«Прикладна» геополітика
Аналіз геостратегічної ситуації на пострадянському просторі дає підстави для очевидного висновку: райдужні перспективи перших років самостійного існування нашої держави значною мірою виявилися ілюзією. Україна болісно долає ті ж самі проблеми, що й інші пострадянські країни.
Однак існує одна цікава річ, яка виокремлює Україну від решти колишніх радянських республік і створює додаткові проблеми для її лідерів. З моменту розпаду СРСР, а, мабуть, і раніше, колиска колишньої Київської Русі стала ареною активного й часом агресивного геополітичного змагання.
Особливу активність на українських теренах виявляє Вашингтон. Так, офіційні заяви мають у більшості випадків обережно- дипломатичний характер. Лінія поведінки експертних центрів, ЗМІ є більш відвертою. При цьому у масовій свідомості політика США щодо України все ще ототожнюється з однозначним протистоянням інтересам Росії та підтримкою незалежності Києва на противагу Москві. Чи це є дійсно так? Які є підтвердження цього висновку?
Переді мною підготовлений солідним і впливовим американським дослідним центром — Фондом Карнегі — аналітичний матеріал під промовистою назвою «Пріоритети американської зовнішньої політики у світлі прогресуючої дестабілізації».
Звичайно, дослідження містить багато цікавих аспектів. Підкреслю лише те, що має безпосереднє відношення до «українського питання».
Автори цього документа зазначають, що становище в Україні вагітне серйозною політичною кризою. Свідчення цього вони вбачають у посиленні російської експансії, що, на їхню думку, може призвести до поновлення радянської імперії.
Стверджується також, що Україна залишається «ключовим пунктом боротьби за демократичне майбутнє не лише українського народу, але й усіх людей, що мешкають на території колишнього СРСР». Аргументи до болю знайомі, починаючи з 1991 року. Проте далі йде найцікавіше.
«У випадку збереження домінування промосковської орієнтації частини української еліти, — радять заокеанські політологи, — слід робити ставку на глибокі розбіжності у менталітеті населення Східної і Західної України. Розподіл України по Дніпру більш відповідає національним інтересам США, ніж початок процесу нового поглинання України Росією і перетворення двох держав у одну потенційно небезпечну імперію. При опрацюванні цього варіанту особливу увагу слід приділити перспективам Криму з близьким Туреччині корінним населенням та Західній України. У випадку глибокої дестабілізації ситуації в Україні випереджаюче залучення Західної України до сфери прямого впливу НАТО підвищить захищеність його східних кордонів».
Погодьтеся, що повз такий висновок пройти просто неможливо.
А як же підтримка незалежності і територіальної цілісності України? А гарантії безпеки — до речі, США виступили таким гарантом під час відмови України від ядерної зброї.
Чому ж в «мозкових центрах» зовнішньї політики США спостерігається такий крутий поворот? Чому діяльність українського керівництва, яка раніше вважалася якщо не зовсім проамериканською, то принаймні сприятливою для США, більше не задовольняє єдину наддержаву світу?
Можливо, відповідь слід шукати у поступовій еволюції під тиском невблаганних реалій політичного курсу українського керівництва, як внутрішнього, так і зовнішнього?
«В умовах, коли стратегічні партнери лише годують твою державу солодкими деклараціями, але взамін не обіцяють нічого конкретного, мусиш шукати альтернативних джерел виживання для багатомільйонної нації». Мабуть, саме така логіка спонукала Леоніда Кучму дедалі впевненіше відстоювати на міжнародній арені інтереси своєї держави, які все меншою мірою стали збігатися з інтересами Заходу.
Оглядачі і на Сході, і на Заході, майже одностайно вказують тут на Росію. Дійсно, відносини Києва з Москвою є сьогодні чи не найтеплішими за весь останній десятилітній період.
Проте, здається, проблема полягає глибше. Останніми роками в Україні проводиться політика зміцнення ключових, стратегічних галузей промисловості, у розвитку яких Захід аж ніяк не зацікавлений. Не йшлося про це й у порадах численних експертів з МВФ та Світового Банку.
Бачимо на власні очі парадоксальну річ (хоча насправді вона є не більшим парадоксом, ніж остання економічна криза в Аргентині): коли співробітництво Києва з міжнародними фінансовими установами стало сходити нанівець, в країні почалося реальне економічне зростання. Останній (після тривалої паузи) транш МВФ було надано у вересні 2001 року. Однак зростання ВВП продовжилося. (За чотири місяці цього року — на 4,1%).
В умовах закритості західних ринків для українських товарів серед торговельних партнерів України, як, до речі, й інших пострадянських держав, з’явився ряд країн «третього світу», які нині не дуже до вподоби Вашингтонові (і цілком законну економічну співпрацю з якими Київ анітрохи не приховує).
Отже, не дивно, що нинішній український лідер перестав влаштовувати багатьох у Сполучених Штатах. Про це, безумовно, не говориться публічно. Тактика інша, виправдана й перевірена — акцентування і специфічна інтерпретація численних проблем перехідного періоду в країні. Звинувачення у переслідуваннях ЗМІ, прискіпливий (і, до речі, принизливий для незалежної держави) моніторинг «чистоти» демократії.
При цьому неважко побачити і ті політичні сили, на скарги та заяви яких здебільшого реагують США. Скажімо, українські комуністи, які теж жорстко критикують правлячий режим, до кола уваги та підтримки американців чомусь не потрапляють.
Очевидним є подвійний підхід з боку Америки до одних і тих же проблем в різних країнах. В одних країнах ці проблеми згладжуються та нівелюються, у випадку ж з Україною вони акцентуються, обговорюються в міжнародних організаціях та постійно мусуються у пресі.
Проте, здається, зроблено висновки з невдалої спроби дестабілізації внутрішньої ситуації в Україні під час «касетного скандалу». Ці події довели неможливість швидкого приходу до влади і утвердження в загальноукраїнських масштабах політичних сил проамериканської орієнтації на чолі з їх лідером Віктором Ющенком.
Тому неважко передбачити, що наступна ставка вже робитиметься на підтримку з боку США саме цих сил на майбутніх президентських виборах.
Але чи є об’єктивно реальною така перемога?
Безумовно, сучасні виборчі технології дозволяють широко маніпулювати смаками електорату. Віртуального «рятівника» нації можна сьогодні зліпити з будь-якого, навіть із найпересічнішого політика.
Проте минулі парламентські вибори в Україні висвітлили ряд тенденцій, які можуть поставити під сумнів успіх такої операції.
По-перше, вибори засвідчили опору Ющенка лише на партії націоналістичної орієнтації, а відтак — і різку поляризацію населення щодо його особистості. Не останню роль у цьому відіграла наявність у таборі Віктора Андрійовича одіозних персоналій, які зможуть у подальшому серйозно попсувати його політичний імідж.
По-друге, в Україні досі відсутній майбутній лідер загальнонаціонального масштабу, якого б підтримували всі регіони.
Чи не цим можна пояснити несподівану втрату інтересу в експертних колах США до підтримки територіальної цілісності України? А також готовність розглядати можливість встановлення проамериканського політичного режиму лише на частині української території, як у цьому зізналися аналітики з Фонду Карнегі?
Залишається сподіватися, що українське керівництво зробить висновки з усіх цих переплетінь геополітичної боротьби, виходячи не з обожнення всесвітнього оплоту демократії, а з реальних інтересів народу України. Народу, гідного вільного життя, а не ролі, цитуючи ЗМІ останніх місяців, поля геополітичного футболу для чужих гравців.
Прискіпливий читач, мабуть, уже помітив, що автор практично залишив поза увагою російський фактор, який теж досить помітно впливає на українські політичні реалії.
Можливо, опоненти намагатимуться довести, що й політика Москви щодо Києва є не менш егоїстичною та спрямованою на задоволення власних інтересів, ніж американська.
Така точка зору теж має право на існування. Наприклад, один мій київський знайомий вважає, що політика США, спрямована на розподіл України, в разі її реалізації може зустріти сприятливе ставлення з боку Москви. На його думку, Росія ніколи не відмовиться від намірів поглинути Україну, але, якщо такий шанс випаде, «перетравити» її західні регіони все одно не зможе.
Але має право на існування й інша точка зору щодо Росії: їй все ж таки краще мати поруч сильну, стабільну і дружньо налаштовану до себе Україну, ніж розшматовану на частини геополітичну «чорну діру», непередбачену, конфліктогенну і просто небезпечну.
Не допустити цього — це вже справа насамперед самих українців. Буддійське прислів’я стверджує: якщо дивишся у потрібному напрямку, то треба лише не зупинятися. Особливо, додамо від себе, коли рухаєшся проти течії...
