Привиди грошей

У відомій повісті Чарльза Діккенса «Різдвяна пісня» бездушний бізнесмен Ебенізер Скрудж страждає від відвідин Духа різдвяного минулого. Сьогодні економісти страждають аналогічним чином від непроханих привидів, коли замислюються про повернення економічних хвороб, які вже давно вважалися похованими та забутими. Від Стефена Роуча з банку «Морган Стенлі» та Рола Кругмана з Прінстона до керівників Федеральної резервної системи, старших керівників Європейського Центрального банку та майже кожного в Японії, економісти в усьому світі стурбовані з приводу дефляції. Їхні думки повертаються в русло економічного мислення п’ятдесятирічної давності, коли економісти вважали, що все, що треба робити з дефляцією — це тікати від неї, як від чуми.

Ще 1933 року Ірвінг Фішер — попередник Мілтона Фрідмана на вершині монетаристської економічної школи Америки — оголосив, що, уникнувши дефляції, уряди можуть запобігти глибокій депресії. Дефляція — стійке і тривале зниження цін — дає підприємствам і споживачам потужний стимул для того, щоб скоротити свої витрати і накопичити готівку. Вона знижує здатність підприємств і банків обслуговувати свої борги, і може запустити ланцюг великих банкрутств, які підірвуть віру у фінансову систему, що буде додатковим поштовхом для накопичення готівки.

Такі сильні стимули для накопичення грошей замість їхнього витрачання можуть утримувати попит на низькому рівні, що дедалі більше знижується, а безробіття — на високому рівні, що дедалі більше підвищується, протягом набагато тривалішого часу, ніж навіть найбільш орієнтовані на вільну конкуренцію політики або економісти можуть зважитися припустити. Звідси кейнсіанське рішення: застосовувати таку кредитно-грошову політику (нижчі відсоткові ставки) і бюджетну політику (збільшені урядові витрати і зменшені податки), щоб утримати економіку подалі від того обриву, де дефляція стає можливою.

Але якщо це проблема, що була вже вирішена п’ятдесят років тому, то чому вона переслідує нас сьогодні? Чому цією напастю так сильно стурбована сьогодні Японія, і чому для США вона є загрозою, з приводу якої потрібно виявляти стурбованість?

Наприкінці 1940 років присутні при створенні післявоєнного економічного порядку намагалися створити міжнародну валютну систему, яка б: (а) дозволила зробити обмінні курси досить стабільними, щоб позбавити виробників і споживачів ризиків, пов’язаних з надмірними та ірраціональними коливаннями цих курсів, (б) дозволила б країнам дотримуватися їх власних місцевих макроекономічних стратегій, і (в) запобігла б можливості випадків катастрофічної паніки, які завдають удару не тільки по окремих банках, але й по цілих країнах, як це було, коли вибухнула руйнівна міжнародна криза часів Великої депресії.

Результатом стала «фіксована-але-регульована» система обмінних курсів Бреттон Вуда, яка з часом трансформувалася на систему плаваючих курсів 1980-х. Потім настали 1990 роки. Раптово повернулися жахливо руйнівні фінансові кризи, посилювані поведінкою натовпу: Мексика, Таїланд, Корея, Бразилія тощо, які дуже уже були схожі на американську фінансову паніку 1983 року або на австрійську кризу банку Creditanstalt 1931 року. Аргентинська криза кінця 2001 року була дуже схожою на аргентинську кризу братів Берінгс 1890 року — за винятком того, що політики та міжнародні банкіри, здається, тоді набагато краще, ніж зараз, знали, що робити для того, щоб мінімізувати збитки.

Але якщо ті, хто будував післявоєнну міжнародну монетарну систему, працювали з метою захиститися від небезпек, що виходять від викликаними панікою міжнародних фінансових криз, то чому ці фінансові біси повернулися?

Вся справа в тому, що розробники економічних стратегій жонглюють набором потенційних небезпек, міняючи ту, що здається найбільш небезпечною, на ту, яка їм здається більш віддаленою. У США адміністрація Буша скептично ставиться до стимулюючої здатності монетарної політики і бажає більшого бюджетного дефіциту для того, щоб знизити безробіття, сподіваючись, що майбутні небезпеки, якими загрожує постійний дефіцит — низький обсяг інвестицій, слабке економічне зростання, втрата упевненості, неконтрольована інфляція та падіння обмінного курсу — можуть бути вправно обійдені або взагалі не виявляться доти, поки команда Буша не піде у відставку.

У зоні євро Європейський центробанк вважає, що небезпека безконтрольної інфляції, яка настане за втратою упевненості суспільства в його прихильності знижувати інфляцію, переважить витрати, що їх Європа платить за безробіття, і так дуже велике. У країнах, що розвиваються, бояться управляти капіталом з метою запобігання фінансовим кризам, оскільки вбачають у цьому перешкоди для залучення фінансів, необхідних для індустріалізації, та потенційне джерело корупції, оскільки фінансові потоки якимось чином підуть через руки «племінника дружини» заступника міністра фінансів.

Гнучкі обмінні курси, запроваджені для того, щоб ринок міг подавати сигнали про зниження довіри до валюти, також поставили експортерів у конкурентно невигідне становище відносно виробників в іноземній країні. Оскільки їхні ціни неможливо спрогнозувати через непередбачуваний обмінний курс. Навіть стратегію заміщення імпорту, яку зараз повсюдно засуджують, спочатку прийняли країни, що розвиваються, через хороші (так само як і погані) причини: протекціоністське відсікання ринків країн, що розвиваються, за часів Великої депресії, що мало небезпечні наслідки для цих країн.

Привиди економічного минулого повертаються тому, що важливість уроків теперішнього часу завжди переоцінюється. Політики та розробники стратегій пропонують свій підхід економістам як «єдино вірну доктрину». Однак що вони насправді роблять, то це намагаються впоратися з найбільшою проблемою даного моменту, ігноруючи минуле і майбутнє

Нічні відвідувачі Ебенізера Скруджа змогли переконати його в помилковості його шляху. Давайте сподіватися, що нинішні економісти також чомусь навчаться у своїх непроханих привидів.

Дж. Бредфорд ДЕЛОНГ, професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі, колишній помічник міністра фінансів США.