Прифронтова «температура»

В четвер Україна звільнила 20 своїх громадян, які знаходилися в неволі на тимчасово окупованих територіях. Це військові та здебільше цивільні, яких захопили російські маріонетки на територіях так званих «ДНР» (9 осіб) та «ЛНР» (11 осіб). Скільки осіб взамін віддала Україна, розповів віце-прем’єр — міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, представник України в політичній підгрупі ТКГ Олексій Резніков.

«У Донецькій області ми передали на непідконтрольну сторону десятьох осіб і в Україну прийняли дев’ятьох осіб. Один, якого запитував той бік на переміщення, відмовився. У Луганській області щойно завершено обмін. Ми отримали 11 українців, на запит тієї сторони ми передали чотирьох людей. Вони запитували сімох, але троє відмовилися перетинати лінію розмежування», — заявив Резніков (interfax.kiev.ua).

Керівник Офісу Президента Андрій Єрмак, який курує переговори з боку України, додав у facebook, що «взаємне звільнення утримуваних осіб відбувається у рамках формату «всіх на всіх». «Тривають переговори про звільнення українців, які утримуються на території окупованого Криму та в Росії. Президент Володимир Зеленський неодноразово підкреслював, що ми будемо боротися за життя кожного громадянина України», — написав він.

В боротьбі за повернення наших громадян (і територій), що декларує чинна влада, постає питання компромісу, на який готова піти українська сторона в переговорах з ворогом. І тут вкрай важливо знати як оцінюють ситуацію люди, які проживають безпосередньо близько до самої війни. Нещодавно Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Центром політичної соціології (із залученням мережі фірми «Юкрейніан Соціолоджі Сервіс») було проведено регіональне дослідження громадської думки в Донецькій та Луганській областях за винятком окупованих територій (https://dif.org.ua).

ФОТО РЕЙТЕР

Так от, якщо серед донецьких респондентів 3/4 вважають РФ стороною конфлікту на Донбасі (а 12% не вважають так), то серед луганських респондентів лише 47% поділяють відповідну думку, а 39% — не поділяють. Причому порівняно з опитуванням кінця 2018 року в Донецькій області частка тих, хто вважає Росію стороною конфлікту, помітно зросла (з 57% до 76%), а частка тих, хто так не вважає, зменшилася з 23% до 12%. У Луганській області також рівень визнання участі Росії у конфлікті зріс (з 41% до 47%), проте водночас збільшилася (з 31% до 39%) й частка тих, хто не визнає такої участі.

Показовими виявилися і наступні дані. Серед луганчан значно більшою (34% проти 14% серед донеччан) є частка тих, хто вважає, що заради встановлення миру на Донбасі потрібно йти на будь-які компроміси, тоді як серед донеччан значно більшою (27% проти 7%) була думка про можливість встановлення миру лише силовим шляхом. Проте найбільш поширеною думкою як в Донецькій (50% опитаних), так і в Луганській (49% опитаних) областях є те, що компроміси потрібні, але не будь-які.

Луганські респонденти значно переважають донецьких й за готовністю до здійснення прямих переговорів з керівництвом «ДНР/ЛНР» (що буде фактичним визнанням їх легітимності). Зокрема, 38% луганчан обрали цей варіант як умову для встановлення стійкого миру на Донбасі, тоді як серед донеччан відповідна частка становила 19%.

Ставлення до надання «ДНР/ЛНР» особливого статусу в складі України як умови стійкого миру порівняно з кінцем 2018 року помітно зросло у донеччан (з 26% до 47%); також в контексті становлення стійкого миру донеччани стали більше наголошувати на відмові від членства в НАТО та закріпленні позаблокового статусу (підтримка відповідного пункту зросла з 13% до 34%), натомість значно (з 50% до 28%) зменшилася частка тих, хто вважає значущим чинником відновлення нормального життя на неокупованій території Донбасу. Луганчани ж, навпаки, частіше вказували на налагодження нормального життя (цей показник зріс з 45% до 59%).

Серед донецьких респондентів значно більшим (67% проти 35% в Луганській області) є рівень негативу щодо проведення місцевих виборів на окупованих територіях на умовах Росії, тоді як позитивно до таких дій ставляться 16% в Донецькій області, та 36% в Луганській області.

Розглядаючи можливі варіанти політичного майбутнього «ДНР/ ЛНР» переважна більшість (59%) донецьких респондентів орієнтуються на відновлення території Донецької та Луганської областей в складі Україні на тих самих умовах, що й інші області, тоді як 24% висловилися на користь надання «ДНР/ЛНР» особливого статусу.

Можна вивчити і додаткові цифри, проте тенденція очевидна. Настрої в двох областях різняться, часом навіть суттєво. Також очевидним є і те, що донеччани і луганчани стали менш схильними до будь-яких компромісів. А ще змінилися дані в порівнянні з попереднім дослідженням. Чому? 

КОМЕНТАРІ

«ЗЕЛЕНСЬКИЙ, ЗДОБУВАЮЧИ ТАКТИЧНІ ПЕРЕМОГИ, ФАКТИЧНО ГОТУЄ НАМ СТРАТЕГІЧНУ ПОРАЗКУ»

Сергій ГРАМАШ, журналіст, головний редактор «ОстроВ»:

— Чому цифри підтримки проукраїнських ініціатив на території Луганщини є меншими? Погляньмо на структуру двох областей: по-перше, Луганська область ближче до Росії, більша частина її кордонів саме з Росією, і ментально, вона, чесно кажучи була ближчою, як на мене. По-друге, Донецька область більш індустріальна, ніж Луганська. Економічна ситуація, якість життя там нижчі, ті ж таки  дороги, проблемне постачання води й електроенергії, люди справді живуть гірше. Також, хоч як страшно це звучить, але наслідки війни для них не такі відчутні, як для мешканців Донецької області, які жили до війни краще. Відповідно, іншою там є й інформаційна база: в Донецькій області є багато регіональних видань, зокрема те, яке я очолюю, а в Луганській області повноцінних ЗМІ, які впливали б на ситуацію зараз, по суті, немає. Також у Донецькій області більше жителів, а отже, більший виборчий ресурс, сюди вкладається більше коштів, політичні сили працюють краще. На мою думку, ці чинники позначилися на тому, що в Луганській області триває певне заперечення війни, адже політичної уваги до тієї території менше.

Гадаю, що на території Донецької області більшість населення сприймає РФ як сторону конфлікту через комплекс причин: там частіше ведуться бойові дії, також у Донецькій області більше пунктів перепуску, люди виїжджають звідти, відповідно,  вони можуть, обмінюючись інформацією, діставати більш достовірні дані й усвідомлювати присутність Росії. У Луганській області лише один пункт переходу.

Я не можу зрозуміти політику нинішньої української влади, гадаю, вона сама її не розуміє.  У змінах настрою людей не стільки політики, скільки адаптації до тієї ситуації, в якій вони опинилися. Якщо раніше всі хотіли швидкого розв’язання  конфлікту за будь-яку ціну, то сьогодні люди вже звикли до нових особливостей побуту, але хочуть повернення до колишнього життя більше, ніж половинчастих рішень, які не дають гарантії того, що вони житимуть, як раніше.

Якщо говорити про політику влади щодо обміну полонених, то, переглядаючи сьогодні телеканали, я звернув увагу на те, що якщо перші два обміни були ТОП-новинами, то цей вже не такий значний, люди починають звикати до процесу. Подивімося на тих, кого обмінюють: раніше це були люди, які сиділи 4-5 років у полоні, зараз обмінюють людину, яку торік захопили. Звісно, треба повертати своїх людей, шкода лишень, що нам не кажуть, кого ми віддаємо натомість. Адже учасники тієї сторони починають вчиняти злочини вільніше, вони знають, що через рік їх повернуть, і це провокує їх на вчинення злочинів проти України. Може прозвучати цинічно, але найприкріше, що у процесі цих обмінів ведуться фактично прямі перемовини з бойовиками ОРДЛО, що надає їм певної політичної суб’єктності. Це означає, що ми применшуємо роль у цьому конфлікті Росії, при тому, що РФ веде інформаційне посилення гібридної війні, нам повідомляють про роботу російської агентури в наших спецслужбах. Тобто Росія продовжує агресію, а ми применшуємо її роль і девальвуємо статус цього конфлікту в очах світової спільноти. Зеленський, здобуваючи тактичні перемоги, фактично готує нам стратегічну поразку.

Багато що залежить від того, як ми розглядатимемо Мінський процес, необов’язково взагалі шукати йому альтернативу. Треба знайти нову форму виконання цих домовленостей. А головне — повернути «Мінськ» до першооснов, тобто зробити його тристороннім контактним майданчиком: Москва-Київ-ОБСЄ, а не п’ятистороннім, як цього домагається Москва і чомусь втілює Київ. Ми однозначно маємо вести прямі перемовини з Кремлем і прибрати два цих незрозумілих придатки, які гальмують процес і ведуть його у шкідливому нам напрямку.

«ВІДМІННІСТЬ ДАНИХ ПОВ’ЯЗАНА З ВІДМІННІСТЮ МІСЦЕВИХ МЕНТАЛІТЕТІВ ТА ОСОБЛИВОСТЕЙ ДВОХ ОБЛАСТЕЙ»

Олександр БIЛОКОБИЛЬСЬКИЙ, журналіст:

— Відмінність даних пов’язана, по-перше, з відмінністю місцевих менталітетів двох областей. Це було помітно і за довоєнного часу: донецькі завжди були більш підприємливими, це очевидно навіть, порівнюючи досягнення фінансово-промислових груп. Те ж саме можна бачити щодо переселенців з донецького регіону, вони є активнішими. По-друге, це пов’язано з більш масованою російською пропагандою саме на території Луганської області. Там сильніші позиції займає ОПЗЖ, що видно за результатами президентських і парламентських виборів. Це також пов’язано з тим, що вільна територія Луганської області — здебільшого сільська місцевість. Окрім того, в Луганській області в рази більше людей, які їздять до Росії. Сєвєродонецьк (нинішній тимчасовий обласний центр) весь обклеєний рекламою рейсів до Москви та Пітера, люди туди роками їздили, це дуже міцні зв’язки і вплив на мізки звідти.

Мені складно говорити про той курс, який сьогодні веде українська влада, настільки він суперечливий. З одного боку, зберігається напрямок, що його задав колишній Президент, з другого боку, ведуться дивні розмови про компроміси. Після того, як влада дістає з цих питань відсіч від суспільства — починає виправдовуватися і перекручувати ситуацію. Проблема консультативної ради, на мій погляд, полягає в тому, що українська влада заявила, що радитиметься не з бойовиками, а з представниками громадянського суспільства на непідконтрольній території. Насправді це видається маячнею: Там немає ніякого громадянського суспільства у принципі. Я б дуже обережно підходив навіть до питань громадянського суспільства на підконтрольній території. На території ОРДЛО будь-які «громадські організації», громадські рухи на кшталт партій перебувають під контролем окупаційних сил. Приміром, «Мир Луганщині»  чи «Луганський економічний союз», дві сили, що нібито конкурують між собою в Луганській області, чи громадський рух «Донецька республіка» — це все симуляції. Вони створюють видимість громадського руху, записавши до своїх лав десятки тисяч бюджетників, але ми знаємо правду. Або ті ж  таки профспілки, які не мають жодного стосунку до «трудового народу», якщо очільника луганських профспілок Олега Акімова, приміром, призначили «згори» і проголосували за нього теоретично. Жодних непідконтрольних лідерів думок чи ГО не існує, тому ніякої консультативної ради створювати з ними не можна.