Революція свідомості

Із літератором, а нині — народною депутаткою від «УДАРу» Марією Матіос «День» зустрівся в кулуарах Верховної Ради в особливий день — День святого Миколая і день її народження. «Я тут поздоровлення приймаю і коментарі роздаю», — відповідаючи на енний телефонний дзвінок-привітання, говорить щаслива Матіос.

Ще кілька хвилин тому в руках жінки красувалися букети пахучих квітів, а зараз, поки спілкуємося, каже, що часу має небагато, — треба читати бюджет.

Нині, вже який день поспіль, чергує з колегами-опозиціонерами на Майдані. Після спроби розгону демонстрації 11 грудня травмованою потрапила в лікарню. У момент, коли розповідає, поміж нами якраз проходить її колега-ударівець. «Це — депутат, якого в ту ніч побили, — каже пані Марія. — Ми з ним разом у лікарні лежали. Але недовго. Не витримали... Втекли на революцію», — по-бунтарськи мрійливо додає Матіос.

Через годину-дві парламент огорнуть сутінки. У коридорах не буде видно ані душі. Багато опозиціонерів вирушать на Майдан. Серед них — і наша іменинниця. Фактично інтерв’ю для «Дня» стало її першою спробою грунтовної розмови про те, що зараз відбувається в країні. Отже, екстракт бесіди з письменницею, народним депутатом від «УДАРу» Марією МАТІОС.

«Я ЗА РІК ТАК НАДИВИЛАСЯ ПСЕВДОБОРЦІВ ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЬ І ЛЮБИТЕЛІВ ПУБЛІЧНОГО ГОВОРІННЯ, ЩО ВЖЕ БРИДИТЬ»

— Пані Маріє, за останній час свою позицію щодо Майдану та майбутнього України висловили письменники, публіцисти, моральні авторитети нації тощо. Ви, наскільки мені відомо, ще не коментували ситуації, що склалася. Скажіть, будь ласка, чому Марія Матіос — як письменниця і як політик — досі мовчала?

— Якщо про це не написали в Інтернеті, то це означає лише те, що я про це не дбаю. Чесно кажучи, зараз не відслідковую, що говорять ті, чию позицію я знаю і без Майдану. Мене зараз більше цікавить, хто що робить. Я за рік так надивилася псевдоборців за справедливість і любителів публічного говоріння, що вже бридить. Є час багато говорити, а є час робити дуже сконденсовані конкретні справи, при тому застосовуючи обмаль слів. На жаль, моє горло не надається для майданних промов, але я не мовчу. Я щодня і чимало ночей стою там, де стоять люди за свою справедливість і честь. І, уявіть, у мене навертаються на очі сльози, коли серед тих людей багато хто каже, що вихований на моїй «Нації» та «Солодкій Дарусі». Так само чергую з хлопцями-ударівцями на барикадах. Я вистояла дванадцять години на нашому блокпосту на вул. Шовковичній-Богомольця в ніч, коли «Беркут» зачищав барикади. Був такий момент, коли на пішов «Беркут» і два грейдери, кілька десятків чоловіків зімкнулися руками для відсічі. Ніколи не думала, що я так колись зможу, але я щосили сказала: «Ну, не може бути такого, щоб вони їхали на жінку!» — і вийшла їм назустріч. Поруч мене стало ще двоє. Вони зупинилися. Хоча, скажу чесно, я готова тоді була лягти під той грейдер. Розумієте?

На Майдані сказано дуже багато слів. Мені видається, що слова — це зараз дуже добре. Той, хто хоче говорити, він має можливість донести свою позицію з усіх рупорів. І саме зараз — найкраща можливість це зробити. Але є такий момент, коли ти особистим прикладом мусиш щось робити, а не закликати робити це інших. Доволі часто оратори, зокрема й політики, закликають бути хоробрими інших. А я навчена подавати приклад, вибачте за тавтологію, власним прикладом. Може, це для меншої кількості людей. Може, про це не всі знатимуть. Але це — для тих, хто є свідком твоїх дій. Приклад буває переконливішим за слово. Бувають такі часи. Ось тепер саме такий час.

«Я БУЛА СВІДКОМ, КОЛИ СОЛДАТ ЗІМЛІВ ВІД ГОЛОДУ... НУ, НЕ МОЖЕ БУТИ, ЩОБИ ЛЮДОЛОВИ НЕ БУЛИ ПОКАРАНІ ЗА ЗАКОНОМ»

— У ніч з 10 на 11 грудня на вул. Інститутській я пройшла через 18(!) рядів «Беркуту». Але поки пробиралася, я говорила. Це важко — стояти в хмарі агресивно налаштованих дужих чоловіків і говорити з ними по-людськи. Там різні типи психіки.

— Легко таврувати словами заочно будь-кого. Але дуже непросто (навіть фізично, бо тебе не пускають навіть із депутатським посвідченням на територію) прийти (без бійки, без виламування дверей, а тільки силою слова) до міністра Захарченка, і в його кабінеті говорити в очі про цивільну відвагу, офіцерську честь і НАЖИВО вимагати його відставки, як це зробили ми, четверо жінок-депутатів з «УДАРу» кілька днів тому.

Знаєте, за цей час — нічних, вечірніх, денних чергувань — я стільки переговорила із солдатами внутрішніх військ, із «Беркутом», що точно вже зараз можу сказати: за рік роботи депутатом у мене не виникало бажання написати книжку про те, що відбувається у Верховній Раді. Однак за ті дні — найбільш напружені, небезпечні, коли я спілкувалася з тими, хто йшов на людей, чи міг на них піти — от це вже є готова книжка. Із кожним солдатиком чи з багатьма беркутівцями я говорила очі в очі. Тому що — одна справа, коли їм вслід кричати «Ганьба!» і ще щось образливе, а інша — коли ти до нього звертаєшся як до сина, чоловіка чи брата. Тим більше, що перед тобою на морозі стоїть майже дитина й переминається з ноги на ногу, а ти точно знаєш, що ось уже шість годин він не зрушив із місця, навіть до туалету. Коли ти його годуєш, а він боїться їсти, бо сусід каже, що був наказ нічого з чужих рук не брати, бо можуть отруїти... Тоді я відламую по шматочку з кожного бутерброда — і сама ковтаю той харч. Тоді виникає особлива довіра між людьми-антагоністами. Може, це для декого наївно, але це правда. Я була свідком, коли солдат зомлів від голоду... І ти йому кажеш, одному, другому, третьому: «Бери, дитино, телефон, набирай маму і кажи, що тебе тут ніхто не буде бити, і ти нікого не будеш». Бо перед ними — матері, сестри, дружини.

Ви знаєте, сьогодні й справді відбувається революція. Але це — революція інтелекту, революція самосвідомості й самоповаги. Я знаю, що дуже багатьом не подобається слово «революція», але це дійсно революція свідомості, і те, що накопичується в людській душі у такі моменти, неодмінно зрезонує далі. І не раз. Можливо, це і є той піковий час формування політичної нації, і було б дуже добре, якби все те, що нині відбувається на Євромайдані, ми могли трансформувати в ту частину країни, яка не зовсім розуміє чи не розуміє взагалі, що тут відбувається. Ми мусимо пояснити, що зараз триває боротьба за справедливість. А справедливості немає як в одній частині України, так і в іншій. Ось у чому проблема.

Є дуже багато пластів того, що зараз відбувається на Майдані та поза Майданом із людьми. Це також дуже велика робота в парламенті... Можливо, навіть передусім — у парламенті, бо найбільше мені зараз видається, що розв’язання політичної кризи в Україні має стимулюватися у Верховній Раді. І для цього потрібно, щоб були справді хороші переговірники, адже до того часу, доки правдиві політики, які думають над майбутнім держави, не сядуть за стіл переговорів, доти ми будемо мати таку ситуацію невизначеності й безкарності. Адже не може бути такого, щоб людолови не були покарані за законом.

«Я НЕ РОЗУМІЮ, ЧОМУ В МОЇЙ КРАЇНІ НЕМАЄ ЛЮДЕЙ ЧЕСТІ, ЧОЛОВІКІВ ЧЕСТІ?»

— Ви кажете, що треба сідати за стіл переговорів, але наразі виглядає, що влада просто не хоче чути вимог Майдану і не бажає йти на компроміс. Про який тоді «круглий стіл» взагалі може йтися?

— Мені здається, що такі речі мають бути публічними і непублічними, бо все ж потрібно, щоб якісь притомні політики й неполітики — парламентарі, непарламентарі — громадськість, громадські організації сіли і почали виробляти стратегію держави. Не може країна жити повсякчас у стані революції та стресу. Навіть якщо це революція справедливості. А вона такою насправді є.

Я просто відмовляюся розуміти ту частину залу в парламенті, яка, певно, позбавлена совісті, серця, душі й ніяк не реагує на те, як по-варварськи били дітей. Сьогодні — наших дітей, але ж завтра під удар можуть потрапити і їхні діти. Як на це можна не реагувати? І я не розумію, чому в моїй країні немає людей честі, чоловіків честі? Ми маємо людей бізнесу, людей великих грошей, але ніхто з них не говорить цими — моральними — категоріями, не повертає в політичний обіг поняття честі і справедливості. То ми нагадуємо їм про це, щоб вони знали, що людей на Майдані ніхто не купує й не фінансує. Це — голос внутрішнього опору людини, несправедливість до якої сягнула вже такої міри, що вона вже не може бути замовчана.

«ХАЙ БИ СКІЛЬКИ СИДІЛО В РАДІ НЕГІДНИКІВ, Я НЕ БАЧУ, ХТО, КРІМ ПАРЛАМЕНТУ, МОЖЕ РОЗВ’ЯЗАТИ СИТУАЦІЮ В КРАЇНІ ЛЕГІТИМНО»

— Справді, люди вийшли на Майдан не за якогось конкретного політика, а за самих себе. Так само студенти прагнуть реінкарнації Майдану аполітичного, на мітингах майже не видно партійних прапорів, а люди вже не довіряють ні владі, ні опозиції. Простіше кажучи, політики в українців не користуються особливою популярністю, довірою та підтримкою. А так не має бути.

— Так воно і є, але я не бачу, хто, крім парламенту, може розв’язати ситуацію в країні легітимно. Звісно, причин для того, щоб у нашому суспільстві виробилося таке негативне ставлення до парламентарів, було забагато, і це, між іншим, дуже недобрий знак. Адже тільки в легітимний спосіб можна добиватися якихось законних речей. І сьогодні це повинен зробити парламент, хоч би як ми його любили чи не любили і скільки б тут насправді перебувало негідників. Щоб ухвалити такі рішення, які дали би поштовх для наступного розвитку України, потрібно домовлятися в парламенті. Тим більше, я не думаю, що будь-яка стихія — вулична, студентська, богемна чи якась інша — здатна розв’язати всі ті вузли, які накопичувалися цілими роками, бо це був би не урегульований писаним законом спосіб. В Америці понад 200 років ніхто не вносив жодних поправок у Конституцію, бо там і так уже сказано все, і її норм дотримується кожен. Було б дуже бажано, щоб ми досягли такого ж рівня, а поза парламентом цього неможливо зробити, інакше — хаос. Тому без політики, гадаю, в цьому разі все одно не обійтися.

«У ПАРЛАМЕНТІ Я НАБИРАЮСЯ ДОСВІДУ... БЕЗ НЬОГО ЖОДЕН ПИСЬМЕННИК НЕ НАПИШЕ ПРАВДИВОЇ КНИЖКИ»

— У нинішній ситуації чи комфортно почуваєтеся в ролі політика, чи все-таки воліли би спостерігати за процесом як літератор?

— Я в парламенті тому, що не могла відсторонено споглядати те, що відбувається з країною та людьми. Мені за рік моєї роботи в парламенті не соромно за жодне своє голосування, за жодну свою позицію... За цей рік як депутат зробила чимало конкретних справ, займалася благодійною діяльністю. Зі своєї депутатської зарплати й відпускних я витратила понад 100 тисяч гривень тільки на благодійні справи. Про це можна говорити довго, але, знаєте, можна намагатися і дійсно робити конкретні добрі справи без великого галасу. Парламентар — це не просто той, хто виголошує з трибуни захопливі чи не дуже промови, а в житті може зовсім і не дотримуватися тих принципів.

Я знаю, як відповісти тим, хто запитає мене, що я робила в парламенті цілий рік. Крім того, я, як письменник, набираюся тут досвіду. Без досвіду жоден письменник не напише правдивої книжки.

«ВР ТРЕБА «ПРОВІТРЮВАТИ» ВІД КОРУПЦІЇ, ЗАСИДЖЕНИХ НАФТАЛІНОВИХ ПОЛІТИКІВ, ЧИЯ ГОЛОВА ПОВЕРНУТА В СОВОК...»

— Чи плануєте написати книжку про Майдан 2013-го?

— Напевно, так. Парламентська діяльність не відібрала у мене письменницького слова. Знаєте, мені було дуже прикро: коли стало відомо, що я балотуватимусь до парламенту, чимало моїх колег писали прямим текстом: «Марія Матіос як письменниця вмерла». Мені справді було прикро читати це тому, що я ніколи не була чистим письменником у тому розумінні, що займалася тільки літературною творчістю. До цього я працювала на державній службі, тобто, на відміну від більшості моїх колег, ніколи не займалася лише творчістю. Через те їхні слова мене ображали, але я сама собі сказала, що як Бог дасть, так і буде. Якщо Бог надиктує мені слова, то він мені їх надиктує навіть за таких екстремальних умов, як парламентські.

Натомість я дуже сумлінно читаю документи, закони. Я сама — автор чи співавтор 22 законодавчих актів за цей рік. Дуже ретельно, інколи навіть до нудоти вникаю в усе це. Але влітку я дописала книжку, яку хотіла закінчити і за яку мені не соромно. Одне австрійське видавництво уже взяло її до перекладу, і ще кілька видавництв запропонували перекласти «Черевички Божої Матері». Книжка — у топі продажів в Україні. Тож мені немає чого ніяковіти перед тими, хто не схвалює чи сумнівається в тому, чи я добре зробила, що пішла в парламент. Хтось мусить чи бодай повинен намагатися робити щось, щоб змінити країну. Цей парламент слід «провітрювати» від корупції, від оцих засиджених нафталінових політиків, чия голова повернута в совок, і вони хотіли б усю Україну розвернути в тому ж напрямку. Треба «провітрювати» їх такими людьми, які мають абсолютно інше мислення. Може, навіть таке творче, як у мене.