Про «стокгольмський синдром» Донбасу

Ігор Тодоров давно є експертом «Дня» в питаннях політичного та суспільного життя Донбасу. Професор кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Донецького національного університету, заступник директора Науково-інформаційного центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці, голова Донецького осередку «Української асоціації європейських студій» і на додачу — активіст донецького Євромайдану, Ігор Ярославович розповідав про настрої жителів сходу та «підводні течії» місцевого буття. Утім, навіть для освіченого фахівця часткова окупація Донбасу стала несподіванкою. Із вересня цього року Ігор Тодоров є професором кафедри країнознавства Ужгородського національного університету. Щодо ситуації на сході науковець песимістичний — відновлення регіону триватиме довго, й невідомо, коли почнеться. Але надія завжди є. У розмові з Ігорем ТОДОРОВИМ «День» шукав витоки нинішньої кризи на Донбасі та джерела «нової української якості» регіону.

«АНТИУКРАЇНСЬКІ ПРОЦЕСИ НА ДОНБАСІ АКТИВІЗУВАЛИСЯ З ПОЧАТКОМ СПЕЦОПЕРАЦІЇ РОСІЇ»

— Пане Ігорю, коли ви зрозуміли, що доведеться переїжджати?

— Це питання постало в травні, коли розпочалася повзуча окупація міста. Остаточно все вирішив наприкінці серпня — тоді оптимістичні сподівання, пов’язані з проведенням АТО, зруйнувалися через активне втручання в конфлікт російських збройних сил. Із Ужгорода прийшла конкретна пропозиція щодо працевлаштування — це стало головним чинником при виборі нового місця проживання. Безумовно, був разючий контраст із Донецьком, навіть на побутовому рівні. Ужгород — мале місто, тут чудова природа та хороша атмосфера любові до України.

— Чи є щось спільне між Ужгородом та Донецьком, яким він був у мирні часи?

Так, особливо, якщо згадати Донецьк під час Євро-2012. Тоді в місті панували доброзичливість, толерантність. Більше того, до кінця січня цього року я ходив  Донецьком із символікою України та ЄС, і ніхто мене не чіпав. Утім, навесні все це швидко зруйнувалося.

— Чому все так стрімко змінилося?

— Однозначно відповісти важко. Українофобські та проросійські погляди існували в Донецьку завжди, але через суто прагматичні підходи, повагу до влади — адже раніше в Києві була «донецька» влада, все це не виходило назовні. Складається враження, що включили певний тумблер, і ці ірраціональні настрої вийшли на поверхню. Важливо, що багато людей виявилися готовими до позитивного сприйняття російської пропаганди. Разом усе це набуло жахливих проявів: так, у Донецьку на день народження Шевченка людей били за наявність української символіки.

За великим рахунком, агресивні проросійські орієнтації є в людей на півдні України, в Києві, на Закарпатті. Але саме на сході кількість таких громадян стала критичною.

Антиукраїнські процеси на Донбасі активізувалися з початком спецоперації Росії, яка планувалася заздалегідь, — тому все відбулося швидко. Результати ми бачили вже в березні, із першими захопленнями адмінбудівель і бездіяльністю та зрадництвом у правоохоронних структурах. Фактична окупація Донецька почалася наприкінці квітня, коли захопили обласну телерадіокомпанію. Потім із державних установ зникли українські прапори, з мовчазної згоди місцевої влади 11 травня пройшов фейковий референдум щодо створення «ДНР» та «ЛНР». Початок обстрілів у липні, загибель людей у Донецьку — вже закономірний хід.

«ТАКИЙ ДОНБАС — ІНСТРУМЕНТ ЛІКВІДАЦІЇ НАШОЇ ДЕРЖАВИ ВЗАГАЛІ»

— Як за останні півроку змінилися жителі сходу?

— До кінця квітня було враження, нібито існують дві паралельні реальності. З одного боку, захоплена обласна адміністрація, абсолютна бездіяльність правоохоронних структур та олігархату, а за квартал від ОДА — мирне життя, люди гуляють із дітьми, сидять у кав’ярнях. Ці два виміри з травня почали перетинатися, і врешті запанувала реальність «ДНР».

Те, що відбувається в Донецьку сьогодні, багато в чому є проявом «стокгольмського синдрому», співчуттям заручника до викрадача. Безліч людей не підтримують «ДНР», але не можуть виїхати з Донбасу з різних причин — діти, тварини, хворі батьки, відсутність коштів. Голосно протестувати проти «ДНР» у Донецьку небезпечно, особливо якщо врахувати доноси. І люди, які живуть у таких умовах, свідомо чи ні, сприймають фейкові міністерства, уряди, вибори й погоджуються існувати в такій реальності. Це небезпечно для всієї України, яка теж може змиритися з цим станом речей. Проте такий Донбас — постійне джерело дестабілізації ситуації в країні та інструмент ліквідації нашої держави взагалі.

— Що робити, щоб не втратити громадян у зоні конфлікту остаточно?

— Місцева влада в частині Донбасу, яка контролюється Україною, має впливати на людей інформаційно, використовувати всі прорахунки та помилки так званої «Донецької народної республіки», щоб люди на практиці бачили, хто їх підтримує, а хто руйнує їхнє життя. Важливо залучати до цієї роботи вимушених переселенців, які мешкають у Києві, Львові тощо — фактично донеччани зараз усюди.

— Але на окупованих територіях майже немає доступу до українських медіа...

— Багато можливостей є в місцевої влади — вона здатна використовувати локальне радіо, листівки тощо. До того ж люди регулярно виїжджають з окупованих територій, щоб отримати пенсію. Дивно, але найактивніші прихильники «ДНР» отримують українські гроші й лають «київську хунту». Із такою категорією треба працювати на територіях поряд із окупованими. Повністю подолати цю роздвоєність свідомості неможливо. Проте хоча б частина людей зберігає глузд, і на них треба впливати. Це — складна й невдячна справа, але просто сидіти й погоджуватися з тим, що маємо, не варто.

«УКРАЇНА ДЛЯ РОСІЇ — ЛИШЕ ПОЛЕ БОЮ ІЗ ЗАХОДОМ»

— Нещодавно Президент України все-таки підписав закон про особливий статус Донбасу. Як оцінюєте цей документ?

— Цей закон викликав резонанс і під час прийняття, й після підписання. Гадаю, цей проект вимушено фейковий. Це — крок, який має продемонструвати західним партнерам наша влада. Ось, ми не можемо піти на порушення власної територіальної цілісності, але готові дати певним регіонам майже все, що вони хочуть.

Із другого боку, цей закон абсолютно не сприймають у «ДНР» чи «ЛНР» — представники цих псевдореспублік вважають себе абсолютно незалежними. І Президент, і депутати, які проголосували за закон про особливий статус, розуміють, що він ніколи не виконуватиметься. Окуповані території неможливо повернути в правове поле України мирним шляхом, ідейні прибічники «ДНР» готові воювати до останнього.

Підкреслю, не треба боятися цих законів, називати їх «зливом» Донбасу та зрадництвом української влади. Це — вимушений компроміс, який має піарне значення в геополітичній боротьбі між Заходом і Росією.

— Яка доля очікує на ватажків «ДНР» і «ЛНР»?

— Для цього існують відповідні статті українського законодавства. Щодо покарання цих людей — ніколи не можна казати «ніколи», ті ж лідери Третього Рейху не чекали, що їх судитиме міжнародний трибунал. Утім, у нашій ситуації достатньо й українських суддів. Той же Гіркін — частина загальної гри: хтось з’являється, виявляє себе, і потім раптово зникає. За великим рахунком, особистості у конфлікті на Донбасі відіграють певну роль і мають нести відповідальність, але головне тут — російський месіанський план щодо відновлення імперії.

— І коли цей проект перестане впливати на Україну?

— Єдиного сценарію не існує. Гадаю, світ досі не усвідомлює, що Україна для Росії — лише поле бою із Заходом через геополітичні образи. Це банально, але необхідні консолідовані та ефективні дії з боку США, Євросоюзу, Японії, Австралії — країн, де панує ліберальна демократія та ринкова економіка. Поки ці держави не відчують, що ця війна — реальна загроза для них, не варто сподіватися, що Росія схаменеться й зупиниться.

Захід робить вигляд, що з Путіним можна домовлятися, щоб той вплинув на сепаратистів і бойовиків. Президент України також вимушений грати по цих правилах. Хоча, зрозуміло, що жодних «ополченців» не було б без впливу Росії. Україна різна, втім, до 2014 року всі проблеми ми вирішували мирним шляхом, якось знаходили компроміси — адже тоді не було прямого втручання ззовні. Сьогодні спостерігаємо зовнішню агресію, яку не можемо подолати самостійно. Коли Захід допомагає нам — він допомагає собі. Хоча, звісно, ми також повинні себе захищати.

— Як на ситуацію в Україні вплине курс на НАТО?

— Ми давно прийняли цей курс, потім під впливом Росії відмовилися від нього. Гадаю, поняття позаблоковості має зникнути із українського законодавства, але форсованого вступу до НАТО не буде й не повинно бути. Маємо приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО й поступово виконувати потрібні вимоги. Північноатлантичний альянс сьогодні  не готовий до форсованого прийняття України, ця організація потребує певної трансформації. Але орієнтація на НАТО як клуб демократичних розвинених країн має бути. Україна може долучитися до країн Центральної Європи, які спочатку вступили до Північноатлантичного альянсу, а потім — до ЄС. Це — вектор, що об’єднує одні цінності, і рух до НАТО треба продовжувати. Утім, питання скорого членства не може бути на порядку денному, тим більше — через непередбачувані дії Росії.

«ТРЕБА СТИМУЛЮВАТИ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ»

— Пане Ігорю, у своїх інтерв’ю ви часто казали, що агресивні настрої на Донбасі зароджувалися в невеликих депресивних містечках. Що буде з такими населеними пунктами та їхніми жителями в майбутньому?

— Збереження статус-кво породить те, що маємо зараз, можливо, в жахливішому вигляді. Саме із жителів шахтарських містечок значною мірою й рекрутувалися «ополченці». Тепер ці люди мають автомати, в них виросла самооцінка, й повернути їх до минулого життя практично неможливо. Має розпочатися масштабна реструктуризація інфраструктури Донбасу із використанням досвіду Китаю та країн Південної Азії. Треба дати людям робочі місця з хорошою заробітною платою, але це буде не вугільна промисловість — адже згадані міста часто сконцентровані навколо однієї шахти, і тому не мають перспектив. Потрібний комплексний підхід центральної влади та бізнес-структур — необхідно залучати не лише кошти держави та іноземних інвесторів, а й власних олігархів. Щоб це відбулося, треба якось їх стимулювати. Головне, що повернення до депресивного минулого неможливе, це буде абсолютним крахом.

— Що може переломити нинішню ситуацію на Донбасі?

— Надія не вмирає, але в осяжному майбутньому позитивних перспектив не бачу. Має пройти кілька років — скільки точно, сьогодні ніхто не скаже. Усе залежить від того, як Україна боротиметься з корупцією, проведе економічні та юридичні реформи, щоб реально поліпшити життя людей, — і все це на тлі негативних зовнішніх впливів. В Україні, крім Донбасу та Криму, багато внутрішніх проблем. Є сподівання, що новий склад парламенту буде більш спроможним до реформ у всіх галузях — між іншим, цього від нас вимагає й політична частина Угоди про асоціацію з ЄС. Якщо приєднаємося до ПДЧ, з’являться додаткові зовнішні чинники, які примусять нас змінитися.

— Зі сходу України виїхало багато людей — зокрема інтелігенції, бізнесменів. Хто з них повернеться, коли ситуація в регіоні налагодиться?

— Залежить від того, скільки триватиме конфлікт. Хтось не захоче переїжджати, хтось не зможе — чинники, які заважають людям покидати Донецьк, спрацюють навпаки. Утім, принаймні половина переселенців може повернутися. Спостерігаю певне відторгнення Донбасу частиною людей, що були змушені його покинути. Це базується на тому, що переселенці не бачать позитивних перспектив на сході України. Узагалі, повернення в повному розумінні цього слова неможливе, може бути нова українська якість Донбасу. Якщо це з’явиться, з поверненням і навіть переселенням на схід жителів інших областей проблем не буде.