«Про соціальну психотерапію»

Київський майдан, що виник наприкінці минулого року, залишається найважливішим політичним чинником у країні. На політичні події зреагували не лише сотні тисяч громадян України, а й християнські церкви України — зі сцени майдану до мітингувальників зверталися священики Української греко-католицької церкви, Української православної церкви Київського патріархату, Української православної церкви Московського патріархату, яку після помаранчевої революції традиційно було заведено вважати проросійською. Про роль церкви в революційних подіях і про те, як самі церкви міняються на тлі того, що відбувається, «Дню» розповів релігіознавець, доктор філософських наук, професор кафедри культурології Національного педагогічного університету ім. Драгоманова Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ.

* * *

— 26 листопада Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій на своєму засіданні прийняла дуже хороше звернення, що потрібен мир і насильство неприпустиме. Це було ще до всіх інцидентів, церкви закликали до консенсусу, була лінія проти насильства, й це було важливе посилання для суспільства. Рада церков закликала вірян не брати участі в насильницьких діях. Коли стався інцидент з побиттям студентів, три найбільші церкви висловилися. Як це зазвичай буває, першою висловилася Українська греко-католицька церква, найбільш далека від влади, — вони різко засудили насильство з боку влади й закликали до політичної відповідальності винних. Різко виступила й Українська православна церква Київського патріархату, додавши, що треба не допустити розколу країни, можливого в ситуації, що склалася. І, нарешті, висловилася Українська православна церква Московського патріархату — з’явилася заява владики Антонія (Паканича), керівника справами УПЦ МП, по-суті другої людини в церкві, який заявив, що насильство не можна нічим виправдати. Після цього було сміливе звернення глави церкви митрополита Володимира (Сабодана), який сказав, що «ми розуміємо тих людей, які вийшли на майдан і мають свою політичну позицію». Тобто ми бачимо, що, з одного боку, церкви прагнули стояти над ситуацією, а з другого — прагнули бути разом зі стражденними, бути з ображеними, бути адвокатами перед владою.

— Є таке поняття — «відповідність моменту». На ваш погляд, церкви впоралися з цим? Їхня реакція була своєчасною, адекватною?

— Реакція церков була дуже цікавою: вони оцінили політичну ситуацію, не втрачаючи аполітичності. Це походить від того, що всі зробили висновки з подій минулих років — УПЦ МП зробила висновки з 2004 року, коли її звинувачували у відкритій підтримці Віктора Януковича на президентських виборах. Київський патріархат теж відійшов від відкритої підтримки національно-демократичних сил. Нагадаю, коли створювалася об’єднана опозиція, то і УПЦ КП, і УГКЦ відмовилися провести молебень, щоб не підтримувати безпосередньо політиків. Зараз їхнє завдання просте — вони дистанціюються від політиків і зближуються з народом. Тобто ми бачимо ситуацію, якої немає, наприклад, у Росії — не втрачаючи відносин ні з опозицією, ні з владою, церква все ж прагне бути ближчою не до них, а до суспільства. Згадаймо «Ініціативу 1 грудня» — три церкви підписали відозву, що треба дотримуватися законів, що права людини — це найвища цінність, і тільки потім з’явився однойменний ліберальний рух.

— Ви говорите про те, що церкви закликали відмовитися від насильства обидві сторони, але чи прислухається влада до цих закликів? Пригадайте, що в Росії під час спроби жовтневого перевороту 1993 року патріарх Московський і всієї Русі Алексій II теж закликав відмовитися від насильства й пропонував стати посередником між двома протиборчими сторонами — Борисом Єльциним і Верховною радою, проте все це закінчилося розстрілом Білого дому.

— У мене така версія, що розгону майдану немає саме тому, що влада дослухається до миротворчих напучень церкви, адже жодна з церков не закликає до насильницьких дій, тобто влада не те що дослухатиметься, а вже дослухається й зважає на думку церков. Але зараз така ситуація, що до миру й компромісів має бути готова не лише влада, а й опозиція. Тобто, грубо кажучи, можна було, як у Грузії благословити революцію, а можна, як у нас, закликати до ненасильницького процесу. Може, з політтехнологічного погляду те, що робить церква, — це й погано, але з морального — добре. По суті, церква на майдані займається соціальною психотерапією й робить так, щоб барикади були лише на майдані, а не в серцях людей.

— Ми говоримо про Київ, але водночас, наприклад, у Севастополі або Одесі деякі священики УПЦ МП прямо закликають до антимайдану, розповідаючи, що учасники протестних акцій — це бунтівники, бандерівці й погромники. Крім того, з’явилося відео дворічної давності, де греко-католицький священик закликав вішати комуністів. Тобто на майдані говорять про мир, а в регіонах продовжують проклинати один одного. Чи не призведе це до ще більшої поляризації серед церков і їхніх вірян?

— Ми не знаємо, що буде, скажу вам чесно. З релігійного погляду, Україна — порохова бочка Європи, й тут релігійні війни цілковито можливі, оскільки ситуація у нас дуже небезпечна в цій сфері. На мою думку, дуже негативним моментом була ліквідація Держкомітету у справах релігій, бо раніше хоч якісь світські професіонали займалися цими справами й знали, що можна дозволяти, чого не можна, а зараз у нас цілковитий бардак. З другого боку, тип української релігійності м’якший, ніж у Росії або на Балканах. Це створює можливість бути «на бочці» й зберігати релігійний мир. Ситуація протистояння 1990-х років уже відійшла в минуле — люди різних християнських церков спілкуються й не бояться один одного, процес пізнавання один одного стався. Це унікальна ситуація — порохову бочку можна перетворити на релігійне багатство.

— І яку роль у всьому цьому відіграє УПЦ МП?

— З УПЦ МП якраз величезна проблема, що ми й побачили на прикладі майдану ще раз. Там такий момент, що начальство не може присікти екстремістські висловлювання окремих священиків. Якщо ми дивимося на УГКЦ, то там єпископат реагує як єдине ціле, відбувається розслідування й приймаються рішення. Коли вони вийшли з підпілля, страшно згадати, що тільки не казали їхні священики — в кожного була своя позиція й точка зору. І все було заражене політичними думками, але потім ситуація оздоровилася — всі стали єдиними цілими. Того ж самого священика, про якого згадали вище, миттєво засудили самі ж керівники УГКЦ. Цей же процес стався й у УПЦ КП. У УПЦ МП усе не так. Візьмемо приклад «політичного православ’я» (термін «політичне православ’я» з’явився в середині 2000-х років після відкритої участі деяких ієрархів УПЦ МП і проросійських православних братств у політичному житті країни й підтримки кандидата в президенти Віктора Януковича. Пізніше собор УПЦ МП назвав це «внесенням у церковну огорожу політичних гасел, що за своєю природою не відповідають духу Христової проповіді». — Авт.). Воно було засуджене 2007-го, 2011-го соборно, але в УПЦ МП немає централізації й системи взаємодії. З одного боку, церква засуджує політправослав’я, а на круглому столі за участю президента та ієрархів раптом від представника УПЦ МП звучать політичні тези в унісон з політичним православ’ям.

Можна сказати, що зараз УПЦ МП у стадії самоутворення й самоформування як єдиної структури. З одного боку, ми бачимо, що зараз йде процес українізації УПЦ МП — на майдані величезна кількість вірян цієї церкви, й це добре. Але слід розуміти, що якщо в Україні буде значна політична нестабільність, то УПЦ МП може навіть розвалитися, це єдина церква, якій загрожує розпад. Ось вам приклад — після подій на майдані блаженнійший митрополит Володимир сказав, що церква розуміє цих людей, що вони мають право на свою точку зору, а потім виходить який-небудь священик і говорить, що те, що все відбувається на майдані, — це біснування. Таких священиків треба карати, бо це суперечить позиції церкви, але цього не відбувається, й на тлі майдану це стало дуже чітко видно. У УПЦ МП є розхлябаність, яка може їй дорого коштувати, якщо не навести лад.

— Як ви оцінюєте звернення священиків УПЦ МП, зачитане на майдані. Нагадаю, в середині грудня ряд священиків підписали звернення, в якому заявили, що вони підтримують християнські цінності Європи, закликали мітингувальників до мирного опору.

— Я вважаю, що це звернення було помилковим. Текст написано неправильно — наприкінці там морально-політичні нотки підтримки майдану. Коли з позиції чистої моралі спускаються до морально-політичних оцінок, вони легітимізують дії протилежного табору. Виходить, якщо одні говорять про політику, то можна й іншим. 2% політики всього в цьому зверненні, але це політика. Тепер ніхто не може докорити політичними висловлюваннями, наприклад, Одеському митрополиту Агафангелу (Саввіну) на підтримку антимайдану, оскільки інша сторона теж говорила про політику. Тобто Агафангел може тепер говорити, що майдан з погляду політики це зло, бо й інша сторона допустила політичні висловлювання.

— Особисто ви як ставитеся до того, що відбувається?

— Я давно говорив як громадянин і як християнин, що суспільство потребує перетворення, трансформації. Це має стосуватися й політики, й моралі, треба почати знизу — кожен буде моральним — суспільство зміниться. Але цього недостатньо. Мають з’явитися політики нового покоління, які висунуть принципи моралі й безкомпромісно ці принципи втілюватимуть у життя. Політика має стати не мистецтвом компромісу, а мистецтвом безкомпромісності. Той рух, що йде знизу має зустрітися з ініціативами зверху від правової держави. Те, що відбувається зараз, — це недостатня трансформація, майдан вимагає мало, це лише перший крок до створення нормального громадянського суспільства. Зараз не вистачає єдності довкола християнської демократії. Попереду довгий політичний процес: знизу ситуація дозріла, люди хочуть змін, церкви готові підтримати вимоги людей, залишилося, щоб політики рухалися в цьому ж руслі.