Путін і Солженицин-2

А тепер, після ознайомлення з основами бачення державного ладу нової Росії Солженициним, пройдемо, бодай пунктирно, по деяких інших важливих «вузлах» (один із улюблених термінів письменника) його бачення минулого і майбутнього. Без цього переходити до розгляду понять «народ» і «країна», а тим паче «Україна» і «Росія» в його історіософії — просто-таки недоцільно.

Слід віддати Олександрові Солженицину належне: він послідовно виступав проти глобалістичної геополітики СРСР, проти агресивних дій Кремля в Африці, Азії, Латинській Америці, проти витрачання колосальних ресурсів на це. На його думку, Росії потрібно було зосередитися на собі, тоді вона стане дійсно впливовою у світі. Втім, невідомо, чи говорив він про це Путіну під час їхньої зустрічі, та й наче не писав у 2000-х на такі теми. А от Брежнєва й інших вождів Радянського Союзу Солженицин напучував 1973 року:

«Высшее богатство народов сейчас составляет земля. Земля как простор для расселения. Земля как объем биосферы. Земля как покров глубинных ресурсов. Земля как почва для плодородия. И хотя о плодородии тоже прогнозы мрачные: земельные пространства в среднем по планете и рост плодородия будут исчерпаны к 2000 году, а если удастся с/х производство удвоить (не колхозам, конечно, не нам), — то к 2030 году все равно плодородие исчерпается, — это в среднем по планете. Однако есть четыре счастливые страны, обильно богатые неосвоенною землей еще и сегодня. Это — Россия (я не оговариваюсь, именно — РСФСР), Австралия, Канада и Бразилия. И в том — русская надежда на выигрыш времени и выигрыш спасения: на наших широченных северо-восточных земельных просторах, по нашей же неповоротливости четырех веков еще не обезображенных нашими ошибками, мы можем заново строить не безумную пожирающую цивилизацию «прогресса», нет, — безболезненно ставить сразу стабильную экономику и соответственно ее требованиям и принципам селить там впервые людей. Эти пространства дают нам надежду не погубить Россию в кризисе западной цивилизации...

Полвека мы занимались: мировой революцией; расширением нашего влияния на Восточную Европу; на другие материки; преобразованием сельского хозяйства по идеологическим принципам; уничтожением помещных классов; искоренением христианской религии и нравственности; эффектной бесполезной космической гонкой; само собой — вооружением, себя и других, кто просит оружия; чем угодно, кроме развития и благовозделания главного богатства нашей страны — Северо-Востока. Но не предстоит нашему народу жить ни в Космосе, ни в Юго-Восточной Азии, ни в Латинской Америке, а Сибирь и Север — наша надежда и отстойник наш...»

Утім, якщо вчитатися, не складно побачити, що тверезі міркування перемішані тут із малокваліфікованими судженнями. Бо ж хіба вичерпана родючість землі, хіба вже зійшли на пси резерви зростання сільгоспвиробництва? Якраз тоді, коли Солженицин писав своє «Письмо вождям Советского Союза», у світі на повну силу розгорнулася «зелена революція» (виплекана в отому «кризисе западной цивилизации» та поширена на «третій світ»). Безплідними в сенсі благ для людей космічні перегони були хіба що для СРСР (та й то — хіба супутники зв’язку, в тому числі телекомунікаційні, тим часом як метеорологічні не несли «цивільне» навантаження?). Натомість для США космічні перегони таки не були безплідними навіть у вузькопрагматичному вимірі (а скільки «зоряних хвилин» здобуло людство, подивившись на Землю очима астронавтів, які ходили по Місяцю?), адже стільки різноманітних розробок пішло в масове виробництво. А в СРСР... Мінікомп’ютери на «Зондах» (автоматичні прототипи пілотованих кораблів для обльоту Місяця) наприкінці 1960-х були значно кращими, ніж в американців на «Аполло»... Розроблені для тривалих польотів космонавтів мультивітаміни з мінералами пішли в лімітовану серію лише для «кремлівських старців»... Список можна продовжити. Звісно, Солженицин міг усього цього просто не знати, навіть про «зелену революцію». Але дещо він добре знав. Як це: «селить впервые там людей», на безлюдних просторах Сибіру й Далекого Сходу? Так, як Сталін це робив? То чому Солженицин замовчує, що в СРСР уже намагалися заселити ті простори і включити їх у радянську цивілізацію? І чи багато люду (навіть на заклик «вождів») добровільно рушило б у тундру і тайгу, щоби там поселитися й жити до скону свого віку?

Інакше кажучи, маємо не в усьому адекватну критику радянської доби, поєднану з авторитарною, а то й неототалітарною утопією. Ще більш утопічним є бачення Солженициним «втраченої Росії», яку він виставляє взірцем для майбутнього. Уже на еміграції він писав, звертаючись до американської аудиторії: «Россия перед войной 1914 года была страной с цветущим производством, в быстром росте, с гибкой децентрализованной экономикой, без стеснения жителей в выборе экономических занятий, было положено начало рабочего законодательства, а материальное положение крестьян настолько благополучно, как оно никогда не было при советской власти. Газеты были свободны от предварительной политической цензуры (даже и во время войны), существовала полная свобода культуры, интеллигенция была свободная в своей деятельности, исповедание любых взглядов и религий не было воспрещено, а высшие учебные заведения имели неприкосновенную автономность. Многонациональная Россия не знала национальных депортаций и вооруженного сепаратистского движения... Александр I был с войском в Париже — и не присоединил к России и клочка европейской земли...»

Так і хочеться закричати: «Ґвалт!». Звісно, Російська імперія мала значно ліберальніші порядки, ніж більшовицька Росія, — але тільки після 1905 року, внаслідок революції, а не з доброї волі самодержавства. Звісно, економіка цієї імперії розвивалася значно збалансованіше, ніж за імперії Сталіна: так, у спогадах Микита Хрущов згадував, що, працюючи молодим слюсарем на капіталіста, він мав більший добробут, ніж ставши на початку 1930-х секретарем одного із райкомів у Москві. Звісно, у «втраченій Росії» корабели проектували і будували лінкори та важкі крейсери, а авіатори — перші у світі багатомоторні важкі бомбардувальники (в СРСР важкі бомбардувальники Туполєва і Калініна з’явилися на початку 1930-х, а будувати важкі крейсери знову навчилися аж у 1970-х ). Проте... Абсолютна свобода культури? Відсутність попередньої цензури? Свобода всіх віросповідань? Автономність університетів? Це було після 1905 року буквально вирвано у влади, і лише до початку Першої світової війни. Що ж до тези: «без ущемления прав жителей в выборе экономических занятий»... А як же смуга осілості (рос. черта оседлости)? Фактично смуга осілості припинила існування 19 серпня 1915 року, коли керуючий Міністерством внутрішніх справ дозволив, з огляду на надзвичайні обставини воєнного часу, проживання євреїв у міських поселеннях поза смугою осілості, за винятком столиць та місцевостей, які перебували у віданні міністрів імператорського двору та військового (тобто палацових передмість Санкт-Петербурга й усієї прифронтової зони). Смугу осілості було скасовано Тимчасовим урядом після такої ненависної Солженицину Лютневої революції. Що ж до збройної «сепаратистської» боротьби, то чому Солженицин не згадує два потужних польських повстання: 1830 — 1831 і 1863 — 1864 років? Чому він замовчує про збройну боротьбу горян Кавказу, передусім чеченців, під проводом Шаміля упродовж 1830 — 1850-х рр.? А щодо Європи... Гаразд, приєднані до Російської імперії 1809 року Фінляндію і 1812-го Бессарабію не рахуємо, хоча ці територіальні надбання якраз і були підтверджені 1815 року на Віденському конгресі. Але як бути з Царством Польським, яке на тому ж конгресі Олександр І буквально «вигриз» у своїх союзників?

Наступний «вузол»: «Все первые годы революции разве не было черт как бы иностранного нашествия? Когда в продовольственном или карательном отряде, приходившем уничтожить волость, случалось — почти никто не говорил по-русски, зато бывали и финны, и австрийцы? Когда аппарат ЧК изобиловал латышами, поляками, евреями, мадьярами, китайцами? Когда большевистская власть в острые периоды гражданской войны удерживалась на перевесе именно иностранных штыков, особенно латышских?»

Цікава картина: на виборах до Установчих зборів в останні місяці 1917-го центральна Росія у своїй більшості проголосувала за більшовиків та їхніх союзників. Архангельський округ — 4 депутати зборів, 2 більшовики, 2 есери. Володимирський округ — 6 більшовиків, 3 есери; Костромський округ — 4 більшовики, 4 есери. Москва — 6 більшовиків, 4 кадети, 1 есер. Московський округ — 6 більшовиків, 3 есери, 1 кадет. Новгородський — 4 більшовики, 4 есери. Петроград — 7 більшовиків, 4 кадети, 2 есери. Петроградська губернія — 5 більшовиків, 2 есери, 1 кадет. Смоленський округ — 6 більшовиків, 4 есери. Тверський — 6 більшовиків, 3 есери. І так далі. Для порівняння: Київський округ (включно з Києвом і гарнізоном) — 20 українських соціалістів, 1 представник єврейського блоку, 1 більшовик. Волинський — 9 українських соціалістів, 1 представник польського блоку... Отож, якщо хтось і сприймав більшовицькі загони як іноплемінні та іномовні, то це українці. А етнічне походження певної частини чекістів і спецпризначенців... Цікаво, наскільки Дзержинський був поляком, Мехліс — євреєм, а Лацис — латишем? Чи не справедлива щодо них формула Леніна про «обрусевших инородцев»? Тим паче, що особисто для Дзержинського був характерний крайній російський шовінізм. Згадаймо слова Леніна: «Я боюсь также, что тов. Дзержинский... отличился тут тоже только своим истинно русским настроением (известно, что обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения) и что беспристрастие всей его комиссии достаточно характеризуется «рукоприкладством» Орджоникидзе. Я думаю, что никакой провокацией, никаким даже оскорблением нельзя оправдать этого русского рукоприкладства...» І ще одне: підданці Росії та вояки російської армії, латиші в даному контексті — «іноземці». А перед тим Солженицин писав, що Російська імперія була, мовляв, толерантною до всіх народів і народностей, які її населяли, що їм усім велося в ній добре... А якою мовою віддавалися команди в ЧК і продзагонах? Російською мовою. Зазвичай спрощеною до примітиву, проте — російською. І більшовицькі декрети писалися нею ж...

І нарешті. Після зустрічі з Путіним 2007 року Солженицин, зокрема, наголосив: «Ксенофобия исторически не была свойством русских, иначе не устояла бы империя из 120 наций. А словом «фашизм» у нас кидаются безответственно, как удобным бранным словом, чтобы не дать встать русскому самосознанию».

Що ж, словом «фашизм» у Росії справді кидаються безвідповідально. Але з зовсім іншою метою, ніж зазначав Солженицин. І це розгорнулося на повну силу вже за його життя. Бо ж «фашистами» і влада, і переважна більшість російських медіа обзиває тих, хто намагається протистояти російській імперській самосвідомості, практичним діям на її основі та підкоренню інших націй. А Російська імперія, між іншим, не встояла не в останню чергу саме через великодержавні комплекси росіян. І знесли її два українських полки...