Привід для самоаналізу

21 листопада — День гідності та свободи: 6 років від початку Євромайдану та 15 років від початку Помаранчевих подій. Ці дати з відстані часу ще більше змушують задуматися і проаналізувати — чи в правильному напрямку ми рухаємося, враховуючи ті повстання і події, які в нас відбулися.

Одразу слід окреслити причини через які люди масово вийшли на вулицю в 2004 і в 2013 рр. По суті, помаранчевий майдан зібрався проти системи, яку вибудував протягом десяти років президентства Леонід Кучма (а до цього, за часів Леоніда Кравчука, ще півтора роки був прем’єром із широкими повноваженнями). Другому президенту не вдалося зробити своїм наступником Віктора Януковича, проте йому вдалося домовитися, зокрема за допомогою європейських друзів (тодішній президент Польщі Олександр Кваснєвський пізніше стане головою правління Ялтинської європейської стратегії) і гарантувати собі безпеку протягом каденції президента Віктора Ющенка. П’ятирічка останнього завершилася тим, що до влади прийшов Віктор Янукович, якого Кучма в свій час призначав главою Донецької ОДА і прем’єром країни. Однак Янукович, як відомо, не досидів до кінця свого терміну — трапилися відомі і трагічні події Євромайдану. 

Насправді, два майдани добилися свого — політичні режими Кучми і Януковича були змінені. До влади прийшли інші люди. Проте не вдалося зробити головного — змінити «глибинну державу», стару кланово-олігархічну систему, змінювалися лише обличчя. Як неодноразово ми писали — і 2004-го, і в 2014-го перемогли «сцени Майдану», а не «люди Майдану». Ба більше, підживлюючи історичні травми українців, які свого часу сама Москва і створила, Росія використала Євромайдан, щоб вдарити по Україні, окупувавши Крим і частину Донбасу. Тому на сьогодні, ми маємо не просто масу нерозв’язаних внутрішніх проблем, а й зовнішню агресію.  

Події останнього року, коли в Україні повністю змінилася влада, прийнято називати «електоральним майданом». Це, звичайно, набагато краще, ніж палаючі шини, однак також вони свідчать про те, що українське суспільство тотально не довіряє старому політичному класу як такому і готове делегувати владу неофітам у політиці. Власне, це також стало пошуком можливості зламати систему, просто ці можливості з кожним разом звужуються. З одного боку, за словами експертів, події 2004 р. і 2013—2014 рр. зробило українське суспільство сильнішим і зрілішим. Справді, якщо виходити з базових понять демократії, ми є набагато ближчими до західних суспільств, ніж ті ж Росія чи Білорусь, та й більшість пострадянських суспільств. Однак за роки незалежності українське суспільство так і не змогло зорганізуватися в можливість представляти свої інтереси в політиці, фактично делегуючи це право популістам і політичним проєктам, які відстоювали інтереси своїх лідерів і різних кланів.

Насправді, нашому постколоніальному і постгеноцидному суспільству є куди рости. Розібратися з внутрішніми і зовнішніми проблемами, які існують на сьогодні, — це справжній виклик для українців. Зокрема й проаналізувати свою відповідальність під час різних буремних і спокійних подій. Ми звернулися до наших експертів із запитаннями: Що для вас річниця двох майданів? Як ви оцінюєте розвиток країни — чи досягли вони своєї мети? А головне — що може бути справжньою платформою єдності для українців на вільних і окупованих територіях України?

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА

«ОБИДВА МАЙДАНИ — ЦЕ ПОЧАТОК СКЛАДНОГО І ДУЖЕ БОЛІСНОГО ПРОЦЕСУ ДЕІМПЕРІАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНИ»

В’ячеслав ГУСАКОВ, журналіст, Херсон (колишній мешканець Луганська):

— На мою думку, обидва Майдани — це початок складного і дуже болісного процесу деімперіалізації України, її відриву спочатку від «единого могучого», а потім — від «единой и неделимой». Українці таким шляхом усвідомлюють себе як самодостатню націю поза тим «славянским братством» і «единством трех славянских народов», які нав’язуються з Москви.

Якщо говорити про Помаранчеві події, то їх значення передусім у тому, що з 2004 року Москва перестала бути столицею України де факто, якою, на жаль, була і після 1991 року. Вперше українці самостійно прийняли кардинальне рішення щодо шляху розвитку своєї держави.

Потім було різне, зокрема й розчарування, і дуже трагічні помилки, і відверта зрада. Але все це не перекреслило головного — зараження України вірусом свободи вибору народом свого шляху. Шляху важкого, але — єдиного можливого для розвитку. І важкість цього шляху ми дуже і дуже чітко усвідомили 2014 року, коли після Революції Гідності розпочалися незворотні процеси, які остаточно розлютили Кремль, що безповоротно втрачав Україну.

Про шлях, від якого ми, на щастя відійшли, дуже добре колись сказав у одному з в інтерв’ю письменник Борис Акунін, який з 2014 року живе в Лондоні.

Він зазначив, що Росія практично відмовилася від європейського цивілізаційного шляху розвитку, при якому кожній людині надається максимум можливостей для самореалізації і саморозвитку: в культурі, бізнесі, політиці, в будь-який іншій сфері діяльності. І в сукупності всі ці успішні люди формують успішну державу. В Росії така приватна ініціатива пригнічена, державою створюються всі умови, щоб у такої ініціативи не було ані найменшої можливості розвиватися.

І саме по європейському цивілізаційному шляху пішла Україна, особливо — з 2014 року. Так, пішла, переживаючи дуже важкі часи, але альтернативою був глухий кут.

Щодо реінтеграції окупованих території, то це питання — вкрай важке і багатоаспектне. Звичайно, на окупованих територіях є люди, яких не доведеться реінтегрувати, вони чекають деокупації і з радістю її зустрінуть. Водночас таких людей там не дуже багато.

Але ж небагато і жорстких прихильників Росії. Так, вони здебільшого активні в традиційних і соціальних медіа, тому виникає враження про їхнє панування в публічному просторі. Але реальність — завжди інша.

Більшість людей — пересічні громадяни, які не претендують на місця лідерів думок, які просто хочуть нормально, спокійно жити. І створення для таких людей умов, за яких вони не будуть відчувати себе некомфортно, — запорука нормальної реінтеграції окупованих територій після їхньої деокупації. Якщо держава буде проводити притомну, збалансовану політику (не дозволяти провокаторам ззовні розгойдувати ситуацію і самій не робити дурниць), реінтеграція буде успішною.

«ДЛЯ ДОСЯГНЕННЯ МЕТИ МАЙДАНУ МАЄ БУТИ КОНЦЕНТРАЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВОЛІ»

Iгор ТОДОРОВ, професор Ужгородського національного університету:

— Для мене особисто — це, безумовно, значні дати нашої новітньої історії! На мій погляд, це були відверті, хоча дещо й наївні спроби креативної меншості позбавитися «совка», запровадити європейські цінності та відмовитися від російської спадщини.

Певною мірою, обидва Майдани досягли своєї мети: зберігся суверенітет України, було підписано і ратифіковано Угоду про асоціацію з ЄС, відбулася відмова від «позаблоковості», в Конституції закріплене європейське та євроатлантичне покликання України, розпочалися реальні реформи, поліпшився імідж України в світі. Проте водночас не було покарано зрадників України (включаючи тих, хто стріляв та віддавав накази стріляти на Майдані), не вдалося позбавитися залежності від Росії, імплементація Угоди про асоціацію з ЄС гальмується, не відбулося реальної люстрації, ЄС та НАТО виявилися неспроможні осягнути сенс нашої Революції Гідності.

Для досягнення мети Майдану має бути концентрація політичної волі задля реальної інтеграції до ЄС та НАТО, розірвання дипломатичних стосунків з Росією, системне покарання зрадників. Проте все це, на жаль, знову на порядку денному... Перемога Володимира Зеленського на президентських виборах та т.з. партії «Слуга народу» на парламентських виборах має ознаки тимчасової перемоги антимайдану та «агресивно-слухняної» більшості.

У цьому контексті, хай як банально це звучить, справжньою платформою єдності для українців на вільних і окупованих територіях України може бути вільна, демократична, соборна Україна, як самоцінність!

Креативна і пасіонарна меншість через загрозу капітуляції перед Росією, як  і під час помаранчевої революції та Революції Гідності, спроможна і має перемогти!

«ЄДИНОЮ ПЛАТФОРМОЮ ДЛЯ ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ МОЖЕ СТАТИ ПЕРЕМОГА У ВІЙНІ»

Юлія ПАЧОС, кандидат історичних наук, викладачка Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Листопадові події в 2004 та 2013 роках — це насамперед прояви громадянської позиції українського народу. Якщо 2004 року громадянське суспільство України тільки зароджувалося, а помаранчева революція була очолена політиками, то 2013 року відбувся якісний стрибок у розвитку громадянського суспільства — ініціатива Євромайдану зародилася серед представників не політикуму, а саме громадськості — журналістів, блогерів, людей різних професій та віку, але з чіткою громадянською позицією. Ці дати для мене — про свободу — ту, яку не можна відібрати, ту, яка в історії предків, ту, яку треба передати нащадкам. Це про свободу вибору.

Чи досягли два Майдани своєї мети? Питання складне і залежить від того, в кого яка була мета. Українці, які вдень і вночі, ризикуючи власним здоров’ям та життям, стояли на Майданах — мали за мету відстояти право свободи вибору, змінити владу, повернути розвиток України. Однак після обох Майданів на нас чекало розчарування, бо політичні еліти не оновлювалися, а просто тимчасово змінювали свої позиції. Ба більше, після Майдану 2013 — 2014 років узагалі сталися події, яких ніхто з майданців не бажав і не передбачав. Коли критична маса людей у суспільстві перебуває в стані розчарування та переоцінки своїх цінностей, наступає суспільна аномія. Так було 2005 року, так живемо сьогодні в постмайданній Україні з анексованим Кримом та війною на сході.

Але слід зауважити, що обидва Майдани певною мірою стали каталізатором і позитивних змін. Саме після 2004 року посилюється українська ідентичність — ми починаємо заглиблюватися в історію України, прагнемо знайти свою історичну правду без домішок польського месіанства чи російського імперіалізму, цікавимося українською культурою, відроджуємо національні свята. Після 2014 року — починаємо цінувати слово «свобода», воно набуває особливого сенсу в системі цінностей українців — особливо для тих, хто щодня захищає свободу в окопах, для тих, хто покинув свій Донбас та обрав Україну, для тих, хто щодня великими та маленькими справами наближає перемогу. Тому сьогодні єдиною платформою для об’єднання українців може стати перемога у війні, перемога свободи вибору у власній державі.