Про вибіркове ставлення до історії
Опубліковані газетою «День» (№176, 2.10.2008) дані соціологічних опитувань в Російській Федерації, що свідчать про те, що переважна більшість громадян цієї країни до України і українців ставиться негативно, не є чимось несподіваним не лише для фахівців із російсько-українських і українсько-російських відносин, а й для елементарно спостережливих і вдумливих людей, які мають схильність жити власним розумом, а не пропагандистськими гаслами. Після першого ж прочитання результатів і коментарів професора Хмелька хотілося сказати: що й потрібно було довести. А ознайомлення з першоджерелом на сайті Левада-центру лише посилило це враження.
Проте ми про це давно здогадувалися, незважаючи на всі офіційно-гучні заяви російських діячів про виключну і особливу любов до України. Неприязнь і роздратування — це та пануюча емоція, яка існує в Росії щодо України далеко не лише останні 17 років. Можуть сказати, навіть якщо це й так, то звідки ж таке загострення саме в останній період? Ну, загострення того, що давно і грунтовно існує, — річ сезонна і легко провокована інформаційними системами. Час від часу стійкий негатив щодо тієї чи іншої нації, країни в політичних інтересах штучно збуджується, актуалізується.
Наприклад, роки два тому в російському суспільстві «раптом» розбурхалася мода на ворожість до Польщі й поляків (ця країна активно критикувала дії Російської Федерації з міжнародних трибун), що вилилося навіть у випадки побиття польських громадян у Москві. Чи означає це, що раніше відносини двох народів і суспільств були заспокійливо-безпроблемними? Адже існує ціла історична традиція протистояння культур і ментальності — польської та російської. І при найменшому конфлікті досить лише дістати «стару, але грізну» ідеологічну зброю, яка нагромадилася за віки, і пустити її в хід, що в сучасній Росії роблять дуже часто, не гребуючи і цілком карикатурними формами, на зразок знятого принагідно антипольського блокбастера «1612».
Був у РФ і місячник антиестонських настроїв, пов’язаний із прикордонними проблемами та вимогою Естонії внести до міждержавного договору пункт про окупацію цієї країни 1940 року Радянським Союзом. Тут уже на естонців вилили весь звичайний «помийний» репертуар: від звинувачень у любові до Гітлера (з таким же успіхом їх могли докоряти ніжною любов’ю до Сталіна) і до бичування за «катування» місцевого російськомовного населення. Особливо завирували пристрасті в зв’язку з перенесенням у Таллінні радянського пам’ятника солдатові з одного місця на інше. «Зухвалі» естонці не спитали щодо цього дозволу в уряді РФ чи, у найгіршому разі, у мера Москви, якому, як відомо, до всього є діло. Деякі неокомсомольські організації Росії, на зразок «наших», «ваших», «тих, які йдуть разом із Путіним» і под., навіть організували хуліганські напади на дипломатичне представництво Естонії.
Потім взялися за латишів, стусонули між іншим литовців, а тут якраз і грузини нагодилися. Російські ЗМІ цілком у стилі незабутнього Кашпіровського «дали установку» не любити грузинів, які, як виявилося, «здійснювали геноцид» осетинського народу в Цхінвалі. Потрібно сказати, що було досить дивно чути подібні заяви від двох російських вождів, випускників, між іншим, юридичного факультету Ленінградського університету. Чи потрібно зловживати поняттям, про значення якого маєш лише найвіддаленіше уявлення? Адже є затверджена ООН Конвенція 1948 року, де завдяки чіткій логіці автора цього поняття Рафаеля Лемкіна представлено більш ніж зрозумілі тлумачення терміну «геноцид». Ну, а після Грузії, природно, настала черга України, яка посміла мати не затверджених Кремлем союзників, більше того, допомагати їм у самозахисті.
Як тут не зрозуміти майже дитячої образи В.В. Путіна, що хтось у Грузії посмів стріляти по російських літаках, які мирно бомбили грузинські житлові квартали. А деякі засоби ППО, як виявилося, були поставлені Україною, щоправда, того часу, коли ще нікому не могло спасти на думку, що Росії захочеться воювати проти Грузії. І хоч ні найменших юридичних претензій пред’явити Україні, яка продавала зброю законному уряду Грузії на абсолютно законних підставах (а не абхазьким і південноосетинським сепаратистам, як це робив дехто), неможливо, шквал звинувачень не примусив себе чекати. Тут і «знущання» з уже повністю «забороненої» в Україні російської мови, і обурливе переписування уявлень, які склалися в Росії про українську історію, і загадкова «антиросійська» політика України і под., под., под.
Дані соцопитувань, про які йшлося вище, не потрібно драматизувати й приймати близько до серця. Емоції російського народу не є чимось абсолютно автономним від установок влади. Багато що в них штучно розпалюється могутньою, звільненою від конкурентів і дисидентських голосів, пропагандистською машиною, яка навіть без прямого наказу чуйно вловлює волю Кремля. Ну, а Кремль на Україну дуже ображений. Ще б пак: не обрали 2004 року рекомендованого Москвою товариша президентом — явна неслухняність, сміють будувати якусь свою зовнішню політику, мають якісь свої думки... Якщо уважно протягом декількох днів подивитися російські телеканали, то стає очевидним, що ставлення там до України — гірше, ніж до небіжчика.
Якщо стародавні римляни вимагали — «про мертвих або добре, або нічого», то про Україну в російських ЗМІ — або нічого, або погано. Зрозуміло, що коли людині, яка не має своїх джерел інформації про Україну, з ранку до вечора розповідати про «жахи», що творяться в нас (і робити це з певного погляду), то упередженість і ворожість неминуче виникнуть. До речі, сьогодні улюблена українська тема ЗМІ Росії — перманентні вибори в Україні. Зрозуміло, що це виглядає жалюгідно і блякло на тлі російського способу вирішувати аналогічні політичні проблеми: танки на вулиці і прямим наведенням «вогонь» по парламенту. Щоправда, деякі російські політики іноді починають мати сумнів у своїй споконвічній перевазі над українцями. Наприклад, Олексій Митрофанов, найближчий колись соратник В. Жириновського, сказав про південних сусідів: «Ось вони там на своєму Майдані місяць простояли і жодної побитої пики, а станься таке в нас, на Красній площі, не встигатимуть трупи вивозити».
Товариші комуністи негайно пожвавляться й скажуть, ось бачте до чого довели прокляті буржуї та націоналісти, до ворожнечі й протистояння, а при нас же дружба народів квітнула і пахнула. Щоправда, квітнула і пахнула вона в «застійні роки» переважно в застільних промовах на всіляких офіціозних фестивалях, місячниках і декадах. А насправді все було трохи інакше. Проте, нехай про це скаже відомий російський теледіяч Володимир Познер, людина, безперечно, розумна й спостережлива: «За радянського часу мене вражала очевидна невідповідність між гаслом про дружбу народів і реальністю. Де б я не був — у Грузії, Вірменії, Азербайджані, в країнах Прибалтики, як їх тоді величали (нині — Балтії), в Україні й навіть Білорусі, — всюди зустрічався з більш або менш явними ознаками нелюбові корінних мешканців до Росії і росіян. Бажання вирватися з російських обіймів, вирішувати власні питання без російського втручання виражалися по-різному, в тому числі в невтішних епітетах на адресу росіян: від «окупанти» в Прибалтиці до «дегенерати» в Грузії... Щодо росіян, то вони не мали особливо дружніх почуттів до «хохлів», «чурок», «чорнозадих» і інших «братів і сестер» по Союзу». (В. Познер. «Может быть, наступило время?» — Дружба народов. — 1998, №7. — С.172—173). І тоді, якщо вірити В. Познеру (а які в нас підстави йому не вірити?), не мали, так чому сьогодні повинні мати? Проте, це було помітно і без всякого В. Познера. У багатій на лексику російській мові й за тих часів існували образливі клички практично для всіх народів колишнього СРСР.
Тут інше питання виникає, ну, гаразд, українців більшість росіян не любить, як це випливає з наведених соціологічних даних. А ось кого вони люблять, де той народ, який викликає у росіян ніжне розчулення і дружню прихильність? Крім білорусів ніхто на гадку не спадає, та й то це доти, доки білоруси стоять у такій приємній для Росії позі покірності, а як брикнуть, то куди лишень уся російська «любов» подінеться... Я розкрию страшну таємницю, яка полягає в тому, що росіяни не люблять себе, бо якби вони себе любили, то в них було б абсолютно інше життя: вільне, забезпечене, цивілізоване, а зразків такого життя в усій історії Росії щось зовсім не проявляється ...
Однак у російських симпатіях — антипатіях українці завжди посідали особливе місце. Річ у тім, що в російській національній свідомості існувала й існує якийсь негласний табель про ранги, де кожній нації відведено її специфічну нішу, із заздалегідь визначеним для неї рівнем домагань. Ось, наприклад, прибалтам, які на початку ХХ століття мали свої маленькі, але цілком європейські держави, дозволялося більше, ніж іншим. Це не випадково, адже Естонія, Литва й Латвія були отаким собі радянським «заходом», не випадково ж майже всі радянські фільми з «буржуйського» життя знімалися саме там. Це не означає, що литовців, латишів і естонців не саджали за прагнення до незалежності. Саджали. Але за умовчанням визнавали, що начебто їм так і належиться. А ось українські мріяння такого роду завідомо вважалися єретичними, протиприродними і тому особливо злочинними. Адже українці, таким чином, виходили за межі їм дозволеного в «табелі про національні ранги», і «брали не за чином»...
Росіяни десятиріччями навіювали собі та зрештою навіяли, що українці — це лише провінційне «відгалуження» їхнього власного етносу, будь-яке прагнення такого «відгалуження» до національно-державної емансипації є за визначенням абсурдним, обурливим та неприпустимим.
У цьому значенні дуже показовою є заява російського письменника М. Лайкова, який тривалий час жив в Україні, відчуваючи до українців досить недобрі почуття: «Все, що відбувається в Україні з 1991 року викликає ті ж самі почуття, які бувають, коли твій хороший знайомий раптом ні з того ні з сього зробить тобі гидоту — почуття здивування та гидливості... До незалежності Прибалтики можна ставитись як до цілком нормального та зрозумілого явища: вони цього завжди хотіли і не приховували своїх бажань. Українці вчинили непристойно. Так порядні люди не роблять».
Читаючи такі «прозріння», не знаєш, чи плакати, чи сміятися. Але, на жаль, ця фраза дуже знакова для російської свідомості в її ставленні до нинішньої України. Дійсно, стільки зусиль доклала Російська імперія та радянська влада, щоб раз та назавжди закрити українське питання (разом із українцями) і — раптом: ця нація, виявляється, ще цілком жива, більше того, оголошує незалежність... Сталося те, що на переконання переважної більшості росіян не могло й не повинно було статися, на зразок того, як 2 х 2 дало 10... Або як у чеховському «Листі до вченого сусіда»: «цього не може бути, тому що бути цього не може ніколи».
Але ця фантастична, неймовірна на думку десятків мільйонів росіян подія здійснилася і спрацювали традиційні, виховані і російськоцентричною державою, і офіціозною імперською історіографією рефлекси, які найбільш яскраво в 1917 році в зв’язку з автономізацією України висловив російський ліберал та навіть частково етнографічний українофіл академік Шахматов, який вигукнув: «Non possumos! — Ми не дозволимо!»
А мені особисто такого «Шахматова» в сарафані довелося побачити в США, у Вашингтоні в 1994 році. Автор цих рядків перебував там у складі делегації українських політичних партій на запрошення Демократичного інституту США (учбово-наукового центру демократичної партії цієї країни). Крім нас, туди запросили і росіян. Знайомство відбулося так: до нашого автобуса увійшло декілька повновидих дам, неначе з картин художника Кустодієва (нам потім сказали, що це російські феміністки). Одна з них через весь салон, запримітивши нас, звернулася до подружки: «Маш, а Маш, а че, хохлы тоже с нами поедут?» Під час лекцій американці забезпечили синхронний переклад з англійської на українську та російську (за вибором користувача навушників). Ця обставина викликала неабияке обурення ще однієї росіянки: «Тоже мне, страна выискалась, отдельный перевод им подавай!» Галас був пронизаний щирим протестом проти цілковитої, на її думку, геополітичної непристойності: якась завжди нікчемна Хохляндія раптом стала країною, з якою вона чомусь повинна рахуватися... Зрозуміло, ніякої особливої ніжності ми з боку росіян не чекали, але така агресивна ворожість дещо занепокоїла. В усій російській делегації знайшлася тільки одна людина, правозахисник, який ставився до нас доброзичливо. Він, у хвилину відвертості, пояснив нам ситуацію: «Хлопці, ви ж зруйнували їхню імперію, вони вам цього ніколи не пробачать». Відношення росіян до нас може бути більш поганим чи менш поганим, але хорошим, принаймні в найближчі 30 — 40 років, воно, швидше за усе не буде. Тому що, за даними Левада-центру, 54% російської молоді віком від 18 до 24 років (до речі, особи призовного віку), ставляться до України або «в основному погано» або навіть «дуже погано». Проте, не дуже відрізняючись у цьому від старших вікових груп.
Адже ми дуже «згрішили» перед ними, існуючи як незалежна та суверенна держава. А це нам за усіма скрижалями російської ментальності було абсолютно заборонено. Не можна. Ось, власне, корінь проблем, які виникають і будуть виникати в наших відносинах. Адже в уявленні дуже багатьох наших сусідів справжня дружба України з Росією повинна мати природне завершення: ліквідацію «вигаданої націоналістами» української державності та урочисте приєднання України до Росії. Все інше, будь-яка співпраця, кооперація та ін., звичайно, добре, але цього явно недостатньо. Істинне братство в російському розумінні — це повна й беззастережна капітуляція держави Україна, яка досі сприймається сусідами як нонсенс, абсурд, безглуздість. Ну, а мотив для розконсервації на злобу дня цих фундаментальних відчуттів завжди можна знайти, що нині російські ЗМІ надзвичайно активно роблять. Отже, в погіршенні ставлення росіян до України сьогодні провини українців немає ніякої (або вона пропорційна розмірам України та Росії, якщо вже говорити про ступінь провини кожної зі сторін), окрім завжди шкідливого малоросійського холуйства перед Москвою частини нашої політичної еліти та інтелігенції (а таке холуйство завжди провокувало Росію на посилювання позицій). В основі чергового загострення лежать причини цілком об’єктивні та традиційні. І щось тут може змінитися на краще, тільки якщо зміниться сама Росія, еволюціонуючи до демократії та цивілізованості, а це справа ще досить неблизького, судячи з усього, майбутнього.
До речі, якщо вже й говорити про якусь провину ЗМІ («Чи винні ЗМІ?» — «День», №176), то українські ЗМІ, звичайно ж, винні, оскільки не дають українській публіці об’єктивної картини нинішньої Росії, яка знову, як і в 1917 р., здійснює великий соціальний експеримент всесвітньо-історичного значення. Якщо в 1917 році Росія практично, витративши на це 70 років своєї історії, з’ясовувала, що буде, якщо знищити приватну власність, експлуататорські класи та нагородити тотальною владою єдину партію змовницького типу, то зараз в РФ з’ясовують, що буде, якщо керівною та рушійною силою суспільства зробити спецслужби, які не контролюються ніким, проте самі контролюють все і вся. Адже навіть в 30-і роки минулого століття над «органами» в СРСР була партія в особі її секретаря Й.В. Сталіна. Сьогодні ж «органи» в Росії самодостатні та владні і над ними реально нікого немає, крім усім відомого чекіста №1, що називає президентів іноземних держав негідними словами... До чого приведе цей експеримент Росію, її сусідів, та й увесь світ?
А наша преса, говорячи про Росію, розмінюється на приватні, другорядні факти, на дрібні узагальнення. Нещодавно довелося мені послухати передачу російської редакції «Радио «Свобода», в якій брали участь сокурсники В.В. Путіна по юрфаку Ленінградського університету. Один із них, нині заслужений юрист РФ, заявив: «Якщо я скажу зараз, що Росія — демократична держава, ви ж будете сміятися». А наші ЗМІ дуже погано відстежують вельми серйозні процеси, що відбуваються в нинішній Російській Федерації, і ще гірше в них розбираються. А це дезорієнтує українське суспільство, породжуючи безглузді уявлення та невиправдані надії. Ну, і, звичайно, не треба турбуватися з приводу того, що хтось нас в Росії не любить, як писав російський класик:
«Минуй нас пуще всех печалей
И барский гнев и барская любовь ...»
А відносини між нашими країнами мають бути максимально спокійними та врівноваженими, навіть, у відомому значенні, відчуженими, чим менше в них буде пристрасті (тобто любові й ненависті), тим вони будуть більш прогнозованими та перспективними. Хто колись чув про полум’яну любов американців до канадців? А відносини між США та Канадою цілком нормальні й стабільні. Хто знає про ніжну пристрасть шведів до норвежців? А відносини між двома державами більш ніж благополучні... Ось і нам би так. Проте, це вже мрії...
