Революція та демократія

Хоч як би склалася ситуація на політичній орбіті та хоч би хто переміг у передвиборних баталіях, я все ж таки схильний вітати «помаранчеву революцію». Переконаний, що вона й надалі не призведе до найстрашнішого — поглиблення розколу нації, втрати соборності нашої держави. Натомість маємо незаперечні докази головного — пробудження нації, небувалу активізацію громадянського загалу, без чого неможливим є відчутний прогрес нашої держави. Напередодні першого туру виборів побачила світ моя книга «Час національного пробудження», в якій зроблено спробу осмислити передумови цього процесу, їхню об’єктивну незворотність. Наголошую на цьому не через те, що я віддаю перевагу В.Ющенку, підтримую його команду. Зовсім ні. Добре знаю Віктора Андрійовича й ніколи не вважав і не вважаю його самодостатньою особистістю, політиком, який здатний повести за собою націю.

Як економіста мене турбує безвідповідальний популізм, на принципах якого побудована передвиборна стратегія В.Ющенка, заперечення наступності розвитку, без чого не буває руху вперед, суспільного прогресу. Я не бачу в ющенківцях і сили, здатної відчутно поглибити ринкові перетворення, довести їх до логічного завершення. Угода, що підписана В.Ющенком і О.Морозом, якщо дотримуватися її принципів, несе в собі небезпеку відкоту назад. Ліберал В.Ющенко (яким ми його знали раніше), як і «Наша Україна», весь час повертає вліво, тоді як насправді подальший прогрес ринкових реформ можливий лише на праволіберальній платформі, на основі курсу економічних перетворень, ще більш жорсткого, ніж проводив Л.Кучма. Нам потрібно спочатку довести до логічного завершення розбудову розвинутих ринкових відносин, очистити ринок від існуючих деформацій, і лише на цій основі можна буде вести мову про соціально-ринкову економіку. Вводити суспільство в оману з приводу можливості іншого, окрім усього, просто аморально.

Я такою ж мірою не підтримував і не підтримую президентські амбіції діючого прем’єра. Будь-яка людина, яка неадекватно оцінює свої можливості, небезпечна для оточення. Коли йдеться про політика, то така небезпека стосується всього суспільства. Давайте не будемо кривити душею й визнаємо очевидне: виборчі перегони В.Януковича не продемонстрували головного — його розуміння найгостріших проблем, перед вирішенням яких зупинилося українське суспільство. Звісно, кожен кандидат у президенти мав право відповідно до своєї інтуїції та політичних поглядів будувати свою передвиборну стратегію. Але для кандидата-прем’єра, кандидата, який уособлює владу, існувала межа дозволеного, переступити яку він не мав права. На жаль, ані В.Янукович, ані його політичне оточення цієї межі не відчули. Навіть соціальні питання, розв’язанням яких пишається уряд, у своїй основі здійснювалися на методологічно помилковій платформі.

Широкому загалу відома моя позиція: я виступав і виступаю за третю силу. Я боюся того, що перемога будь-якого з Вікторів не стане «вікторією» українського народу, що вона призведе до нових, надзвичайно небезпечних суспільних розчарувань. З огляду на сказане, не може не турбувати й інше: хто скористається наслідками «помаранчевої революції», чи не призведе вона до втрати перспективи, послаблення держави, відродження вождизму та неототалітарної ідеології, згортання паростків демократії та громадянського суспільства, які лише почали прокладати собі дорогу. Мене ніхто не переконає в тому, що таких загроз не існує. А відтак я молю Бога, щоб у випадку повторних виборів (стою саме на цій позиції, а не повторного другого туру голосування) у новому списку претендентів на президентське крісло з’явилися нові гідні прізвища політиків (а вони в нас є), за яких можна було б віддати голос без відповідних застережень.

Тепер про власне демократію, під гаслами якої здійснюється «помаранчева революція». Потрібно усвідомлювати, що у своєму розвитку, зокрема й розвитку економічних реформ, ми дійшли межі, за якою реальний прогрес можливий лише на основі відчутної активізації демократичних перетворень. Покладаю надії на «помаранчеву революцію» насамперед у цьому контексті. Але тут далеко не все є заздалегідь очевидним. Насамперед маємо бути свідомі того, що процес демократизації суспільства не може зводитися лише до електоральних процедур. Вільні демократичні вибори є конче важливими, однак далеко не визначальними у здійсненні демократичного транзиту. Його метою є не просто демократичні вибори, а демократичне суспільство, суспільство консолідованої демократії. Захід ішов до цієї мети 200 — 250 років. Хочу послатися на слова добре відомого політика, колишнього американського представника в ООН Джін Кирпатрик, яка зазначала: «У дійсності необхідні десятиліття, якщо не століття, щоб народ опанував звичаї та інститут демократії». Ми демонтували основні засади тоталітарного режиму, утвердили визначальні інституційні ланки демократії, але це лише перший, можливо, найскладніший, але все-таки початковий етап на цьому шляху. Ми не скотилися на принципи путінської «керованої демократії», почали утверджувати основи громадянського суспільства («помаранчева революція» стала можливою лише завдяки цьому), але, повторюю, все це лише початок.

То ж будемо свідомими того, що за відсутності всього комплексу об’єктивних передумов щодо формування основних засад демократичного суспільства результати виборів (навіть у випадку їхнього демократичного проведення) можуть використовуватися лише як зовнішнє прикриття недемократичних режимів. Думаю, ніхто не візьме на себе сміливість стверджувати, що після проведення в Афганістані перших демократичних (як на цьому наполягає офіційна західна пропаганда) виборів президента ця країна здобула статус демократичної держави. «Демократія, — наголошує відомий вчений- соціолог Л.Даймонд, — передбачає дещо значно більше, ніж просто вибори, навіть якщо вони є регулярними, вільними й чесними». У цих питаннях маємо і власний досвід. Йдеться про демократичний міф в СРСР, де формально виконувалися основні ритуали волевиявлення народу та представницької демократії, а насправді влада в країні належала партійній номенклатурі, й лише їй. У цьому ніхто не сумнівається.

Ще раз наголошую: нам потрібно зрозуміти, що демократія, як зазначав французький соціолог Ален Турен, — це не тільки політична система та справедливі вибори. Це насамперед реальне політичне, економічне та соціальне визволення людського суб’єкта. На відміну від демократії ХIХ ст. й першої половини ХХ ст., нині в зазначеному дуалістичному сплетінні понять, зазначав відомий вчений, остання складова є визначальною. Сучасна європейська модель демократії побудована саме на такій основі. За висловом видатного німецького вченого, лауреата Нобелівської премії Ф.Хайєка, демократія — це не декларативна, а реальна свобода, свобода, насамперед розбудована на високій політичній культурі, на злагоді в суспільстві економічно вільних людей. Я б дуже хотів, щоб саме ці ідеї стали домінуючими в наших діях, щоб ми прагнули насамперед до утвердження дієвих економічних, соціальних та політичних передумов реальної, а не показної демократії, вирішення всього комплексу проблем, що має на ділі забезпечити вільний розвиток та свободу особистості. На думку Ф.Хайєка, процес розбудови демократичної системи може бути прирівняний до праці настроювача піаніно. Тож спокуса вирішити проблеми демократичного становлення методом «червоногвардійської» атаки може лише нашкодити. Тут більше політичного авантюризму, ніж здорового глузду.

Л.Ерхард — батько економічних реформ у повоєнній Західній Німеччині — поєднував завдання «демократія для всіх» з вирішенням проблеми «достаток для всіх». Невипадково за останні 15 років в утвердженні демократії та соціальної держави в колишній НДР, куди Західною Німеччиною було вкладено 1,25 трлн. євро, одне питання ще повною мірою лишається нерозв’язаним. За своїм статусом Україна лише наближається до країн з середнім рівнем розвитку. За паритетом купівельної спроможності рівень ВВП на душу населення у нас 5,3 тис. дол., а середній у світі — 7,4 тис.; в десяти країнах, що в травні поточного року стали членами ЄС, — понад 11 тис. Я би дуже хотів, щоб наші політики, визначаючи свої плани щодо розвитку нашої держави, зокрема і її демократизації, розбудови «демократії для всіх», враховували цю ситуацію.

І ще про одну проблему. Свого часу ми зазнали серйозних втрат, коли на старті економічних реформ сліпо слідували запропонованим нам ззовні принципам так званого «вашингтонського консенсусу», які використовувалися до цього МВФ та Світовим банком насамперед у Латинській Америці й виявилися абсолютно непридатними (навіть деструктивними) для пострадянських держав, серед них і для України. З часом ми відмовилися від цих «настанов», за що одразу були позбавлені необхідних нам кредитів МВФ. Неймовірний галас з приводу цього вчинили і внутрішні опозиціонери, всі ті, для кого будь-який бренд зовнішнього походження є еталоном якості. Я добре знаю цю ситуацію, бо весь час був у епіцентрі її розвитку. Немало критичних стріл було спрямовано й на мою адресу. Але ми не лише вистояли, а й довели всьому світові, що максимально адаптована до наших реалій, по суті власна (українська) модель ринкової трансформації економіки, подолання кризи й виведення її на траєкторію зростання виявилася достатньо ефективною. Це визнається нині й світовою спільнотою.

Я глибоко переконаний, що таким же чином маємо діяти й у питаннях демократизації українського суспільства. Маємо виходити з того, що процес утвердження та поетапного поглиблення демократії українського суспільства може бути лише внутрішнім продуктом. Як теорією, так і світовою суспільною практикою доведено нежиттєздатність будь-яких силових варіантів утвердження демократії, демократії, що насаджується ззовні. Ми не можемо цим нехтувати. Якщо вести мову про пострадянський простір, то для мене надзвичайно сумнівною є стратегічна життєздатність так званого «грузинського сценарію» демократизації суспільства, намагання відтворити його на теренах Вірменії, Азербайджану, Киргизстану, Узбекистану та, нарешті, в нашій країні. Це небезпечна омана, загроза утвердження неототалітаризму. Відповідна практика повністю себе дискредитувала. Після такого роду «демократичного феєрверку», як правило, відбувається відхід від демократії. Утвердити демократичне суспільство силовими методами неможливо. Це незаперечна істина. Ми подібне вже проходили. Ті, хто «дурманить» громадськість і насамперед молодь, виводячи її на «штурм» висот демократії, поза сумнівом, переслідує зовсім інші цілі. Давайте будемо й у цьому щирими…

Ще раз наголошую: йдеться не про імпровізацію автора цих рядків, а про світовий досвід. Вказуючи на ущербність радикальної демократизації, відомий вчений зі світовим ім’ям Й.Шумпетер дуже слушно акцентував увагу на важливості для тих, хто вірить у демократію, дотримання демократичних принципів. «Той, хто готовий… погодитися або на відверто недемократичий процес, або на якийсь спосіб забезпечити формально демократичне розв’язання недемократичними засобами, — зазначав іменитий вчений, — переконливо доводить, що є речі, які він цінує вище за демократію». У цьому контексті мені також весь час здається, що значна частина тих, хто понад усе рветься до влади, щоб радикально демократизувати її підвалини, має на меті ті ж цілі, до яких привертав увагу Й.Шумпетер, — речі, які вони цінують вище за демократію.

Я далекий від того, що у здійсненні демократичного транзиту Україна має «замикатися сама на собі». Впродовж усіх років незалежності ми весь час дотримувалися протилежного. Водночас має обов’язково бути критичне осмислення того, що силоміць насаджується нам ззовні. Я не роблю різниці у тому, чи йдеться про «демократичну благодійність» зі Сходу, чи із Заходу. Україна розташована на перехресті геополітичних інтересів, і будь-яке зовнішнє втручання, будь-які поступки у цьому для нас є надзвичайно небезпечними.

У зв’язку з цим хочу привернути увагу й до такого. Хочу нагадати деяким завзятим політикам Заходу, що ладні так палко нас «повчати», і тим, хто їм підспівує, що процес становлення демократії у відповідних країнах був не таким вже й прямолінійним і поступальним. Щоб не імпровізувати, знову посилаюсь на докази одного з найбільш визнаних у світі фахівців з проблем політичного розвитку, професора Йєльського університету Р.Даля, які наводяться ним у широко відомій праці «Про демократію» (1998).

Прийнято вважати, що в США демократія бере початок з 1776 р. Однак (за даними Р.Даля) впродовж усього ХIХ ст. право голосу в американських штатах (а це базова цінність демократії) обмежувалося певним майновим цензом, внаслідок чого близько 40% громадян були позбавлені виборчого права. Відомо й інше: аж до 1960-х років чорношкіре населення південних штатів Америки також було позбавлене вибору, а відтак і демократичних прав.

У 1918 р., тобто на час завершення Першої світової війни, у кожній незалежній демократичній на той час країні, як пише Р.Даль, добра половина дорослого населення не мала громадянських прав у повному обсязі. Мається на увазі позбавлення права голосу жінок. Наприклад, у Великій Британії (яка вважається «колискою» демократії) у 1832 р. право голосу мали лише 7% населення (старшого 20 років), у 1868 р. — 16,4%, 1886 р. — 28,5 %, 1914 р. — 30%, 1921 р. — 74%, і у 1931 р. — 97%. І Велика Британія в цьому не була винятком. У Бельгії, Франції та Швейцарії, тобто в країнах, які більшістю політиків вважалися такими, що досягли високого ступеню демократизації, жінкам було надано право голосу лише після Другої світової війни.

Р. Даль привертає увагу й до таких прикладів. Аж до останнього десятиріччя ХХ ст. США поставили рекорд (який, звісно, не міг принести їм слави) з інтенсивності втручання у внутрішні справи латиноамериканських держав. Йдеться про сприяння поваленню всенародно обраних урядів, які нібито діяли (за визначенням американських служб) всупереч принципам демократії. Найбільш волаючим прикладом того, вважає, Р.Даль, можуть слугувати події 1964 р. у Гватемалі, де (за таємної участі агентів ЦРУ) внаслідок військового перевороту було скинуто законно обраного президента лише за те, що він симпатизував лівим. Добре пам’ятаю події квітня 1967 р. у Греції, коли, знову ж таки за підтримки США, відбувся державний переворот, який призвів до встановлення військової диктатури, розпуску політичних партій, заборони профспілок, закриття демократичних газет, журналів тощо. Доречним буде зазначити, що на той час Греція була членом НАТО…

Повністю погоджуюся з висновком Р.Даля, який вважає, що однією з причин суттєвих ускладнень, що мають місце в розвитку демократизації на Латиноамериканському континенті, є незграбне втручання у цей процес американських «повчателів». «Нехай навіть латиноамериканські країни (де розвиток демократії було знищено вщент) далеко не в усьому повністю відповідали вимогам демократії, — акцентує увагу Р.Даль, — але у випадку, якби вони не стали об’єктом американського втручання (а ще краще — їхні перші кроки шляхом демократизації отримали відчутну підтримку), демократичні інститути могли б розвиватися там природним шляхом».

Привертаючи увагу читача до цих прикладів, не маю на меті давати оцінки процесам демократичного розвитку відповідних держав. Я не збираюся проводити аналогії з тим, що мало місце, як про це пише Р.Даль, на Латиноамериканському континенті, і нинішніми подіями на Близькому Сході, зокрема в Афганістані та Іраку. Не збираюся на цих прикладах виправдовувати й серйозні суперечності, у тому числі й помилки, що мають місце на теренах пострадянських країн. Для мене як вченого важливо інше. Хочу привернути увагу до необхідності системного підходу до визначення особливостей демократичного транзиту наших країн, необхідності обов’язкового врахування у цьому як світового досвіду, так і специфічних рис кожної країни нашого регіону. Водночас маємо виходити із того, що в багатьох напрямах демократизації нашого суспільства нам потрібно було розпочинати все, по суті, з нульової позначки. Цим самим хочу ще раз підтвердити обов’язковість дотримання принципу еволюційності та етапності.

І, нарешті, останнє. Важливо зрозуміти й те, що демократія не може виникнути з анархії. Головним суб’єктом її утвердження може бути лише сильна дієздатна держава. Розбудова основних інститутів демократії та громадянського суспільства в умовах перехідного періоду — це визначальна функція держави, яку, керуючись навіть «революційною доцільністю», потрібно не розхитувати, як це має місце у нашій дійсності, а зміцнювати. Ще раз привертаю увагу до світового досвіду. Антиподом анархії може бути лише тоталітарна влада. Іншого не існує. Я хотів би, щоб цю істину не забували вожді «помаранчевої революції». Високо оцінюю у зв’язку з цим конструктивну позицію діючого Президента України Л.Кучми, яка спрямовується, насамперед, на збереження керованості держави, упередила силовий варіант політичного конфлікту, забезпечила можливість переговорного процесу, що відкрив шлях до досягнення політичних компромісів. Власне, демократія розпочинається з таких компромісів. Це її базовий принцип, а відтак — чи не один із визначальних на цей момент іспитів на нашу демократичну зрілість.

Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, професор, радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень