Проти течiї,

ОЧЕВИДНЕ Й НЕЙМОВІРНЕ

Про реформи ми багато чуємо та мало їх бачимо. Реформа – це не переповнений ринок і зубожілі люди. Така стадія може бути першим кроком до реформ, але по суті це не є реформа. Мета реформ – зробити розмаїття товарів та послуг доступними для людей. Будьмо відвертими – український ринок таки заповнений. Гляньмо на пропозиції розкішних, але безлюдних супермаркетів, українському ринкові важко знайти того, для кого він інстинктивно (і правильно) запрацював – покупця. Сьогодні український ринок працює для «нових українців», та вони не становлять бази «соціально-ринкової економіки» – як мети реформ, – бо ж це породження потребує, щоб основна маса людей була заможною, щоб купівля комп’ютера, чи мобільного телефону не ставала приватною кризою. Реформа – це системна зміна. Реформа – це коли знищується не все, а лише те, що віджило. Реформувати мертвечину неможливо. Можна змінити тільки живого.

В контексті цих думок хочу звернутися до статті Леся Качковського «За яким критерієм оцінювати реформи» («День», 15.03.00), надзвичайно амбітного автора, де він намагається проаналізувати хід проведення економічних і адміністративних реформ в Україні. Сама тема статті дуже актуальна, бо хто зараз не відчуває соціальної напруги, яка в Україні сягнула свого апогею? В цьому контексті захоплення студентами приміщення ЦК КПУ, страйки шахтарів, майже відмова МВФ від співпраці з Україною тільки додають тиску на вкрай деморалізоване суспільство, і без того пригнічене малими зарплатами, безробіттям, податковим пресом. Зрозуміло, що тільки спокійні, послідовні й розважливі кроки парламенту, уряду й Президента можуть розрядити ситуацію. Реформи, вочевидь, потрібні. Вони назріли давно. Але я згоден з Дмитром Корчинським, який у своїй статті в «Комсомольской правде в Украине» стверджує, що механічне скорочення адміністративного апарату нічого не дасть. Це тільки додасть головного болю громадянам, які будуть змушені вистоювати у дедалі виснажливіших чергах до чиновників для отримання потрібного папірця. Необхідно створити таку ситуацію, де такі магічні нині папери будуть непотрібні взагалі, необхідно виводити з-під впливу й контролю держави цілі зони. Скорочення державного апарату, безперечно потрібне, та ще більша необхідність у модифікації діяльності бюрократів, які аж ніяк не є самогубцями. Апарат ніколи не піде на самознищення. Є така цифра – приблизно 11 відсотків українців, так чи інакше, живуть від ліцензування, тобто від папірців. Який сенс бігати по інстанціях, платити за реєстрацію фірми сотні доларів, коли її можна оформити, наприклад у Вашінгтоні, за 20$? Це пряма дорога до розширення офшорних зон, до відтоку капіталів за кордон. Звісно ж, державі потрібні гроші, єдиний шлях їх отримати – податки. Але не платити зарплатню – це найгірший спосіб економії. Коли апаратник не отримає зарплатню, він вдасться до хабарництва. І ніякі заборони, ніяка загроза покарання його не зупинить. Ні для кого не секрет, якими поборами займаються деякі працівники державтоінспекції. Для прикладу, в США ви проїдете на авто не одну тисячу миль і можете бути певними, що вас ніколи не зупинить поліція без крайньої на те потреби. Але, як правило, водіям навіть не спаде на думку, наприклад, перевищувати швидкість. Вона практично на всіх дорогах оптимальна для даного відрізка шляху, а не декретована волюнтаристськими методами. Це не означає, що дороги не контролюються. Просто для цього задіяно весь можливий технічний арсенал. Своє нове посвідчення водія я отримав у США швидше ніж за хвилину. Механізм, разом з перевіркою комп’ютерних даних і виготовленням документа й навіть фотографуванням, відпрацьований до секунди. У всій цій процедурі задіяна лише одна людина. Мотивуючи переміщення великої частки свого тютюнового виробництва з Львівщини до Кременчука, керівництво однієї фірми пояснювало в пресі свій крок тим, що більшу частину свого робочого часу вони гають на різних перевіряючих. А це велика економічна втрата людських ресурсів і людського інтелекту.

Вкрай тяжко визначити, які регулюючі функції залишити апаратникам, а які просто скасувати. Тут суттєву допомогу можуть надати західні експерти. При Президентові України діє рада німецьких економістів. З їхніх виступів у пресі абсолютно ясно, що вони точно розуміють проблеми української економіки. І очевидно, що їхні рекомендації просто ігнорують. Їх ніхто не слухає. То може, треба починати слухати? Один мій знайомий займався доволі серйозним проектом, в якому було задіяно найкрупніші західні аграрні фірми, що були готові інвестувати до 50 мільйонів доларів в український агробізнес. Інвестори втратили мільйонів сім, перш ніж збагнули, що ситуація в Україні безнадійна, що будь-яка хороша справа губиться в бюрократичних тенетах, і втекли з українського ринку. Таких прикладів безліч. Українцям якось треба збагнути, що ефективний бізнес —це такий бізнес, який є прибутковим для всіх діючих сторін, всіх суб’єктів. Інвеститор – не меценат, він хоче заробляти, а не надавати благодійну допомогу, яка невідомо куди дівається. Сьогодні на Вол Стрiт можна почути безліч розповідей-жахів про перспективу бізнесу в Україні, де на ділову пропозицію в кращому випадку кинуть: «Дякуємо, але нам не це не потрібно». Нездатність до чесної бізнесової гри, намагання в будь-який спосіб і в мінімальний термін бодай щось «вхопити» та втекти, унеможливлюють ділові стосунки. Репутацію держави, яка захищає і своїх, і чужих власників тяжко заробити, але дуже легко втратити надовго. Якщо не назавжди.

«Реформи не йдуть» – констатує пан Качковський. І «нові українці, – вважає автор, – навряд чи відчують потребу в легітимації надбаного багатства», тому що вони самі розглядають себе громадянами більш широкого суспільства. Але ж так само відчувають себе й американці, і японці, і німці. І чехи, і поляки. Але там технічний прогрес в основному не заважає їм чесно заробляти свої капітали, розвивати свій бізнес. Очевидно, що річ не в тому, що українці такі «хитрі» і не хочуть керуватися законами в своїх практичних справах. Може, річ у самих законах, які постійно змінюються і вкрай заплутують мізки пересічного українця, який наважується грати з державою за її правилами? Чомусь, наприклад, у Канадi так звана українська ментальнiсть не завадила українськiй громадi стати однiєю з найзаможнiших у цiй країнi.

Л.Качковський наводить аналогію з американськими індіанцями в період їхньої колонізації вихідцями з Європи, він стверджує, що трагедія індіанців, які, на його думку, втратили здатність до еволюції, полягала саме в зіткненні з «вищою» європейською цивілізацією. Він вважає, що коріння сьогоднішніх негараздів треба шукати саме в цьому пункті. В тому, що відкрилися нові інформаційні простори, почалося залучення до світової економіки, фактично до нової цивілізації, а Україна виявилася до цього неготовою. У його міркуваннях, на мою думку, є дві фундаментальні помилки. А простіше кажучи – підміна понять.

По-перше, Україна ніколи не була нижчою цивілізацією, навіть щодо високорозвиненого Заходу. Треба брати до уваги такі галузі економіки, як ракетобудування, військовий комплекс, металовиробництво. В сфері культури Україна ще й досі має вищий рівень писемності ніж у США. При всіх ідеологічних і культурних обмеженнях тоталітарного минулого не можна ігнорувати високе музичне, театральне мистецтво. Не кажучи вже про архітектуру чи бібліотечну справу – одну з найрозвиненіших у світі, яка зараз деградує на очах. Аж ніяк не скажеш, що викладання в Київській політехніці нижчого рівня ніж у Масачусетському чи Каліфорнійському інститутах технології. І вже в чому я точно переконаний — студенти «Києво- Могилянської академії» дадуть фору студентам Гарвардського університету.

По-друге, зіткнення цивілізацій «нижчих» чи «вищих», не завжди призводило до «пожирання» однієї іншою. Найефективніший шлях – це взаємодія, взаємопроникнення. Відкриваються нові простори для активного взаємонасичення, у кількасот разів зростає економіка. Згадаємо економічний аналіз видатного російського вченого Кондратьєва. Або як розвивалися Японія, Південна Корея. ШКОДА БІЗОНІВ

Я добре пам’ятаю заповідь моїх учителів не відповідати на очевидні, скажімо так, надто зухвалі гіпотези. Хай вибачать мої наставники, але не прореагувати не можу. Те, про що пан Качковський говорить у своїй публікації стосовно індіанців, є інтелектуальним виправданням геноциду, не більше і не менше. Нещасні, нещасні індіанці! Якби їх не винищили, то до цього часу б вони полювали на бізонів, (до речі, індіанці кожну впольовану тварину використовували повністю, до кінчика хвоста, там не було даремних вбивств, як у Європі, де це стало розвагою, спортом). Нещасні, нещасні бізони, яких, до речі, і не було в східних лісах, де жили ірокези, про яких ідеться у статті Качковського. А індіанці – дикі й босі, в пір’ях і з каменюкою в руці кидалися б на кожну білу людину в пошуках скальпів. І забули б про свою писемну культуру, про честь, совість, про заповідь Бога «не убий», яка притаманна не лише християнській чи мусульманській релігіям, а позначена у всіх релігійних традиціях світу. Підозрюю, що це та спадщина, яка залишилася ще від перших людей світу, які домовлялися з Богом – Адама і Єви. Дозволю собі контраргумент у відповідь пану Качковському: що, якби не поява Сталіна, українці досі прозябали б на хуторах, танцювали б гопак, заливали б у себе самогон і заїдали б салом? Убити українців, щоб врятувати українців, убити в’єтнамців, чеченців, тутсі, хутсі, задля їхнього ж порятунку? Як сказав один американський генерал під час в’єтнамської війни: «Нам треба було знищити в’єтнамське село, щоб врятувати його». Така логіка, логіка «гуманіста». Голодомор? «Історія жорстока», стверджує мій опонент. Даруйте мені, може, це просто наслідок психологічної постсовдепії, де мільйон туди, мільйон сюди – «какая разница?», – але світ уже навчився цінувати кожне людське життя, принаймні вчиться. І шістнадцять мільйонів індіанців, знищені культури, храми, духи – це наш хрест, з яким ми живемо, який ми несемо. І який ми, американці, беремо на себе. Спадщина історії – це, як правило, спадщина, замішана на крові. На трагедіях. А поміж ними поодинокі спалахи високого людського духу, самопожертви – Прометей, Сократ, Шевченко. А не було б їх, де були б ми? Сперечатися не слід. Я знаю! Але подібним стократ тиражованим «пошукам» треба відповісти, щоб не сіялися зуби дракона.

Качковському, автору статті про індіанців, який, можливо, ніколи в житті не бачив живого корінного американця, в Америці було б нараз поставлено тавро расизму. Кожен, хто читає «День» в Інтернеті, може без проблем відвідати сотні індіанських web-сторінок і познайомитися з безліччю досягнень гордого народу, у котрого є чимало причин для болю й страждання, але й багато чого, чим можна пишатися. З Інтернету можна довідатися, як швидко й ефективно пристосувалося плем’я черокі до нових історичних і економічних обставин, як зростав їхній добробут, яка кількість нових ремесел з’явилася, і що було розпочато книгодрукування, з’явилася абетка, розпочалося видання газет. Причина загибелі індіанців полягає зовсім не в їхньому небажанні пристосовуватися до нових обставин, а у варварській, завойовницькій політиці тих білих, яким кортіло забрати те, що інші мали. «Вищою» цивілізацією тут і не пахло. Сама логіка статті Л.Качковського вражає. Адже врешті-решт виграв Шекспір, Толстой, Фуро, Ганді, Мартен Лютер Кінг, Леся Українка, Ніцше і Заратустра, а гітлери зі сталінами — програли. І завжди програватимуть. Тому й автори теорій про захист націй від націй, людей від людей, баранів від баранів теж неминуче програватимуть. Це все, і повернемося до наших баранів, і почнемо говорити про риб, яких перш за все треба підсмажити.

ПОКАРАТИ НЕ МОЖНА ПОМИЛУВАТИ

Тож, про кризу нашого часу. Треба реформувати – пише п. Качковський – а реформ немає. Ще раз підкреслю, що я з цим згоден. І обома руками підписуюся під тим, що за підвищення інтелектуального потенціалу нації треба боротися, бо деінтелектуалізація призведе до деградації, в тому числі, а, можливо, в першу чергу – економічної. І одна справа – скорочення держапарату, зовсім інша – скорочення у сфері науки, освіти, охорони здоров’я, охорони довкілля. Ще раз зауважу, що ця, м’яко кажучи, нерозумна економія на невиплатах зарплатні призводить до самознищення саме тих інституцій, які забезпечують інтелектуальний рівень нації. Що ж він пропонує? Думати, – пише Качковський. Діяти, – переконаний я. Діяти через партійні, культурно-освітні структури, через мистецькі центри, через просвітницькі товариства. Люди уже подумали й дали відповіді. Майже усі елементарні відповіді на елементарні запитання вже отримано.

Впродовж чотирьох iз половиною років я був виконавчим директором Комісії Конгресу і Президента США з вивчення голодоморів в Україні. Потім я раптом став безробітним. Не треба байки розповідати про те, як добре людям на пенсії. Люди прагнуть до самореалізації. Хочуть бути потрібними. Тут не втішає навіть найбільша допомога з безробіття. Це шлях до саморуйнації і деградації особистості. Це шлях у нікуди. З іншого боку, не дуже весело працювати на виробництві, де виготовляють непотрібні речі, на шахті, де замість вугілля, видає на-гора порожню породу. Не дуже весело слухати «фанерні» концерти і «фанерних» депутатів. Реформи потрібні в усіх галузях, у всіх сферах народного життя. Наскільки я знаю українців, вони не підуть на барикади задля міфічних ідей. Село не буде страйкувати – урожай пропаде. Не буде страйкувати бізнесмен — бізнес погорить. Здоровий глузд здорового народу вимагає і вимагатиме змін, постійного руху. Держава – це люди. Вони багато віддають державі й вимагають захисту, затишку, комфортного життя. Держава повинна потурбуватися, щоб онопрієнки сиділи, а вчителі сіяли «добре й вічне». І щоб отримували гідну зарплатню. Від держави. Тобто від народу. Тобто від нас. А нам треба дати можливість самим зробити і заробити. І дати державі. Кесарю – кесареве!

Бо що таке реформа? Нині реформа приблизно означає вдосконалення системи, яку можна ще врятувати від її недоліків, без глибоких системних змін. Тож постає запитання: чи це можливо?

Симптоми теперішньої кризи в Україні очевидні: бездіяльні підприємства, тінізація економіки, корумпованість на всіх рівнях держави, бідне населення, масовий відтік інвесторів. Розв’яжемо цей вузол — подолаємо кризу. Врятуємо державу. А якщо ні – то ні. В цьому, іншому, варіанті українські хлопчики воюватимуть у Чечні, українських красунь виставлятимуть на всіх рабських базарах Європи, Азії, Африки. Нехай не буде цього, другого, найгіршого, варіанту. Бо не треба створювати світ, де чесні люди можуть працювати тільки на рекет.

Маю підозру, що 1991 року ми всі зробили несвідому помилку, переплутавши появу новонезалежних держав із появою нових незалежних держав. На терені СРСР фактично відбулося унезалежнення колишніх його складових, у тому числі й Української Радянської Соціалістичної Республіки. Змінилися прапори, ідеології, риторика, навіть назви держав. Та біля пульту влади залишилися переважно ті ж люди в тих же структурах, які потім привели «своїх». Вони продовжували працювати приблизно так, як раніше, а попередня система за інерцією рухалася далі й еволюціонувалася в те, що ми поки що маємо.

Чому підприємства починали занепадати? Та пригадаймо, як, коли і для чого їх було створено. Розрив економічних зв’язків з Росією, вочевидь, не допомагав, але маю підозру, що основна причина економiчної кризи набагато глибша – вона у світі, де влада 70 років програмувала рівень всіх цін, де ніхто не знав, скільки що коштує насправді, (цінотворення свого часу перетворилося воістину на державний спорт). Девальвація цін, фактично — хаос цін... Не мало значення, що і скільки насправді коштує, скільки людських і матеріальних ресурсів затрачено на даний виріб – стільки, скільки влада наказувала – не менше і не більше. Це фактично перетворило виробництво на інженерне мистецтво. Тільки результат мав значення. Складалося враження, що в Совдепії як ресурси, так і люди були неосяжними, невичерпними. «Широка страна моя родная»...

Така система ніколи не була ефективною щодо використання ресурсів. Нещодавно американські експерти з’ясували, що продуктивність праці за радянських часів ніколи не перевищувала 30% продуктивності праці американців. Вистачало для військово-промислового комплексу, харчування населення, невеликої кількості дефіцитних споживчих товарів. Вистачало навіть на атомні бомби і на статус суперсили.

Закономірно, що коли старий режим розпався і надовго замкнені ворота відчинилися у світову економіку, стало ясно, що багато підприємств було просто неконкурентоспроможними. Після відпущення цін часто продукція підприємств ставала дорожчою за витрачені на її виробництво ресурси. Це суть того, що деякі західні фахівці називають «віртуальною економікою»: наявність підприємств, які, симулюючи додаткову вартість, фактично знищують її.

В СРСР корупція до певної міри грунтувалася на фундаменті радянської системи. Командна економіка часто-густо командувала порожнечею, нічим. Наприклад, мій тесть, який був на чолі колгоспу в Галичині, колись отримав наказ зібрати по 500 центнерів буряків з гектара на землі, яка нездатна була дати і половини того, що їй декретувалося. Розв’язати проблему було просто. Напоїти представника райкому, поїхати на Волинь, туди завезти гречку, сюди привезти буряк і здати державі. І за це дати одній зі своїх працівниць звання Героя Соцпраці.

Так само — для підприємств. Позаяк до директора були приблизно ті ж вимоги, і він не міг розраховувати на своєчасне отримання потрібних ресурсів, тож мусив мати свого штовхача, завданням якого було знайти їх, хай там що. Дати хабара інструктору райкому, уповноваженому, іншому директору, чиновникові – і потрібний потяг поїде замість Магадана до Дніпропетровська. Совдепія була країною, де поїзди регулярно зникали в невідомому напрямкові. Як вони не потрапляли щоразу в аварії, на Заході ніхто ніколи не міг збагнути.

Це правда, що пристосуватися до світової економіки, тим паче стати одним з її основних гравців, Україні важко, та тільки не через її «нецивілізованість». Просто вампір Совдепії ще тягне з неї свою данину. Важко бачити в державі друга, коли вона завжди була ворогом. Важко повірити державі, коли вона завжди людину обманювала. Це важкий шлях для держави і для її громадян. Переборювати свій острах перед так званими «чужими» й «своїми». І кожному вибирати й знаходити свою дорогу в цьому житті. Капіталістичний спосіб життя, як би я не ратував за нього, як би мені гірко не було це говорити – але це життя індивідуалів. Де кожен — сам за себе!

А корумпованість була і буде завжди, в тих чи інших масштабах, так само як і злочинність, як і люди, які не хочуть платити податків. Та постає питання про розміри й причини її універсальної присутності тут і тепер.

Корупція сьогодні пов’язана з тіньовою економікою. А що таке тіньова економіка, як масовий феномен? Просто симптом того, що агенти економічної діяльності не можуть дотримуватися вимог держави (податки, надмірна регуляція тощо) й тікають від держави тому, що просто неможливо займатися стопроцентним легальним бізнесом. Без зменшення таких вимог ніякої детінізації економіки не буде. І нічого не дасть амністія тіньових доходів. Ну не прибіжать бізнесмени до чиновників і не закричать: «Я вкрав, я віддаю». За таких умов всі проекти «надходження нових доходів до держбюджету» стають пустим номером. Ніхто не буде їх платити, вони просто штовхають економіку все глибше в тінь.

Збіднення населення продовжується, тому що економіка не працює, особливо в секторах, які найбільше зростають у всіх західних державах – малому і середньому бізнесах. Саме тих секторах, яким найменше приділялася увага в колишньому СРСР. Такі підприємства особливо вразливі до надмірних вимог держави. Через те принципово нежиттєздатні підприємства можуть вижити тільки за державний рахунок, тобто через приховані субсидії, привілеї чи створення кошмарів для конкурентів (безкінечні перевірки, заморожування їхніх банківських рахунків тощо). Так держава стає активним гравцем у тіньовому секторі – через протекцію менш ефективних традиційних підприємств, захисту від конкуренції більш ефективних конкурентів. Ірина Клименко нещодавно цитувала звіт однієї консалтингової фірми, що називає це явище «нерівною конкуренцією», яка дає перевагу менш ефективній конкуренції над більшою. Звідси мізерні зарплати, звідси затримки платні.

Очевидно, що піднесення економіки — не досить. Якщо ми хочемо запровадити демократичне самоврядування західного типу, треба додати прозорості політичному процесу щодо «реальних конфліктів» української політики, і захистити українську культуру, мову, все що дає Україні її специфічну геніальність у дискурсі світової цивілізації. Я вірю, що всі народи світу мають свій особливий, специфічний дар і призначення. В тому числі й автохтонні народи Америки. І українці. Підтримка культури також коштує грошей. Та розподіляти можна лише створене, реальне багатство, а не те, що висмоктується державою з людей, подібно до того, як павук смокче від мухи.

Народний депутат Олександр Турчинов, чия наукова монографія про тіньову економіку свого часу була першим грунтовним дослідженням і поясненням цього феномену, пояснює в тижневику «ПіК» (10—16.03.00), що ані урядовці, які мають можливість отримати мільйони від теперішньої ситуації, ані олігархи, з їхніми мільярдами, не зацікавлені в детінізації. «Усі вже звикли до існуючої системи. Вона має свої переваги – для тих, хто з нею працює». Тож, як можна думати про реформи, коли суть реформ конфліктує з інтересами можновладців? Реформи можливі лише тоді, коли основна маса зубожілих людей почне розуміти, що відбувається, почне усвідомлювати необхідність зміни цілої системи. І почне діяти! Не через революцiї та червоний реванш. А через самоорганiзацiю вiльних i рiвних громадян, тобто через створення громадянського суспiльства.

Запрошуємо читачів висловити свої думки стосовно порушених у статті проблем. Чекаємо на ваші листи за адресою: 04212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, e-mail: [email protected]