Рада Європи про медіа в Україні

Журналіст «Киевских Ведомостей» Антон Голіцин у своїй статті від 26 лютого зробив висновок, що звіт експертів ПАРЄ став наслідком лобіювання критичних для України висновків з боку опозиції та соратників Віктора Ющенка. Зокрема, на його думку, «…головними активістами акції в Страсбургу стала група журналістів і експертів: Мирослава Гонгадзе та Алла Лазарєва, до яких приєдналися Андрій Шевченко, Микола Томенко та представники низки громадських організацій».

Як на мене, було б варто, передусім, ретельно проаналізувати суть понад десятисторінкового документу (автори — експерти ПАРЄ Дейвід Андерсон і Карел Якубович). Вона зводиться до констатації «плюсів» і «мінусів» — тобто до констатації того, у якій мірі, порівняно з 2000 роком, «…нинішня правова та фактична ситуація стосовно засобів масової інформації в Україні відповідає вимогам свободи висловлювань, як це записано у Статті 10 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ)». Крім цього, звіт містить рекомендації для української влади, а також рекомендації для Ради Європи.

Серед «плюсів» експерти відзначили вилучення з кримінального кодексу статті за наклеп, зменшення кількості позовів до ЗМІ, зростання журналістської солідарності, визнання частиною українських посадовців наявності проблем зі свободою ЗМІ та журналістів, зростання рекламного ринку, а також активізацію міжнародного співробітництва, зокрема, у справі просвіти стосовно євростандартів.

Риторичне запитання: це правда чи неправда?

Серед «мінусів» у звіті ПАРЄ наголошується на тому, що:

1. Перерозподіл інформаційного ринку, особливо телевізійного, зумовив ще більшу підконтрольність ЗМІ особам, лояльним до влади, що обмежило «можливості подачі новин та політичних програм, в яких містився б критичний аналіз діяльності адміністрації та її органів».

2. Мають місце втручання у діяльність недержавних ЗМІ та поширення так званих «темніків».

3. Мають місце судові суперечки, що свідчать про непрозору процедуру ліцензування та відкликання ліценцій.

4. Нацрада є недостатньо незалежною, і її функції часто зводяться до суто карних, — особливо це стосується запровадження вимог щодо додаткової ліцензії на мовлення закордонних станцій і тих, хто ретранслює їхні програми.

5. Влада прагне «… перейти від оборонної стратегії реагування на діяльність ЗМІ до наступальної стратегії керування чи навіть контролю над засобами масової інформації.»

Крім того, експерти звернули увагу на невиконання раніше висловлених рекомендацій стосовно створення громадського телерадіо, скасування норм про процедуру висвітлення діяльності центральної і місцевої влади, а також внесення до телевізійного закону змін, спрямованих на захист ЗМІ від свавільного втручання в їх діяльність. Вони також констатували високий рівень насильства проти журналістів, випадки тиску на ЗМІ з боку податкових та інших служб та все ще велику кількість дифамаційних справ з боку державних органів на тлі доволі низьких журналістських стандартів та все ще значних сумах позивних відшкодувань.

Особливе місце у звіті присвячено діяльності Нацради з питань телебачення та радіомовлення України. На думку експертів, судові суперечки свідчать про непрозору процедуру ліцензування та відкликання ліценцій, у Законі про телебачення і радіомовлення відсутні «базові дефініції, необхідні для прозорого регулювання сфери мовлення, особливо що стосується суперечливої теми ретрансляції та передбачених покарань за порушення.»

Загалом, як зазначено у звіті, «…теперішня ситуація в Україні характеризується тим, що, хоча й існують газети і телекомпанії, які знаходяться в опозиції до президента і уряду, жодна з телекомпаній і зовсім мало інших ЗМІ знаходяться у володінні людей без політичної влади, які б прагнули бути об’єктивними у своїх підходах.»

Знову риторичне запитання: то що у цих висновках не відповідає дійсності чи звучить образливо?

Рекомендації ПАРЄ зводяться до того, що, по-перше, українці і їх влада повинні втілити пропозиції парламентських слухань щодо політики відкритості влади, посилення кримінальної відповідальності за перешкоджання журналістській діяльності, запровадження трудових договорів на підставі редакційних документів, в яких були б закріплені базові стандарти журналістської діяльності та їх взаємин з менеджерами і власниками; по-друге, запровадити єдину (уніфіковану) акредитацію журналістів; і по-третє, розробити й затвердити «Етичний кодекс журналістів» та у повній мірі застосовувати Європейську конвенцію з прав людини через внесення відповідних змін до законодавства, надавати адекватний захист журналістам, ЗМІ та таким структурам як Нацрада, ефективно реагувати «на будь-які випадки переслідувань журналістів та ЗМІ з боку будь-кого та на будь-які перешкоджання свободі висловлювань», розвивати співробітництво з міжнародними організаціями, відроджувати журналістську активність, спрямовану на «формулювання етичних і професійних стандартів журналістики, розвивати систему забезпечення їх дотримання».

Рекомендації для Ради Європи також цілком конкретні:

1. Здійснити нову оцінку плану дій для України.

2. Організувати зустрічі і консультації з парламентарями з метою переконати у необхідності внесення необхідних змін до законодавства.

3. Організувати навчання для працівників Адміністрації Президента.

4. Поширити заходи співробітництва на регіони.

5. Реалізувати юридичні оцінки експертів стосовно Закону «Про друковані засоби інформації», а також стосовно забезпечення ратифікації Європейської конвенції з транскордонного телебачення.

6. Вжити заходів стосовно Закону про інформацію (семінари і т. ін.).

7. Поширювати знання про Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини.

8. Здійснювати «регулярний і систематичний моніторинг ситуації зі свободою слова в Україні, оскільки ця ситуація з багатьох важливих аспектів погіршилася».

Які б відповіді не пролунали на поставлені вище риторичні запитання, можна констатувати лише те, що, по-перше, звіт ПАРЄ є свідченням того, як нас, незалежно від того, хто що і кому «нашептав», сприймають у Європі і світі. І по-друге, звіт містить конкретні рекомендації стосовно того, що ми повинні зробити, аби нас почали сприймати інакше.

Оприлюднений документ спонукає до ще кількох висновків. Зокрема до того, що, з одного боку, вітчизняні політики (в тому числі опозиційні) доволі часто прагнуть вирішувати назрілі проблеми суто політичними методами, не прислухаючись до рекомендацій професіоналів стосовно того, що чимало болючих питань може бути вирішено не політичними кроками і закликами, а внутрішньокорпоративними професіональними діями і заходами.

З іншого боку, реакція влади на висновки експертів ПАРЄ може свідчити не стільки про те, що вона (влада) абсолютно не розуміє цілком очевидних речей, а просто небажанням чиновників почати щось робити. Звичайно, відмахуватися від очевидних фактів легше.

До таких висновків як стосовно влади, так і стосовно опозиції, спонукає, наприклад, те, що з остаточного варіанту постанови Верховної Ради України, ухваленої за результатами парламентських слухань, було вилучено положення про необхідність прийняття внутрішньоредакційних документів (з урахуванням загальноєвропейських норм та стандартів щодо об’єктивності та збалансованості інформації) на основі яких між власниками, менеджерами та журналістами укладалися б трудові угоди, які б закріплювали прозорі і прийнятні для всіх сторін правила гри та розмежовували б поняття редакційної правки і втручання у професійну діяльність журналістів. Я особисто виписував ці положення, віддаючи собі звіт у тому, що саме у такий спосіб професійними, а не політичними кроками, можна було ліквідувати всі передумови й можливості для втручання у редакційну політику та творчу діяльність. Однак перемогло прагнення виголошувати політичні гасла щодо цензури та боротися з нею політичними методами. І це при тому, що у тому ж документі ПАРЄ серед рекомендацій є й такі, які стосуються необхідності реалізувати пропозиції, внесені під час парламентських слухань «Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова і цензура в Україні», зокрема стосовно запровадження трудових договорів на підставі редакційних документів, в яких були б закріплені базові стандарти журналістської діяльності та їх взаємин з менеджерами і власниками.

Підсумовуючи, доводиться, як не прикро, констатувати: причини негативного ставлення до нас європейців криються в нас самих. У небажанні влади і опозиції елементарно слухати один одного. У небажанні звертати увагу на міркування професіоналів. У прагненні оцінювати будь-яку пропозицію не з точки зору її доцільності, а міркуючи за принципом — раз це пропонують опоненти, значить апріорі це шкідливо для нас і до цього слід ставитись вороже.

А може, все-таки підійти інакше — немає значення, хто саме висловлює слушні думки, нема значення, з ким співпрацювати, а головне те, що допоможе їх втілити. Може, варто подивитися на себе критично і збоку — крізь призму тих же висновків і рекомендацій ПАРЄ, адже грунтуються вони на тих принципах і стандартах, завдяки яким наші європейські сусіди давно розв’язали ті проблеми, навколо яких ми й досі ламаємо списи і намагаємось вигадати велосипед. Може, варто не з негативістським, а просто прагматичним підходом взятися і, нарешті, спокійно, без істерик проаналізувати той документ, а не вишукувати, хто з опозиції, і не тільки, у той чи інший спосіб доклав до нього руку (я, особисто, ні до «партії влади», ні до опозиції себе не зараховую). Головне, аби результат був такий, який відповідав би національним інтересам і аби при цьому інтереси партійні і корпоративні йшли не всупереч, а становили б національні інтереси як суму інтересів корпоративних.