Придушення чи партнерство?

Зараз серед політичного істеблішменту триває дискусія про федералізацію України. Учасники обговорення у своїй більшості дотримуються полярних думок. Хтось однозначно «за», інші категорично «проти». При цьому збоку очевидно, що «однозначна» думка кожного з учасників зумовлена його прихильністю (або ж навпаки — неприйняттям) Партії регіонів, що передбачає «децентралізацію влади та збільшення прав регіонів» (як записано в її програмі). Тобто нинішні дебати поки що засновані виключно на політичній орієнтації, а не на справжньому аналізі проблеми. Проте сама проблема набагато глибша. І ні політсимпатії, ні передвиборна ситуація не можуть стати виправданням для ігнорування всієї її серйозності.

Держава за своєю суттю є організацією публічної влади, створюваної певним суспільством, тобто об’єднанням людей. Кожен член суспільства (громадянин держави) є, можна сказати, засновником цієї організації, грубо кажучи, добровільним акціонером, на зразок пайовика будівельного кооперативу, який вносить свою частку до загального бюджету, підкоряється нормам статуту та рішенням правління, при цьому обирає це саме правління, має голос у вирішенні принципових для долі організації питань. Крім того, пайовик чудово розуміє, що існування самого кооперативу підпорядковане його особистим інтересам й ідентичним із ними інтересам таких же пайовиків. У нього є конкретна мета (вигода). У цьому випадку — будівництво та отримання у власність житлової квартири або іншої нерухомості. Якщо ж організація себе не виправдовує, то настав час вживати заходів. У разі кооперативу (тут простіше) — завжди можна вийти з його складу і знайти інший, що більш підходить. Що стосується держави, то щоразу змінювати громадянство — крок украй крутий, простіше переобрати правління.

І в першому, й у другому випадках головне — можливість реального впливу людини на те, що відбувається в організації. В іншому випадку, з плином часу, як правило, забувається, а для чого, власне, все це задумувалося. Тобто захист і гарантування інтересів пересічного громадянина як єдине виправдання існування громадської організації (чи це кооператив, чи держава) згодом втрачає свою актуальність. Член суспільства має бути впевнений, що його інтереси представлені у верхах і що там їх лобіюватимуть його представники.

Сьогодні ж в Україні усталилася ситуація, за якої пересічний громадянин, не втративши права на участь у виборах усіх рівнів, практично зовсім позбавлений права на представництво своїх інтересів. Президент і парламентарії займаються виключно «великою політикою», що цим громадянином зовсім не цікавиться. Усі вони є представниками народу, і, судячи з їхніх заяв, звітують перед ним же. Тобто… ні перед ким. Оскільки хто цей «народ» знає. А той факт, що конкретно Іванов або Петров не задоволені, то це ситуація робоча, так би мовити, «в межах норми».

Те саме стосується й місцевих виборів. Можна скільки завгодно голосувати за того чи іншого кандидата — це однаково не має жодного значення. Реальна влада в регіоні, як і раніше, в держадміністрації, тобто в призначеного зі столиці (а отже, її представника) губернатора. Причому, хай як би жителі регіону були незадоволені роботою голови адміністрації, навіть якщо рівень підтримки його стрімко наближається до нуля (як, наприклад, у ситуації з Рівненською областю), самого губернатора такий стан речей анітрохи не непокоїть. Головне — влаштовувати Київ і вчасно там відзвітувати. Адже звітувати перед населенням області однаково не треба.

Безумовно, таку ситуацію неможливо вважати нормальною. На місцях повинна бути реальна влада. І формуватися вона повинна за демократичним принципом. Тобто обиратися громадянином, звітувати перед ним і залежати від нього ж. Це необхідна та головна умова створення в Україні належних чинників для самореалізації потенціалу кожного жителя країни.

Крім того, держава — також об’єднання земель: тобто певних територій, із тільки їм притаманною специфікою, набором сильних і слабких характеристик. Кожна з них має свої, відмінні від інших, особливості. Демографічні, національні, культурні, релігійні, мовні, економічні тощо. Як і громадяни, всі вони входять до загальної державної системи на певних засадах. Делегувавши в центр низку верховних повноважень і визнаючи за ним суверенітет влади, регіони натомість отримують налагоджену збалансовану систему, що дозволяє взаємовигідно існувати та розвиватися в загальному державному просторі. При цьому землі не претендують на вирішення стратегічних завдань, як і на вплив у питаннях макрополітики, а центр, у свою чергу, старається не заважати, більш того, всіляко сприяти регіонам у вирішенні місцевих проблем. Вважається, кожна окрема територія тільки виграє, якщо зможе зосередитися на розвитку своїх сильних місць, компенсувавши (під мудрим керівництвом центра, звісна річ) слабкі — за рахунок інших регіонів, у яких саме ці галузі є домінуючими. А місцева влада, крім лобіювання інтересів провінції в столиці, зосереджується на вирішенні регіональних завдань. Як, наприклад, — моніторинг, моделювання, планування, контроль й управління процесами розвитку, з огляду на надзавдання процвітання регіону та покращання рівня життя його населення.

За роки незалежності Україна з «унітарної держави, що функціонує на принципах місцевого самоврядування», перетворилася на таку собі унітарну систему з жорстким централізованим управлінням, чіткою бюрократичною вертикаллю, повним домінуванням політичної волі центру над інтересами регіонів. У такій ситуації регіональна влада не здатна виконувати своїх функцій. Та й навіщо розвивати область, якщо головне — виконувати «вищу волю»?

Вихід із ситуації, яка виникла, один — демократизація, децентралізація влади. Вище було визначено, що головним завданням держави є створення необхідних умов для максимальної реалізації потенціалу кожного регіону, що входить до складу держави, а також створення умов для реалізації потенціалу кожної людини, яка є її громадянином. Для досягнення цього, для того, щоб українська держава почала виконувати свої завдання, потрібне реформування системи влади, територіального устрою країни. І в цьому сенсі перетворення нашої країни на децентралізовану унітарну державу, а в майбутньому, можливо, і на федеративну — неминуче.