Проблема вини й цинізму
Сьогодні все більше експертів в Україні кажуть про те, що накладання політичної та економічної криз може спричинити кардинальні зміни у нашій державі, можливо навіть станеться заміна провідних гравців серед економічного й політичного бомонду країни. Своє бачення особливостей причин і наслідків українського політичної та економічної криз в інтерв’ю газеті «День» виклав політолог, директор соціологічної служби «Український барометр» Віктор Сергійович НЕБОЖЕНКО.
«...ЯКБИ ПРОБЛЕМУ ГОЛОДОМОРУ НЕ ПІДНЯВ ВІКТОР ЮЩЕНКО, ЦЕ ЗРОБИВ БИ НАСТУПНИЙ ПРЕЗИДЕНТ»
— Вікторе Сергійовичу, виходячи з нинішніх українських політичних реалій, як ви гадаєте, де криється коріння української «неєдності»? Чи згодні ви з тим, що політична ситуація, яка склалася, є результатом постгеноцидності нації, про яку говорив Джеймс Мейс?
— Сила України полягає в різноманітності й у тому, що ми дуже переплетені всередині країни в економічному й політичному планах. Тому розколу України не може бути. Наші фінансово-промислові групи мають власність по всій країні і не можна відділити івано-франківські інтереси Коломойського від дніпропетровських. Сьогодні небезпека полягає в іншому — вперше біда йде ззовні. Наші олігархи завжди думали, що за межами України хтось розумний усе розподілить, а вони, перебуваючи на периферії великого світу, зуміють цим скористатися. Такого вже не буде.
Що стосується теми Голодомору, то тут я хотів би зупинитися більш детально. На мою думку, Голодомор 1932— 1933 років — це друга неоголошена громадянська війна, спровокована сталінським режимом в Україні. Всього у XX сторіччі їх було три. Перша, широко відома війна тривала з 1918 р. по 1923 р. між багатими та бідними. Друга, як уже зазначалося, мала форму Голодомору. Це була війна атеїстичного, комунізованого українського міста проти націоналістичного, православного українського села. Третя — це війна сталінської великої України проти націоналістичної Західної України, що велася на території Західної Україні з 1944 р. по 1954 р.
На початку 30-х років українське селянство було приречене на вимирання і страждання, бо воно було найсильнішим з усіх на території Російської імперії. Селяни в Україні міцно стояли на ногах, вони були багаті, мали розвинену національну та православну свідомість, звісно, це не подобалося Кремлю. Тому в 1932—1933 роках зусилля центральної влади в Москві були скеровані на протиставлення і нацьковування українського міста на українське село, при цьому в селян відібрали не лише весь хліб, але й усю їжу, а місто не виявило жодної солідарності та співчуття до села. Все це в Радянському Союзі списувалося на класову боротьбу. В результаті страта голодом забрала мільйони людських життів. Звертаючи увагу на сучасну Україну, слід зауважити: щодо села досі проводиться недалекоглядна політика — село відгороджується і деградує, це призведе до дефіциту соціальних та особистісних ресурсів у країні.
Багато в чому сьогодні відторгнення образу Голодомору в частини населення пов’язане з небажанням з’єднати різні періоди історії, а найголовніше — з небажанням зрозуміти, що одна частина населення пасивно сприймала і дивилася, як знищувалася інша її частина. Тому нащадки тих, хто пережив Голодомор, і нащадків тих, хто його не зазнав, перебувають у стані морального з’ясування стосунків, і таких людей в Україні не менше 80%. Звідси й виникає взаємодія проблем співчуття, провини й цинізму.
Чому наші сьогоднішні політики не звертають уваги на ці проблеми в суспільстві? — Тому, що великі статки сучасних українських олігархів накопичилися буквально за п’ять-шість років. Тому в свідомості цих людей Історія не відіграє належної ролі, головна їхня мета — це опинитися в потрібному місці у потрібний час. Для них найважливіші слова — це «розклади», «хапок», «кидок» тощо. Вони живуть у своєму світі, де немає місця справжнім, людським почуттям. Вони дуже швидко злетіли, а за ними — й політики, яких я називаю «короткими політиками». Тому стрімкий ріст більшості політичних біографій без реального соціального запиту став великою проблемою для нашого суспільства.
— Як можна розцінювати неучасть лідерів Партії регіонів і Комуністичної партії України в подіях, присвячених пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні?
— Стосовно КПУ все зрозуміло: у свідомості цих людей поки що немає місця історичній пам’яті, тому що вони не мають цінності історичної справедливості. Комуністична ідеологія могла виправдати найстрашніші злочини «заради світлого майбутнього».
Щодо Партії регіонів, то тут слід зауважити високу політичну зарозумілість Кремля, який показує, що він керує найбільшою партією в Україні, тому має право нав’язати їм свою позицію. Партія регіонів, у свою чергу, підлаштовується під бажання Москви й не розуміє, що в Україні вони виглядають непристойно. Регіонали діють у фарватері короткої політики Кремля як інструмент для розв’язання російських проблем.
Хочу також зазначити, що якби проблему Голодомору не підняв Віктор Ющенко, то це зробив би наступний президент. Хоча підняте Президентом питання в такому незграбному, прискореному і хаотичному режимі ще більше вдарить по його рейтингу. І тут слід віддати йому належне, тому що, навіть знаючи про це, він усе одно пішов на такий крок. У подальшому дуже важливо, щоб лінію Ющенка в цьому питанні підтримав наступний президент.
Чому Росія сьогодні нервово реагує на тему Голодомору? Річ не в тому, що Київ буцімто звинувачує Москву в причетності до трагедії 1933 року й, відповідно, покладає провину на сучасну Росію. Проблема набагато глибша, ніж її намагається зобразити Кремль. Тема Голодомору, піднята Україною нехай навіть 75 років потому, говорить про те, що українці знайшли в собі сили захистити українців, а росіяни в Росії не можуть захистити росіян. У Росії інтуїтивно розуміють, що українці навіть за 75 років виявилися здатні підняти питання про знищення носіїв української національної самосвідомості — українського селянства, а росіяни зараз неспроможні захистити себе. Тому Кремлю це не подобається. Водночас із постановкою теми Голодомору в Україні ніхто не має наміру ображати росіян або Росію.
Сьогодні треба розуміти, що Росія втретє намагається збудувати імперію, і коли Україна ставить питання про Голодомор, намагаючись захистити свою націю національними засобами, Кремль усвідомлює, що великий «шматок» політики стає йому недоступний. Росія постійно дотримується закону Ніцше — вічного повернення. Вони можуть збудувати або другорозрядну демократичну республіку, або третьорозрядну імперію, а імперія принципово не може визнавати Голодомор попередньої імперії чи визнавати інтереси якоїсь титульної нації, яка відкрито артикулює захист своїх цінностей та інтересів. Тому доводи Москви відносно докорів із боку України щодо Голодомору виглядають дуже примітивно і розраховані на внутрішнє користування, а не на українську аудиторію.
«...РОСІЯ СПРОБУЄ ЧАСТИНУ СВОЄЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ РОЗВ’ЯЗАТИ ЗА РАХУНОК УКРАЇНИ...»
— Кому, на ваш погляд, вигідна нинішня політична криза в Україні, яка набула затяжного характеру?
— Сьогодні нашою політичною кризою хочуть скористатися ззовні. Наприклад, нещодавно один із колишніх соратників Володимира Жириновського Олексій Митрофанов заявив про те, що «ми повинні скористатися кризою в Україні й «підім’яти» її під себе». До України як ослабленої країни, за всіма законами віктимології, приходять ті, хто вважає, що може вирішити свої проблеми за наш рахунок. Чому саме до України? Після грузинсько-російського конфлікту в Росії ще певний час було відчуття того, що можна подібним чином вирішити проблему і з Україною. Та потім почалася світова фінансова криза, після чого з’явилися нові варіанти співпраці України з Заходом. Ця співпраця передбачає повільний натовський шлях, або англо-польський шлях, коли США безпосередньо може вступити у союз з Україною, оминаючи різні варіанти з ПДЧ і НАТО. Після цього Росія звернулася до помірних варіантів впливу на Україну. Наприклад, до підтримки проросійських політиків у нашій країні, які після своєї перемоги на виборах за короткий термін і під «шумок», у стані загального зниження правових ресурсів нашої країни змогли б використати ситуацію в своїх інтересах. Чого варта лише істерія, піднята російськими ЗМІ, за участю наших депутатів, щодо продажу зброї до Грузії та інших країн — це класична операція з дискредитації України з боку Росії. Крім цього, газові переговори використовуються як інструмент втручання у внутрішню політику України, й таких прикладів багато.
Користуючись зручним моментом, сьогодні Росія спробує частину своєї фінансової кризи розв’язати за рахунок України, бо, у свою чергу, вона вважає, що американська криза вирішується за рахунок Росії. Найпростіший шлях — це скупівля знесилених українських підприємств їхніми російськими конкурентами. Також Росією можуть бути створені мережі та серії штучних дефолтів для українських підприємств. Авіаційна промисловість, газотранспортна система, енергетичні кампанії, банки України будуть використані Росією як одноразові економічні подушки, що дозволить їм зберегти свою економіку і водночас різко посилити свій вплив на внутрішню політику України.
— Як розвиватимуться українсько-російські відносини найближчим часом?
— Світова криза погіршить наші відносини з Росією незалежно від того, чи дадуть нам ПДЧ, чи ні. Кремль розглядає важку економічну ситуацію в Україні як привід для посилення свого впливу. За вісім років Росія не зуміла створити своє політичне й економічне лобі в Україні, тому вона виробила стратегію спокуси й тиску на всі державні інститути й політичні сили України. Все це змушує її посилювати свою присутність у всіх сферах життя України, а це, у свою чергу, викликає зворотну реакцію в частини політиків і населення.
— В умовах фінансової кризи як Ви оцінюєте роботу Національного банку України та його голови?
— Сьогодні дії Національного банку України можна охарактеризувати прислів’ям «Добрими намірами пекло встелене». Ця державна структура поводиться нервово, бо щойно я чую від бюрократа, в цьому випадку від Національного банку: не заважайте нам працювати, ми зробимо вам добре — то це означає насправді лише посилення кризи. У мирний час Стельмах добре справлявся зі своєю роботою, а в умовах кризи він явно не справляється з прийняттям ефективних рішень, які відповідають державним інтересам. Звісно, він стикається з різними виявами банківського егоїзму і спекулятивної психології.
На мою думку, рішення Нацбанку будуть пов’язані з якимсь місцевим лобізмом, адмініструванням, із мінімальною економічною ефективністю, з непублічністю, а найголовніше — з незрозумілістю прийнятих рішень, що призведе до перших неякісних ознак державних дій. Я боюся, що сьогодні провідні фінансово-політичні групи та політики, котрі їх обслуговують, змагаються вже не за президентську владу, а за те, щоб просто вижити в економічній боротьбі, що є антидержавною політикою. Тобто отримання потрібного рішення від Нацбанку або Верховної Ради стає для них понад усе.
«...ЯКЩО СЬОГОДНІ ПРОВІДНІ ПОЛІТИКИ НЕ ЗМОЖУТЬ ДОМОВИТИСЯ МІЖ СОБОЮ, ЦЕ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО ВИКОРИСТАННЯ НИМИ РАДИКАЛЬНИХ МЕТОДІВ»
— Як ви гадаєте, чого варто чекати від найближчого майбутнього, чи зможуть основні політичні сили та їхні лідери домовитися про вихід із політичної та економічної кризи?
— Політична й економічна криза виявлятиметься в численних проблемах, яких раніше не було. Це втрата партіями керованості за їхнім електоратом, радикалізація політичного життя, поява публічної, а не вуличної політики тощо. Ще півроку безладних дій вищих органів влади — і політика «вийде на вулицю». У цьому випадку політики показуватимуть пальцем одне на одного. Так ослаблятиметься загальна державна машина, цінність держави й політика загалом. З іншого боку, якщо сьогодні провідні політики не зможуть домовитися між собою, це може призвести до використання ними радикальних методів. Тобто політичні замахи та вбивства, щоб змішати карти й розчистити собі політичний простір.
Український парламент сьогодні на 80% складається з лобістських структур і на 20% — із політичних. Політична біографія Арсенія Яценюка показала, що спікер-одинак — це погано. Якщо ми зараз обиратимемо спікера, а не формуватимемо якусь відповідальну більшість, то це означає, що парламент не стане суб’єктом політичних змін. Водночас господарі тих, кого обслуговують 80% парламентаріїв, зацікавлені в тому, щоб до Нового року в них з’явилася людина-факсиміле. Тому що їм потрібен той, хто швидко поставить підпис під певним лобістським законом. Інша частина депутатів хоче все ж показати, що вони можуть самостійно створити більшість і приймати рішення.
— Нещодавно, виступаючи в телепередачі «Свобода слова» на каналі ICTV, Президент України Віктор Ющенко сказав, що однією з гострих проблем сьогодні лишається формування коаліції. Якою вона буде, на Вашу думку?
— Не можна обирати спікера раніше, ніж правляча більшість. Як політолог я завжди був противником об’єднання прямо протилежних політичних сил. Тому що це обман виборців і знецінення самої процедури виборів. Важко розраховувати, що виборці Луганська або Львова, які делегували своїх представників у Верховну Раду, спокійно дивитимуться, як їхні обранці ділять пости в уряді. Але зараз, у зв’язку з кризою, ситуація різко змінилася. Тепер виборець Львова або Чернігова так само страждає, як мешканець Луганська або Одеси. Тому заради формування повноцінного парламенту колишні політичні противники можуть об’єднається в коаліцію для того, щоб боротися з кризою.
Після обрання Президента главою НУ-НС союз із БЮТ неможливий, як і неможливий союз ПР і НУ-НС, бо сильні не об’єднуються зі слабкими. Сьогодні НУ-НС у такому занепаді, що ніхто не хоче вступати з ними в коаліцію. Залишається найбільш реальна конфігурація коаліції БЮТ і ПР. Але така коаліція вступає у конфлікт із вірою Президента Ющенка в політичну справедливість. Таким чином, ми повертаємося до ситуації початку вересня 2008 року, коли ніхто нікому не довіряє, навіть під загрозою втрати влади.
— Сьогодні багато хто говорить про реформи, необхідні нашій державі. Як ви вважаєте, хто здатний у сучасній Україні реалізувати їх?
— Я не бачу сьогодні в українській політиці тих людей, які змогли б провести ці реформи. Що стосується молодого покоління, то воно також перебуває у скрутному становищі. Наприклад, принцип черговості передбачає, що сорокарічні змінюють шістдесятирічних, у нас же виходить, що два молоді покоління вже сьогодні у конфлікті одне з одним. Це покоління тридцятирічних — Яценюка, Довгого і покоління сорокарічних — Гриценка, Луценка. В майбутньому між ними буде запекла боротьба за право керувати країною, тому що ніхто не хоче опинитися в ролі «втраченого покоління». Тому реформ найближчим часом не буде. Все зведеться до перерозподілу форм власності та влади.
— Чому українські політики шукають підтримки за кордоном, а не у свого власного народу?
— Це пов’язано з певною вторинністю, яка має в Україні давнє коріння. Бігати або до польського короля, або до російського царя, а як обидва в підтримці відмовили — зустрічатися з кримським ханом. Сучасним українським політикам також притаманне почуття вторинності. Хоча наших можновладців більше цікавить не підтримка, а те, хто зніме з них відповідальність за їхні дії. Вони шукають відповідальність не у власного народу, не у своєї історії, а десь там «за бугром» — у цьому й полягає їхня трагедія. Тому вони не готові сьогодні адекватно реагувати на кризи в економіці. Всі країни вийдуть із кризи, але з різними втратами. Наша країна має можливість не лише подолати цю кризу, але й вийти з неї зміцнілою, і це знов історичний шанс, а не тільки загроза для нашого майбутнього.
На мою думку, в умовах сьогоднішньої економічної кризи Україні треба вкладати кошти в сільське господарство, переробну промисловість і пустити у вільне плавання наших громадян. Бо українець сам розбереться, що йому робити в умовах кризи, наше суспільство сильніше, розумніше й мудріше за політичний клас.
