«Рано чи пізно постімперський синдром мине»

За критичні висловлювання проти дій російської влади в Криму наприкінці березня звільнили завідувача кафедрою соціології Сахалінського держуніверситету, професора Олександра КОНЬКОВА. У коментарі порталу Sakh.info він охарактеризував референдум і подальшу анексію Криму таким чином:  «Це просто зручний привід забрати собі компактну територію, поки Україна слабка». Крім того, пан Коньков розкритикував російські ЗМІ: «Я такого напруження пропаганди не бачив навіть за часів Грузії. Я думаю, на прикладі ситуації з Україною треба розбирати зі студентами принципи пропаганди і контрпропаганди і те, чим, власне, відрізняється інформування від пропаганди».

Керівництво Сахалінського держуніверситету пояснило звільнення професора закінченням контракту, проте російська інтернет-спільнота розглядає цей конфлікт як «покарання за інакомислення».

Сам же Коньков в інтерв’ю «Дню» сказав, що його звільнили з посади завідувача кафедрою, але він залишається в статусі професора кафедри за сумісництвом. Він признався, що вже не радий тому, що «склалися обставини, які ускладнили життя». Проте від своїх слів, як і раніше, професор відмовлятися не збирається. І хоча йому набридли дзвінки журналістів, пан Коньков погодився дати інтерв’ю українському виданню.

«ДЛЯ 70 % РОСІЯН САМЕ ФЕДЕРАЛЬНІ ТЕЛЕКАНАЛИ Є ОСНОВНИМ ДЖЕРЕЛОМ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ПОДІЇ У СВІТІ»

— У Росії дуже мало людей виступило відкрито з критикою дій Росії в Україні. Ви серед них. Чи не було боязні, коли ви давали такий коментар?

— Не можу погодитися з твердженням, що в Росії знайшлося мало людей, які виступили з критикою дій російського керівництва в Криму. Серед них досить відомі люди, такі як Андрій Макаревич, Андрій Ілларіонов, Михайло Веллер, Дмитро Биков, Сергій Юрський, Юрій Шевчук, Людмила Улицька і багато інших. Інша справа, що в інформаційному просторі голоси критиків і навіть тих, хто просто сумнівається, виявилися в явній меншості, — це питання про те, як функціонують російські ЗМІ, якою мірою вони контролюються урядом або керуються самоцензурою. Якщо ми переведемо свій погляд із електронних ЗМІ, з федеральних телевізійних каналів на інтернет-медіа, то стане ясно, що в останньому випадку спостерігається набагато більша різноманітність думок, і росіяни далеко не так одностайні в своїх оцінках. На щастя, думаючі громадяни можуть вибирати, з яких ЗМІ отримувати інформацію, — для цього існують чисельні інтернет-ресурси, у багатьох є можливість дивитися альтернативні телевізійні канали (наприклад «Дождь»), дивитися зарубіжні телеканали, читати як російські, так і зарубіжні видання. Звичайно, такий цілеспрямований пошук різноманітної інформації вимагає зусиль і певних навиків. Не у всіх є час і бажання самому розбиратися у складних фактах і суперечливих оцінках. За даними соціологічних досліджень, приблизно для 70% росіян саме федеральні телеканали є основним джерелом інформації про події у світі.

Що стосується мого коментаря, то це була досить спонтанна заява (я давав коментар без підготовки, в перерві між лекціями), проте самі оцінки сповна відображають моє розуміння того, що відбувається. Якоїсь боязні не було, я звик говорити те, що думаю. Та і сам жанр коментаря передбачає вислів думки — на мій погляд, абсурдно намагатися притягнути людину до якоїсь відповідальності саме за думку.

 — Як так виходить, що зараз дійшло до того, що 80% росіян (за опитуванням ВЦВГД) готові ціною війни з «братським народом», про таку спорідненість неодноразово заявляв сам Путін, забрати Крим?

— Думаю, що це не зовсім точна інтерпретація результатів опитування. Наскільки я пам’ятаю, питання, поставлене ВЦВГД, звучало приблизно так: «Якщо між Україною і Росією станеться військовий конфлікт, чи підтримають вони керівництво РФ?». 74% опитаних росіян дали позитивну відповідь. У самому формулюванні питання відсутня згадка про війну або твердження, що «ціна» Криму передбачає таку війну. Тепер уявімо собі, як в умовах масованої інформаційної обробки населення середньостатистичний респондент сприймає таке питання. Думаю, що приблизно так: «Українські націоналісти загрожують російському населенню і влаштовують провокації. Якщо Росії доведеться заступитися за росіян і через це може статися конфлікт (сутичка російських військових з націоналістами-»бандерівцями»), то на чиєму боці буду я?  Звичайно, на боці наших!». Тобто, на мою думку, в цьому випадку має місце прямий ефект маніпулювання громадською думкою. Упевнений, що, коли масована антиукраїнська кампанія в російських ЗМІ мине, ті ж самі респонденти в наступному опитуванні скажуть, що українці, разом із білорусами, — це народ, який викликає їхні найбільші симпатії.

— Останнім часом, коли читаєш новини з Росії, то часто думаєш про «підміну понять», тобто все як за Оруеллом — фальсифікація історії, приховання справжніх фактів тощо. Разом з тим ми живемо в час Інтернету, де є багато альтернативних джерел інформації. Що тоді, на вашу думку, заважає російському суспільству протистояти «підміні понять»?

— Спроба «керувати історією» — одне з прадавніх занять, сліди якого ми знайдемо у давніх єгиптян, які переписували написи на надгробках попередніх правителів. Проте нинішнє напружене політизування історії (і географії) дійсно екстраординарне. Повторююся, що в сучасному російському суспільстві роль федеральних електронних ЗМІ дуже велика, вони фактично стали однією з гілок виконавчої влади. Твердження про те, що епоха телебачення пройшла й Інтернет його ось-ось «вб’є», на мій погляд, дуже передчасні. Поки Інтернет не може представити глядачам відеоряд тієї ж якості і професіоналізму (професіонал, навіть якщо він займається пропагандою, залишається професіоналом), як телебачення. Новинні ресурси Інтернету — це швидше читання, а не візуальне сприйняття. Читання передбачає передовсім апеляцію до логіки тексту, а не до емоції. Телебачення на цьому тлі має перевагу — воно будь-яку новину вбирає в емоційний відеоряд, володіє безліччю технологій дії на свідомість і підсвідомість аудиторії. Як бачимо, ці технології сповна ефективні й у XXI столітті: хто з нас три місяці тому міг передбачити, що Україна стане для росіян ледве чи не головним зовнішньополітичним противником?

 — Яка роль журналістів, які повинні підносити неупереджену й об’єктивну інформацію, в цьому?

— У російських ЗМІ, як ми добре знаємо, відсутній реальний плюралізм думок. У офіційних ЗМІ, як мені здається, переважає певний тип журналістів — більш-менш талановиті (або безталанні) ретранслятори й пропагандисти офіційної точки зору. Яскравий приклад — Дмитро Кисельов. Є ще пан Олексій Пушков (автор і ведучий аналітичної програми «Постскриптум» на каналі ТБ Центр. — Ред.).

Схоже, що серед журналістів помічається «відхід» у неполітичні теми, тобто такий свідомий вибір на користь аполітичності, конформізм. Менша частина, тобто люди, які мають альтернативні погляди на політичні процеси, — переміщаються в своєрідні «заповідники» свободи слова — радіостанція «Эхо Москвы», телеканал «Дождь», «Новая газета». Проте аудиторія цих ЗМІ не йде ні в яке порівняння з чисельністю аудиторії федеральних телеканалів.

«ХОТІЛОСЯ Б, ЩОБ ПОЛІТИКИ В РОСІЇ ПРОПОНУВАЛИ ЗАСОБИ ДЛЯ ТВОРЧОЇ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ НАРОДУ»

— Багато експертів відзначають, що останні рішення Кремля свідчать про повернення в СРСР. Це і повернення норм ГТО, і повернення агентства ІТАР-ТАРС до радянської назви, і низка інших законів. «Хто не шкодує про розпад СРСР, у того немає серця. А хто хоче його відновлення в колишньому вигляді, у того немає голови», — заявив Путін 2004 року. А куди, по-вашому, рухається сучасна Росія?

— Це центральне питання. Як на мене, ми є свідками початку реалізації великого національного проекту; не можу сказати, що мені сповна зрозуміла логіка цього проекту. Деякі його сторони більш-менш очевидні. Не думаю, що це відновлення радянської ментальності й ідеологічної платформи. Радянська модель була початково інтернаціоналістською. Сучасна російська офіційна ідеологія, що формується, швидше тяжіє до реконструкції традиційної «російськості», де в центрі знаходяться такі цінності, як консерватизм, православ’я, національні інтереси в світі. При цьому відверто пропагується культ збагачення і споживацтва — тобто цілком західні цінності. До цього додається спроба представити Росію як країну, яка на рівних протистоїть Заходу, який, як стверджується, завжди був і є геополітичним ворогом Росії. Всі ці елементи погано узгоджуються з реальністю — країна сильно інтегрована в світову економіку і не може ослабити хоча б залежність від нафтогазового експорту, не кажучи вже про те, аби протистояти США і Євросоюзу, ВВП яких приблизно в 14 разів перевищує ВВП Росії; російський народ — багатонаціональний і багатоконфесійний, спроба інтеграції його на основі православних цінностей свідомо не може бути сприйнята всіма.

У психологів існує поняття — посттравматичний синдром — це повторне багатократне переживання індивідом психотравмуючої ситуації, що одного дня сталася в його житті. Щось схоже можна виявити в російській суспільній свідомості, принаймні у значної частини росіян. Той факт, що СРСР був великою державою, на яку зважали у всьому світі (як дехто говорить: «нас поважали, тобто боялися»), не пройшов безслідно. На уламках СРСР постала нова Російська держава — ослаблена в економічному сенсі, позбавлена багатьох атрибутів великої держави, змушена звертатися за допомогою до Заходу, який переміг у холодній війні (пригадаємо 1990-ті роки). Все це для багатьох людей виглядало принизливим, ображало їхні почуття гордості за свою країну. Тому, коли в 2000-ті роки до нашого політичного дискурсу увійшли ідеї про необхідність відновлення втрачених позицій Росії у світі про те, аби повернути повагу до країни (перш за все з боку Заходу), — така риторика лягає на цілком підготовлений ґрунт. Народи, які не створювали імперій і не переживали їхнього розпаду, не переживають подібного почуття. До речі, коли говорять про те, що Росія прагне відтворити імперію, на мою думку, це помилка сприйняття мотивів російської політики. Для відтворення імперії немає ні економічних, ні військових, ні ідеологічних ресурсів. Тут важливішими є дії, що мають символічне значення. Війни 2008 року через Південну Осетію і Крим 2014 року, як мені здається, були імпровізаціями, а не ланками якоїсь продуманої стратегії щодо відтворення імперії. І в тому, і в іншому випадку ситуація подавалася в ЗМІ як торжество справедливості, як сміливе протистояння Росії всьому Заходу, що завершилося переконливою перемогою. Звичайно, таке сприйняття ситуації дуже лестить національній самолюбності багатьох людей. Рано чи пізно постімперський синдром мине (пригадаймо, що щось подібне переживали в XX столітті і Австрія, і Великобританія), але хотілося б, щоб політики в Росії не намагалися грати на минулих переживаннях, а пропонували засоби для творчої самореалізації народу.