат негативний — суд практично повністю знищено. Рішення ухвалюються не в суді, а на Банковій, в судах вони тільки легітимізуються. Можливо, це й можна назвати судовою реформою, але реформою не для людей, а для чиновників. Тепер вони можуть набагато більше тиснути, управляти судом. Якщо до цієї реформи ще можна було сподіватися на справедливе рішенця суду, то сьогодні, на жаль, ні. Взяти того ж Луценка. Я думаю, що не треба бути юристом, аби зрозуміти, що підстав для його затримання спецпідрозділами СБУ «Альфа» ніяких не було. Підстав тримати його під вартою теж немає — він не є соціально небезпечною людиною. Те, що йому інкримінують, не є тяжким злочином. Тут немає ніякого правосуддя, це спланована операція помсти. Якщо суддя був би незалежним, він ніколи в житті не прийняв би таке рішення щодо Луценка. Втім, тут мова навіть не про Луценка (він політик, ми про нього знаємо), а про інші численні подібні випадки з пересічними громадянами. На них взагалі не звертають уваги.

Андрій БИЧЕНКО, директор соціологічної служби Центру ім. Разумкова (проводив дослідженням стану прав людини в Україні):

— В Україні цілий спектр проблем порушення прав людини. Основна увага міжнародних організацій прикута зараз до порушення громадянських прав, таких як свобода слова, свобода зібрань... Я думаю, така велика увага міжнародної спільноти пов’язана з погіршенням саме цих прав. Але насправді в нашій країні набагато більше порушуються соціально-економічні права громадян. Очевидно, що причина великої кількості звернень українців до Європейського суду полягає в тому, що вітчизняна судова система абсолютно не забезпечує захист прав людини. У нас важко знайти прецеденти, коли суд будь-якої інстанції виносив би рішення на користь громадянина проти держави Україна. Будьмо відвертими: навряд чи держава може бути постійно права. Серед реформ, які анонсувала влада, однією з перших була судова. Але на її прикладі, як і на прикладі адміністративної реформи, ми можемо спостерігати, що результативність цих реформ практично нульова. В подальшому я б не сподівався на позитивні результати судової реформи. Виникають також питання і щодо діяльності правоохоронних органів. Як казав генерал Франко: «Друзям все, ворогам — закон».

Хто може вплинути на зміну стану права в Україні? В першу чергу це залежить від усіх людей, але значно легше навести лад в країні владі, тому що для багатьох владних інститутів (міліція, прокуратура) створення умов для дотримання прав людини є одним з елементів повсякденної роботи. У них є можливості, не кажучи вже про Президента, який має великі повноваження, змінювати стан справ Україні. Громадяни теж мають можливість впливати на ситуацію, але тут треба розуміти: не те, що один чиновник міг би зробити за годину, десяткам, сотням громадян треба витрачати багато часу — відриватися від роботи, сім’ї і займатися тим, що їм не властиво (акціями протесту, юридичними справами, боротьбою). Тому цим мусять займатися і нести відповідальність представники влади.