Про пильне око, залізну руку та глиняні ноги...
Я маю дачу в Полтавській області — звичайну собі хатину, куплену заради дитини після Чорнобильської катастрофи. Саме там відчуття країни стає якось повнішим, майже інтимним... якщо не бачити виснажених важкою селянською працею погано одягнутих людей. І щемливий жаль до них вступає в боротьбу з засудженням їх: за їхні консерватизм, неуцтво, язичництво та своєрідне ставлення до Бога, за безглузді й безплідні битви сусідів навіть не за землю, а за межу, за схильність до підкрадання в односельців та лукавство, за специфічний прагматизм у міжнародних відносинах. Суть останнього полягає в наступному: були рабами і будемо, хоч у власної влади, хоч у чужої, але так хочеться пожити, як вони (тобто Захід). І дедалі частіше й сміливіше висловлюють припущення: може, краще буде, якщо нас купить та клята Америка...
...В основі американського суспільства лежать християнська мораль і протестантська етика. Батьком-фундатором протестантизму, або «внутрішнього християнства», був Мартін Лютер з його усвідомленням віри як вслухування людини в глибини свого «я» для вирішення кардинального питання — чи лежить на мені милість Божа? Якщо так, то віра — це безпосередня ДІЯ Христа в людині, вона ЗМІНЮЄ її, дарує нове НАРОДЖЕННЯ. Це МОЖЛИВІСТЬ щодня сподіватися бути обраним і правильно обирати самому. Це ЗВІЛЬНЕННЯ людини ВІД СТАНУ ПІДЛЕГЛОСТІ: державі, суспільству, природі, якимось певним умовам реального життя. Останнє — особливо важливо для розуміння освячення духа підприємництва та ринкових відносин, коли акцент робиться не стільки на результаті як такому, скільки НА ПЛОДАХ людської діяльності.
Призначення таких відносин чудово сформулював Ф.Рузвельт у своїй промові 6 січня 1941 року: домогтися чотирьох свобод — свободи слова та віросповідання, свободи від страху і убогості.
Того ж 1941 року Генрі Льюїсом була розроблена концепція світового порядку, покликана підтримувати і затверджувати капіталістичний спосіб виробництва та американський спосіб життя. Відтоді дана концепція, не змінюючись по суті, видозмінюється з урахуванням змін у світі. І в цьому сенсі можна і треба говорити про ПОСЛІДОВНІСТЬ американської політики, що виключає якісь впадання і шарахання та миттєві уподобання- антипатії.
Війна з фашизмом, а далі й «холодна війна» зробили американську зовнішню політику більш динамічною, більш напористою, більш амбіційною, більш витратною і, на перший погляд, більш результативною. Та гонка озброєнь виснажувала не тільки СРСР, але й США. 1986 р. дефіцит бюджету США становив $147 млрд. Рекордний показник. І президент Буш-старший висунув концепцію «нового світового порядку» (у М.Горбачова — «нове мислення»), яка пропонувала мирні ініціативи та скорочення воєнних витрат.
Що таке гонка озброєнь? Це зростання воєнних витрат у світі. До війни можна виділити два такі витки. Перший (з 1908-го по 1913 р.) ознаменувався 60-відсотковим зростанням, а потім сталася відносна стабілізація (з 1925-го по 1933 р., з $33 млрд. до $35 млрд.). Другий виток тривав до Другої світової війни (з 1934-го — $42 млрд. по 1938 р. — $106 млрд.). Після цієї страшної війни почалася «війна» з комунізмом, що розкрутила ще чотири витки гонки озброєнь і зростання військових витрат у світі. Періоди підйому воєнного виробництва (5-6 років, звідси 5-річне планування в СРСР) змінялися періодами відносної стабілізації, а потім незначним зниженням військових асигнувань. Бо гонка озброєнь — це процес оновлення озброєнь НА ЯКІСНО новій основі. І «стабілізація» означала лише початок нового підготовчого (дослідницького) періоду, що тривав плюс-мінус 5 років. Потім починалися стендові випробування. А потім — виробництво НОВИХ озброєнь, тобто початок нового витка.
І на кожному новому витку відзначалося загострення міжнародної обстановки (і об’єктивно, і навмисно — суб’єктивно), бо на масштабне виробництво НОВОЇ зброї потрiбне і масштабне асигнування, а отже, збільшення військового бюджету. Ось ВПК і доводили необхідність НОВИХ військових програм у зв’язку з НОВОЮ загрозою. Тобто тут можна побачити й технологічну запрограмованість гонки озброєнь та її спаду.
Була і залишається ще одна причина, яка породжує бажання нового світового порядку в усе більшого числа країн. Ринкове процвітання грунтується і підтримується на постійно зростаючому споживанні природних та інших ресурсів. Кінець «холодної війни» збігся з початком ще однієї «війни» — за розподіл природних ресурсів, яких у найближчому майбутньому (приблизно 25 років) стане зовсім недостатньо, щоб зберігати нинішні спосіб виробництва та спосіб життя як споживання без обмежень.
Країни, що розвиваються, завжди були об’єктом експлуатації (в буквальному значенні цього слова) насамперед через природні ресурси. І не дивно, що пострадянські країни, особливо ті, що володіють багатими природними ресурсами (і не тільки природними) увійшли в сферу інтересів і Європи, і Америки.
Наприклад, світовий видобуток вугілля 1950 р. складав понад 1,5 млрд. тонн, через 20 років цей видобуток подвоївся, а до 1986 р. (кінець «холоду») — потроївся. Світові ресурси вугілля (всіх видів) складають приблизно 15 трлн. тонн. І майже половина їх — у надрах пострадянських країн. Світові доведені запаси природного газу 1987 р. оцінювалися в 103 трлн. м 3 , а прогнозні — перевищували 250 трлн. м 3 , причому 43% — на території колишнього СРСР. Але, забігаючи наперед, треба відзначити, що таке сировинне багатство для колишніх республік — і благо, і лихо, бо прив’язує їхні економіки до сировинної орієнтації, сповільнюючи пошук більш кваліфікованих ніш на світовому ринку, стримує розвиток, породжує нестійкість та відсталість.
Має багаті ресурсні можливості й Україна, але, не маючи коштів на їх розробку і видобуток, а також волі для ефективного проведення реформ, залишається колосом на глиняних ногах, який залежить від ресурсів Росії і хитається за будь-якого подиху вітру. Нерозумна і недалекоглядна політика щодо Росії, залежна від догм і стереотипів, прагнення перевести економічні відносини в площину псевдополітичних «розборок» привели до того, що з року в рік ми втрачаємо російський ринок, а відтак і темпи власного розвитку, втрачаємо Росію як необхідного стратегічного партнера. У сьогоднішній зовнішній політиці Росії ми посідаємо другорядне місце, і за це треба «дякувати» націонал-патріотам, які впродовж багатьох років закликали до розриву всіх відносин (зокрема дипломатичних) з Росією.
Та повернімося до кінця «холодної війни» і виникнення НОВИХ ЗАГРОЗ, пов’язаних з тероризмом і релігійним екстремізмом, поширенням наркотиків та зростанням работоргівлі тощо, які призвели до розуміння необхідності довготривалих союзницьких відносин із пострадянськими держави заради стабільності в Європі та світі. Але стабільність можлива тільки за умови «розширення демократії в рамках демократичної глобалізації». Ця оновлена концепція була озвучена США 1993 р. Її й дотримується Америка, зокрема щодо України (зокрема й щодо Росії), домагаючись демократичної моделі суспільного устрою української держави ЯК БАЖАННЯ, ВИМОГИ і РЕЗУЛЬТАТУ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА. А не навпаки, з ніг — на голову.
Велика помилка — вважати, що Україна є важливішою для США, ніж Росія. Але саме ця помилка, на мій погляд, зіграла з нами злий жарт.
Як не боляче визнавати, але саме Чорнобильська катастрофа відкрила світові Україну. Та до здобуття незалежності (1991 р.) український чинник був відсутній в американській політиці. І це не пройшло непоміченим.
На чому будувала свою політику нова Україна? На протиставленні себе Росії, на обвинуваченні її не тільки в гріхах СРСР, але й у власне українських. Більше за те — з’явилося якесь очікування нагороди, озвучене ЗМІ, аж до рокіровки у «Великій вісімці». Солодкі ілюзії...
З чого почали США? З «роззброєння» України (та інших країн), тобто виведення з експлуатації ядерних ракет стратегічного базування і передачі їх Росії. Всі витрати оплачувалися Америкою. До того ж ми 5 років отримували з Росії безкоштовне паливо для АЕС як взаємозалік за ядерні боєголовки. З цим був пов’язаний і візит Білла Клінтона 1995 р., що був, по суті, ознайомлювальним. І це нормально.
Чому ж Америка «посилювала» ядерну потужність Росії? Вона виходила з ДАНОСТІ, а не з «українського випускання пари». По-перше, Росія — старий, відомий член ядерного клубу, а розширення ядерного членства — пряма загроза світові. До того ж саме США і СРСР припинили гонку озброєнь, стали на шлях скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНВ-1, ПРО). Росія стала правонаступницею СРСР з усіма плюсами та мінусами. І вже 1993 р. президент Б.Єльцин підписав договір про СНВ-2. На черзі був наступний.
По-друге, демократична глобалізація НЕМОЖЛИВА без РОСІЇ, яка була і залишається важливим політичним гравцем на міжнародній арені, незважаючи на послаблення цілого ряду позицій. І США виходили з даності. І нарівні з Україною ЗАВЖДИ надавали фінансову допомогу Росії, причому набагато відчутнішу. Зрозуміло чому: погляди мільйонів росіян, що працювали у сфері ВПК на захист інтересів держави, визначалися саме цією роботою і не можуть змінитися водночас; Росії дісталася більш важка структурна спадщина у вигляді північних промислових районів і закритих технополісів ВПК плюс величезні масштаби країни.
Тому логічно було передбачити, що процес демократичних реформ у Росії буде відбуватися повільніше і важче, аніж в Україні, що так енергійно ратувала за свободу і справедливість, цінності демократії. Іншими словами, більш компактна й динамічна Україна дуже годилася на роль «штовхача» Росії на шляху реформ і взагалі каталізатора реформ на пострадянському просторі (за винятком країн Балтії). Ні тоді, ні тепер США не були зацікавлені в зіставленні (у змаганні — так) України і Росії, тобто в дестабілізуючому європейському чиннику, особливо за ситуації в Югославії.
Далі. Росія (на відміну від України) інтегрована у світову економіку. І російська криза 1998 р. породжена не тільки специфікою її економіки, але й варіантом економічних реформ. Саме високий ступінь інтегрованості через експортно-імпортні зв’язки, позики, інвестиції, корпоративну власність зробив Росію «слабкою ланкою» світової економіки. Саме російська криза показала реальне наближення кризи світової.
Але ця взаємозалежність держав привела до фактичного створення єдиного правового простору, в яке втягнута і Росія. І порушення прав людини їй не вибачають насамперед тому, що ставляться до неї всерйоз, без поблажливості. І це тільки на користь Росії: вона справді змінюється, її зовнішня і внутрішня політика стають більш відкритими, прозорими. Чого не можна сказати про Україну.
З Україною взагалі все трохи інакше. Ейфорія від загибелі комунізму пожартувала і над Заходом. Повторюся: наша країна була вибрана США як стратегічний партнер завдяки ролі, яку їй призначили: бути прикладом для Росії. І для Росії це не таємниця. Саме тому Україні вибачали так багато у сфері прав людини, у взаємовідносинах (зокрема «економічних») з Росією, яка, зрозуміло, не ангельський партнер. Імперія? Але хіба вона одна така у світі? Імперське мислення? А в США хіба інакше? Ніколи не була демократичною? А ми були? Всі ці риторичні запитання не можуть бути перешкодою для співпраці, для налагодження відносин, якщо виходити з даності, а не міфів. Не слід забувати, що і Захід насилу позбувається стереотипів «холодної війни», недовіри та подвійних стандартів, власної обмеженості. Але Україні МАЙЖЕ вірили, на нас ТОЧНО сподівалися. І, як виявилося, абсолютно марно. Приклад виявився невдалим. Захід прозрів — і нам стало незатишно: одного разу збрехавши... хто тобі повірить. А ми стільки про себе навигадувати. І про Росію також... І ця свідома недооцінка Росії нашими імітаторами всіх кольорів і мастей спрямована на отупіння суспільства: Росія, як і раніше, робить із Заходу образ ворога, дискусія Росії і США щодо ПРО та світового порядку (однополюсний — багатополюсний світ), як і раніше, грунтуються на ворожнечі двох країн тощо. Об’єктивно: конфронтація Росії із Заходом уявна: вона відстоює своє право в умовах постхолодного синдрому на рівноправне партнерство і тим самим прагне до нього, переходячи на принципи міжнародного права, вчиться бути прагматичною і послідовною, захищаючи власні інтереси з урахуванням інтересів західних партнерів. Ми це навчання ще й не починали до пуття.
В іншому випадку, ми б не намагалися «списати» з політичної арени Б.Клінтона, який іде всього-на-всього з посади президента, називаючи політику щодо України непослідовною, а останній шестигодинний візит — «передвиборним шоу». Б.Клінтон — блискучий політик, який дуже багато зробив і для власної країни (найвищі темпи розвитку), і на зовнішній арені для зміцнення миру і стабільності у світі. Він жалкує не за грошима (американськими), неефективно витраченими Україною або просто розкраденими, а за мізерними результатами наших реформ. За нездатнiстю українських еліт грати за тими правилами гри, які пропонує концепція розширення демократії в рамках світової глобалізації. І він абсолютно послідовний, на відміну від наших політиків. Ось чому під час свого останнього візиту він надав перевагу суспільству, а не владі, діловим колам, а не владі, бо діяв і діє, виходячи з демократичних, а не владних цінностей.
Те ж саме й щодо ЧАЕС. Він дотримується свого слова і виконує обіцянки. Чорнобиль — світова катастрофа, а сама станція і саркофаг становлять загрозу. Ось чому він домігся закриття ЧАЕС (те ж саме обіцяв ще Л.Кравчук...) і запропонував допомогу — на безпеку. Інша справа, що ми розчаровані в сумі допомоги.. На імітацію реформ більше, ніж досить.
За роки незалежності ціни підприємств на промислову продукцію в Україні зросли у 311 разів (в Росії — в 2,7 тисячi разів), а ВВП знизився на 59% (у Росії — на 41%). «Щодо виробництва ВВП в доларах (з урахуванням купівельної спроможності) на душу населення Росія перевищувала Україну в 1990 р. на 15%, а в 1997 р. на 93,4%». Середня зарплата в Росії до кризи була вдвічі вищою, ніж в Україні, що відповідає даним про відмінності в рівнях ВВП на душу населення. Роздрібний товарообіг в Україні з 1990 р. скоротився на 64% (у Росії — на 13%). Тобто деградаційні зрушення в Україні відбувалися швидше і масштабніше, аніж у Росії. То, можливо, час відділити зерно від полови — вивільнити економіку від політики, а політику — від суб’єктивних пристрастей, державу — від невластивих їй функцій, а суспільство — від ілюзій і страху. І тільки світ потрібно сприймати як даність, не намагаючись роз’єднувати його на догоду егоїзму і неуцтву, бо саме в цьому світі (якщо не хочемо в замогильному) нам ще тільки належить знайти своє місце. Теплим воно не буде. Але у світі стане тепліше, якщо ми не загинемо (не загрузнемо, не зупинимося) на шляху перетворень.
...Мені дуже шкода, що селяни з хутора в Полтавській області не встигнуть пожити добре, не пізнають іншого відчуття країни і почуття патріотизму, що виникає з гордості за самого себе і за країну, а не з болю і страху, убогості та розпачу. І не треба засуджувати їх за минуле, робити ворогами майбутнього. Все — в теперішньому часі.
