Примусовий вибір

Євросоюз, до якого прагне Україна, зараз підійшов до певного зламу у своєму розвитку. Про це свідчать кілька повних тенденцій.

По-перше, слідом за «новими лівими», чия політика фактично збанкрутувала упродовж останніх років, на європейську авансцену виходять «нові праві». Нібито все логічно, проте традиційне ліберальне пояснення псується тут двома деталями. Перебування лівих при владі було надто коротким, а «нові праві» — екстремісти за змістом. Традиційні праві змушені утворювати з ними блоки та коаліції. Виборча результативність «ультрасів» дуже невисока, проте — достатня у межах парламентського режиму. Затиснуті між лівими популістами та правими екстремістами, різні християни, консерватори, ліберали, демократи та їхні аналоги в інших країнах починають придивлятися до одіозних сусідів більш серйозно.

Прикладів чимало. Берлусконі нікуди подітися від Боссі з його трьохвідсотковим «Альянцо Націоналі» та міланських сепаратистів, на яких спирається його власна «Форца д’Італія». Коли натовп біженців з Македонії та Косова перетне кордони Дунайської марки, а евроінституції не доведуть своєї спроможності пом’якшити ознаки депресії — д-р Хайдер та його «Партія Свободи» матимуть непоганий шанс набрати цього разу вже більшість голосів. Прем’єр Жоспен надто популярний у Франції, аби голлісти та об’єднані демократи змогли здолати лівих самотужки — можливо, вони звернуться по допомогу до відвертого расиста Ле Пена, чия партія блискуче виграла місцеві вибори на півдні та заході Франції. Нацистський ренесанс у Німеччині стає фактом, і подібно до північноірладських Шінн Фейн, у м’язистих недолюдків є своє представництво — «республіканці». Чи не на них, лише «трохи коричневих» планує спертися понівечений ХДС?

Нові праві — як незалежні угруповання (Австрія, Італія, Франція, Ірландія та ін.), так і екстремістські течії у рамках старих консервативних блоків ( Англія, Португалія, Іспанія, Бенілюкс) — ловлять момент. Як і нові «ультраліві» — себто зелені та неомарксисти — адже антиглобалістські криваві шоу, що вони їх влаштували у Сіетлі, Празі, Квебек-Сіті, німецьких містах — лише зіграли їм на користь.

Отже, перша «нова» євротенденція — це полярізація партійного спектру. Європейський фермер, релігійний фундаменталіст- католик, молодий безробітний, злочинець, марксист, ксенофоб, власник маленького відсталого підприємства та держслубовець нижчого щаблю — знайшли потужних виразників своїх інтересів. До речі, саме вищезгадані категорії привели хайдерівську партію до влади у 2000-му році. Цю тенденцію можна прослідкувати і поза Європою, у США — де сучасне керівництво перебуває під впливом агресивного за риторикою правого крила республіканців, Християнської коаліції, яка публічно підтримує замахи фанатиків на лікарів-гінекологів. Отже, полярізація поволі охоплює весь євроатлантичний анклав.

По-друге, це свідоме гальмування розширення ЄС на Схід і Південь. Катастрофа у євротваринництві, зумовлена парадоксальністю Спільної сільгосподарчої політики (САР) — відсунула проблематику розширення ще нижче у регламенті міжурядових конференцій. У інтеграційній політології чимбільшого впливу набувають пост-модерністські концепції «ексклюзівності» економічного і суспільного розвитку власного анклаву.

По-третє, перехід США до недвозначного диктату своїх інтересів продемонстрував відсутність у ЄС зовнішньої політики — вона обмежується хіба що економічною регуляцією. Ініціатива Німеччини щодо радикальної політичної реформи ЄС пов’язана якраз із вищезгаданими подіями.

Як усі ці єврозміни впливають на перспективи українських відносин із Європою?

По-перше, потрібно відмовитися від пріоритетності двосторонніх відносин із членами ЄС. Вони перестають бути самостійними гравцями, так само, як перестали бути стратегічними акторами, вступивши до НАТО. Чого варті хоча б наполегливі вказівки Єврокомісії ірландцям щодо того, як їм маркiрувати пиво чи складати бюджет? Чи німцям — стосовно їх монетарної політики? Отже, вигідніше та ефективніше для України спілкуватися навпростець із Єврокомісією та іншими євроінституціями.

По-друге, необхідно зрозуміти що деякі наші сусіди — європейські асоціати. Їхнє майбутнє прямо пов’язане із вступом до ЄС, інакше на них очікує економічна катастрофа. Вони не здатні робити нам поступки без погодження із Єврокомісією. Вони залежніші у своїй зовнішній політиці ніж навіть ми — українці. Польща силкується всидіти на двох стільцях, а угорцям уже набридає кожного року доводити Комісарові з Розширення нібито безвізовий режим із Україною не шкодить їхній асоціації з Євроспільнотою. Отже, хоч як це образливо для наших сусідів, наша центральноєвропейська політика — це знов-таки відносини з євроінституціями.

І по-третє, наш політичний клас має колись припинити вагатися щодо асоціації. «Дружні стосунки» між ЄС та сусідніми країнами, що розвиваються — це асоціація і ніщо інше. ЄС встановлює «дружні стосунки» поза асоціацією хіба що з такими країнами як США, Австралія, Японія, Чілі, Кувейт, ПАР — адже вони є центрами світових геоекономічних блоків. Проте за польським обрієм починається світ хаосу, в якому лише вимальовуються ознаки формування анклаву. Це означає, що для ЄС Україна не є важливішою за, скажімо, Сирію. Адже Сирія — також «запорука регіональної стабільності»…

Автор не є прихильником асоціації. Проте, якщо вже її починати, то програмою уряду має стати не якісь примарні та демагогічні «Реформи заради добробуту», а десятки томів «Акі Комюнітер» — євроугод. До речі, програмою минулого уряду була, звісно, не та сіренька брошюрка, а меморандум економічної політики України перед МВФ року 1998-ого обсягом тридцять сторінок. Такі програми призначені для низькорозвинутих країн. Отже, асоціація принаймні підвищить нашу самоповагу.

Поляризація партійної політики у Європі, свідома побудова мурів на її кордонах, перспективи євроатлантичного анклаву висувають до України чимраз жорсткіші вимоги. Пан Корчинський поцілив у десятку, кажучи що Україна десять років не мала зовнішньої політики. Наразі нас змушують її виробити. На це ми можемо дати тільки чотири відповіді:

1) політика ізоляціонізму — швидше за все, нам не поталанить, рівень життя погіршиться та PR нам зроблять поганий;

2) проамериканська політика — це означає початок інтеграціїї до НАТО. На жаль, це єдиноможлива на сьогоднішній момент «проамериканська політика» (економічно ми навряд чи від цього виграємо;

3) проєвропейська політика — це означає початок інтеграції до ЄС, а отже асоціацію. Тут ми і виграємо дещо, і дещо програємо — проте поліпшимо свій світовий імідж;

4) проросійська політика — сама назва безглузда, адже Росія не є конкурент США чи ЄС. На ділі це означає початок свідомої участі України у побудові геоекономічного анклаву на теренах Північно-Західної Азії. Перешкод на цьому шляху багатенько, проте у перспективі це означає повільне але стале підвищення рівня життя.

Отакі у нас шляхи. Особисто я не збираюся голосувати наступного року за партію, що не матиме сталої і адекватної програми стосовно зовнішньої політики. На жаль, наші сьогоднішні публічні політики зловживають етнічним націоналізмом, «русофільством», «західництвом», утопізмом та іншими беззмістовними та безглуздими, проте такими близькими «електоратові» стереотипами. Сучасна мода на аполітичність одначе не відміняє фатальну раціональність дотепного гасла програми «Епіцентр»: ви не цікавитесь політикою? Вона зацікавиться вами…