Професор Гантінгтон та державна єдність України
Покійний уже, на жаль, професор Семюель Гантінгтон був і залишається улюбленцем значної частини українських політологів, над усе тих, хто намагається нав’язати суспільству ідею «двох Україн». Ідею «конфлікту цивілізацій», сформульовану професором, вони активно використовують для пояснення різної поведінки електорату в тих чи інших регіонах нашої країни. При цьому ці теоретики спираються на результати президентських і парламентських виборів 2004—2010 рр., коли справді сформувався певний електоральний кордон залежно від політичних симпатій виборців.
Цей факт дав підстави деяким оглядачам говорити про нібито неминучий розпад і розкол України. Жодних контраргументів із посиланням на досвід інших країн, де виборці також на регіональному рівні роками голосують по-різному, ті оглядачі не сприймають. Але от недавно закінчилися президентські вибори в Польщі, де Східна Польща консолідовано проголосувала за Ярослава Качиньського, а Західна — за Броніслава Коморовського. Причому країна в електоральному сенсі поділилася навпіл. Отже, проблема Захід — Схід у Польщі. Але чомусь там ніхто не згадує професора Гантінгтона і не погрожує полякам розпадом їхньої держави. Дійсно, давня історична Польща, для якої цінності нації, історії, того, що називають «польщизна», є особливо важливими — це схід країни і це традиційні землі. А захід — це ті території, що їх Польща набула після Другої світової війни. Ці території заселювалися людьми з усіх усюд, і традиційні цінності не є для мешканців новонабутих земель настільки важливими. Розрив між переможцем Коморовським і переможеним Качиньським становить лише 6% голосів. І нічого...
Отже, немає достатніх підстав говорити про протистояння в межах однієї країни, протистояння, що ставить під загрозу цілісність країни, виходячи тільки з результатів виборів. Адже аналогічні поділи під час виборчих кампаній мають місце в багатьох державах: і в США, і у Франції, Італії, Великій Британії і т. ін. Україна на цьому тлі не перша і не остання. Проте Польща — демократична держава, де ніхто не наважиться тиснути на опозицію чи обмежувати свободу слова. І тому Ярослав Качиньський спокійно привітав переможця і пішов готуватися до парламентських виборів. Тож цілком можливо, що невдовзі в Польщі буде новий прем’єр-міністр (до речі, в Польщі прем’єр має значно більше повноважень, ніж президент). А цей електоральний поділ приведе лише до того, що в цій країні розпочнеться інтенсивна громадська дискусія на рівні філософів, істориків, соціологів, політиків про те, що таке цінності справжні, а що таке цінності позірні. Думаю, що зрештою єдність польської нації тільки зміцніє від такої загальнонаціональної дискусії.
Розколи часто відбуваються не через «конфлікт цивілізацій», а внаслідок штучних обставин, що створюються зацікавленими силами. Ну який конфлікт цивілізацій був у Німеччині 1945 року? І що могло спонукати німця з Пруссії відділятися від німця з Баварії? Але розкол на 45 років стався. Німеччина тоді не розкололась, її розкололи. А який «конфлікт цивілізацій» мав місце 1950 року між південними і північними корейцями? Одна-єдина мова, культура, історія... Проте Корею також розкололи — і досі той розкол існує. Можна навести й інші приклади. Незважаючи на те, що Сербія, Македонія і Чорногорія належать до однієї візантійсько-православної цивілізації (якщо дотримуватися класифікацій Гантінгтона), вони не змогли співіснувати в межах єдиної держави і розійшлися по «національних квартирах».
Життя постійно доводить, що єдність держав забезпечується зовсім не одностайним голосуванням на виборах, а багатьма іншими чинниками, деякі з них мають навіть містичний характер. Чому, наприклад, не розпадається Швейцарія, хоча там живуть аж чотири досить-таки різні етноси? А Бельгія з її валлонами і фламандцями за дуже благополучної економіки та високих стандартів життя розпадається... Чому розпалася етнічно близька і цивілізаційно єдина Чехословаччина? І там, і там — католики, і там, і там — західна цивілізація (за Гантінгтоном). А Ліван, який шматують кілька релігійних конфесій (ісламських і християнських), все одно, всупереч усьому, зберігає єдність? Отже, виходить так, що в концепції Гантінгтона більше винятків, ніж правил.
Утім, незважаючи на все це, в Україні деякі «патріоти» пропонують поділити країну на «чистих» і «нечистих», «відпустивши» регіони, що недостатньо добре сприймають українську ідею, щоб позбавити себе клопоту, забезпечити спокій і головне (для них!) — життя без боротьби, конфліктів, зусиль і (який жах!) жертовності.
На початку ХХ століття Юзеф Пілсудський критикував поляків, кажучи, що вони хочуть здобути незалежність, сплативши за це «дві краплі крові й три гроши». Окремі українські «патріоти» жахаються навіть таких «жертв». Хоча в нинішніх умовах України потрібна не кров, а важка, тривала, копітка робота. Це та робота, що її в ХІХ ст. українофіли називали «органічною». Замість цього деякі полохливі сучасні інтелігенти вважають за краще піти шляхом «само ампутації», віддавши Крим, Донбас і Причорномор’я. Вони не розуміють (інтелектуальний рівень цих інтелігентів, їхня освіченість — це окреме питання), що проблеми в українських регіонах часто-густо виникають не самі по собі й не з ласки професора Гантінгтона, а внаслідок цілеспрямованих активних зусиль керівництва однієї сусідньої держави і що після успішної реалізації відповідних планів на теренах одних регіонів ці зусилля переноситимуться на інші.
Тому мрії відсидітися на геополітичному «хуторі», сховатися там від ворожих вітрів історії є абсолютно нездійсненними. Той, хто боїться боротьби, всіляко її уникає, однозначно приречений боротьбу програти. Він уже її програв до початку змагань, бо не має волі й духу боротися й перемагати. Саме таку схильність до капітуляції, що ставить на людей такого типу тавро приреченості на поразку, Євген Маланюк уважав однією з головних рис малоросійства, хвороби, що українською інтелігенцією й дотепер не подолано.
Якщо поглянути історично на ці проблеми, то побачимо, що не тільки на Сході та Півдні були проблеми з українською політичною і національною самоідентифікацією. Наприкінці 80-х років ХХ ст. такі проблеми були в Києві, Полтаві, Чернігові, практично скрізь на схід від Збруча. Але в 2004 році на Майдані Західна і Центральна Україна виступали разом, як єдине геополітичне тіло. Не так давно українська ідея зупинялася на річці Збруч і далі не просувалася, а нині цей «Збруч» вийшов на східні кордони Чернігівської, Сумської та Полтавської областей.
Зауважмо, що тут українська ідея поширювалася всі ці роки за мінімальної підтримки держави, переважно самоплином, завдяки самому факту існування Української держави та зусиллям окремих ентузіастів. А якби держава ще бодай щось робила? Наскільки можна було б пришвидшити цей процес...
На превеликій жаль, ті п’ять років, протягом яких сили, які маніфестували себе як патріотичні, мали президентську і частково прем’єрську владу, було згаяно найбездарнішим чином у сфері національної консолідації. Ніяких помітних звершень у культурній, інформаційній, освітній політиці в регіонах не було. Навіть не було наведено порядок у державних регіональних ЗМІ, що часто ставали рупором антиукраїнської, сепаратистської пропаганди, відверто працюючи на територіальну, культурну й ціннісну дезінтеграцію України. Свою згубну роль відіграла концепція «деідеологізації», що була доведена до карикатури. Її зрозуміли як нейтралітет держави відносно себе самої, як відмову від самозахисту і самозбереження, як фактичне потурання антидержавним силам, що активно намагаються розколоти Україну. Саме кволість державної політики національного самозахисту в ідеології, культурі та інформаційній сфері є причиною багатьох загрозливих проблем, а не особливості розвитку українських регіонів, починаючи з часів Візантії та пізньосередньовічної Московії.
Увесь досвід існування незалежної України вчить: якщо держава, її влада, відповідні інститути не будуть всебічно опікуватися єдністю країни, долати відцентрові тенденції, всіляко підтримувати всі паростки українського в проблемних регіонах, єдність буде втрачено. Втрачено не згідно з мудрими текстами професора Гантінгтона, а внаслідок суб’єктивної безвідповідальності, антипатріотизму й глупства, а подеколи й зради керівного політичного класу. Що можна порадити справді національній конструктивній владі? Для забезпечення єдності України треба насамперед відмовитися від ідеологічного нейтралітету і взяти участь — на боці України, ясна річ, у тій ідеологічній війні, що проти України ведеться вже багато років.
У першу чергу необхідно захистити українську візію національної історії на Сході та Півдні, відвойовуючи інформаційний простір цих регіонів. Корисно було б підтримати роботу тих ентузіастів української справи, що вже десятиліттями працюють там на Україну самотужки. Безумовно, дещо змінити кадрову політику, що нині дозволяє людям, абсолютно ворожим Україні, робити карколомні кар’єри, а вмостившися в керівне крісло, вести системну антидержавну діяльність. Треба сприяти, серед іншого фінансово, виданню проукраїнських газет, журналів, створенню телеканалів та інтернет-сайтів у цих регіонах. Дуже важливим є послідовний розвиток українськомовної освіти на Південному Сході (це те, що нинішня влада намагається знищити, звести нанівець).
Рецептів і пропозицій може бути дуже багато. Не це в даному контексті є головним. Головне — це зрозуміти просту й очевидну істину: за єдність держави і нації треба боротися. Найгірше — це пасивно спостерігати бурхливу діяльність антидержавних сил на Сході та Півдні, панічно малюючи нові кордони на карті України. Отже, треба діяти як на державному, так і на громадському рівні (і на цьому рівні особливо енергійно!), залучаючи до роботи в тому числі і підприємницький клас України, пояснюючи йому, що він є життєво зацікавленим в існуванні нормальної, сильної Української держави, що здатна його захистити від нечесної конкуренції іноземців. Деякі українські бізнесмени вже відчули на собі безжальний наступ російського бізнесу, за яким стоїть уся потуга путінської спецдержави...
І позитивний результат обов’язково буде. Як співається в тій частині національного гімну України, яка чомусь досі не набула в нинішній державі офіційного статусу: «А завзяття, праця щира свого ще докажуть»...
