Рік для людей дії

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»:

— Я пережила перші новорічні дні у великій радості та великому щасті, бо до нашої хати з’їхалася родина з цілої України. Діти приїхали з Києва, брат — із Харкова, племінник — із Донецька, і наша хата була наповнена щебетом мого внука та веселою колядою. «Тешуть теслі з срібла сани, стелиться сніжиста путь. На тих санях в синь незнану дитя Боже повезуть...» Гарно! І мені би дуже хотілося, щоби дитя Боже як символ новонародженої України принесло в кожну українську родину щастя, радість та успіхи. Бо перед нами дуже відповідальний рік — ми йдемо до 20-ліття Незалежності України. Це буде і час осмислення того, що зроблено, і думки про те, що не зроблено, і про те, що зроблено неправильно, і про те, як слід робити... Двадцять років — це великий шмат життя, впродовж якого виросло нове покоління українців, і мені дуже би хотілося, щоби ці молоді люди жили в Україні. Вірю, що так і буде в 2011 році. Хочу, щоби нарешті реалізувався принцип Масарика, який колись, будучи президентом Чехословаччини, запровадив гасло, котре знали в кожній чеській родині: «Не кради і не бійся!». Як на мене, слова «не бійся» є ключовими, бо це — двері до свободи: думки, дії... І для нас це є дуже важливо. Я вірю, що в новому році кожен українець робитиме свою справу чесно і правдиво. Вірю також у те, що наші діти не захочуть покинути України і приєднатися до тих семи мільйонів, котрі змушені були від’їжджати за кордон... Я вірю, що наступного року повернуться додому наші заробітчани і сядуть за різдвяні столи зі своїми дітьми, які вже ніколи не почуватимуть себе сиротами. Якось мені трапилася фраза карпатського мудреця-довгожителя Андрія Ворона: «Все змінюється у цьому світі. І людина теж. Змінюйтесь. Одягайте іншу сорочку на тіло. Одягайте душу в нові шати. І не чекайте для цього нового ранку чи понеділка. Ставайте новою людиною вже». Мені б хотілося, щоб Україна стала новою країною вже. І щоб кожен, за словами Франка, міг сказати: «І глянеш, як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі». Ці слова Франка вічні, і мені дуже б хотілося, щоби відчуття господаря прийшло до кожного з нас. Ясна річ, також мрію про те, щоби інститут, який я очолюю, розпочав нові цікаві проекти і вдало завершив розпочате торік, бо, на моє глибоке переконання, тільки разом ми (і в Україні, і поза Україною) зможемо розбудувати європейську заможну Україну.

Іван ГРАБАР, проректор Житомирського національного агроекологічного університету, професор, доктор технічних наук, голова Житомирської обласної громадської організації «Фонд ІНТЕЛЕКТ ПОЛІССЯ»:

— У середині січня року, що розпочався, в нашому університеті планується проведення зборів засновників наукового парку «Енергозбереження», в якому мають взяти участь науковці нашого вишу, представники кількох підприємств, зокрема, акціонерного товариства «Електровимірювач», а також низки приватних структур, банків. На Житомирщині є маса новітніх розробок у галузях ресурсозбереження та енергозбереження, нанотехнологій. Професор Олександр Смаглій розробив систему органічного землеробства для Полісся, що дає можливість отримання якісних продуктів харчування і одночасно заощаджувати енергоресурси. У технології мікрорезонансної біоактивації регуляції росту рослин (це саме з царини нанотехнологій), якою я займаюсь, немає аналогів у світі. В моїй лабораторії також розроблено електронні протоколи експлуатації технологічних, транспортних та сільськогосподарських машин, що дозволяє реєструвати всю історію їхньої експлуатації, наприклад, за 20 років, яка потім може бути перенесена у комп’ютер і за необхідності розшифрована. Це на рівні найкращих закордонних розробок. Загалом лише науковцями нашого університету підготовлено 40 інноваційних проектів, які існують на рівні експериментальних зразків, але на них, попри всі наші намагання, не можемо знайти замовників. Тому покладаємо надії на науковий парк, який думаємо заснувати.

З особистих приємностей хочу відзначити, що в 2010 році я отримав визнання своїх дипломів професора і доктора наук у країнах Європейського Союзу.

Водночас мене як громадянина турбує таке питання — я за порядок, але без можливих збочень у бік тоталітаризму. Щоб нормальній, порядній, законослухняній людині в Україні жилося радісно.

І ще. Зараз працівникам Державтоінспекції доводять план по стягненню штрафів, а дані суми включаються в облік як стаття виконання державного бюджету. І сьогодні інспектори ДАІ штрафують водіїв за найменші порушення, навіть ненавмисні, беручи штрафи по 250 і більше гривень. Для більшості водіїв це непідйомні суми, тому справа може дійти, і дуже скоро, до соціального бунту. Питання бюджету важливе, але не варто, образно кажучи, «перегинати палицю».

Юрій ПРОКОПЧУК, актор Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка:

— Доня вчить колядки Лесі Горової — новенькі. Я їх, наприклад, ніде не чув. Бо як у Черкасах діти колядують? «Коляд-коляд-колядниця, я у батька один, дайте тітко пирога». Це ж неможливо, цього не можна допускати, бо колядують і самі не знають, що таке колядки! Я іноді вмикав телевізор, дивився, як показували вертепи у Львові, згадував свої відчуття, коли був там, коли їздив на фестивалі. Справді, там святкують 24 години на добу, там люди гуляють, співають, радіють. І найголовніше — у передсвяткові дні всі просять прощення одне в одного. І це дуже важливо — попросити пробачення навіть за те, що ти не зробив, але думав зробити. Після цього дуже легко стає на душі.

А взагалі цей рік почався для мене із книжки Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Купив її напередодні свят і почав читати якраз 31 грудня. Коли відкрив, то подумав — відкладу, потім прочитаю. Але почав читати і не зміг відірватися. Спочатку було несприйняття, хоча розумів, що це — Ліна Костенко, світовий класик, вершина літератури. Але ж вона ніби початківець у прозі, то таке відчуття, що ти її прозаїчні речі читаєш як вірші. Речення дуже короткі, дуже ритмічні. Проте мені спочатку здалося, що це якось примітивно. Уразив негатив, велика кількість песимізму: там упала бомба, там ураган, там щось зруйнувалося, куди ми йдемо... Це дуже навантажує. Так, ми всі відчуваємо, що без правди жити не можна, ми всі боролися за правду, вибороли її на Майдані й нарешті захотіли говорити її, але відчуваємо, що ця правда страшна і небезпечна. Як на мене, я вже був виробив імунітет від цієї правди. Натомість, я знаю, що люди повинні знати цю правду, і їм її треба доносити. Це з одного боку. А з другого боку, мені прийшла думка під час читання — а для чого це робити? Є люди, у яких уже порушена психіка, і вони не хочуть це чути і не хочуть бачити, вимикають телевізію, не читають газет. Коли дочитав книгу, враження від прочитаного кардинально змінилося. Десь на середині книжки я зрозумів, що вона почала мене «щіпати». Було таке відчуття, ніби це я говорю, і це мої думки. Ліна Костенко зуміла ввійти в душу, вона описала сьогоднішні реалії, передала це через себе, через свого героя, але ж це — її думки. І я раптом відчув, що це й мої думки, моє сприйняття сьогодення, я так само думав, думаю і буду думати. Я навіть собі дещо повиписував, повідзначав. Наприклад, ось це: «Мені ж нема куди йти з моєю правдою в Україні, і самій Україні нема куди йти зі своєю правдою у світ» — так просто й глибоко. Кінець «Записок...» мене настільки вразив, що аж сльози виступили... Купив ще одну книжку Костенко — хочу братові своєму подарувати.

Мустафа ДЖЕМІЛЬОВ, народний депутат України, голова меджлісу кримськотатарського народу:

— Перші дні нового, 2011-го року у мене, як і в інших членів меджлісу і членів Всесвітнього конгресу кримських татар, було присвячено підготовці міжнародного форуму з надання допомоги Україні у розв’язанні кримськотатарської проблеми. Протягується міцна смислова нитка від зустрічей з політиками Канади і США, де я був торік у грудні, до нових візитів. Нам уже надійшло запрошення відвідати Туреччину, де запланована зустріч делегації меджлісу з прем’єр-міністром Турецької Республіки Реджепом Ердоганом, президентом Абдуллой Гюлем, міністром закордонних справ і іншими офіційними особами. Дещо пізніше відбудеться поїздка нашої делегації до Німеччини, де планується виступ у Бундестазі і де з різними політиками ми також обговорюватимемо завдання щодо проведення міжнародного форуму. Сам форум, як ми думаємо, має відбутися за активної участі державних і громадських організацій України, але в рамках ОБСЄ в травні або червні 2011 року.

Наша мета — в 2011 році мобілізувати міжнародне співтовариство на надання Україні правової, фінансової, організаційної, методичної допомоги у розв’язанні проблеми Кримської автономії і проблеми кримськотатарського народу. Немає сумніву, що для цього потрібно використати найбільш успішний міжнародний досвід, світові інтелектуальні і міжнародні матеріальні ресурси, що проблема має бути розв’язана на засадах світової правової практики. Поки ті зустрічі, які ми провели, дають нам можливість з оптимізмом говорити про те, що міжнародні організації, передові цивілізовані держави і їх політики розуміють важливість розв’язання проблеми Криму і кримських татар для поступу України, вони готові і брати участь у форумі, і надавати допомогу нашій країні в цьому питанні.

Борис РЕВЕНКО, заслужений працівник культури України, член Національної спілки кінематографістів України, керівник народної аматорської кіностудії «Волинь», лауреат міжнародних і всеукраїнських кінофестивалів:

— Для мене межі між старим і новим роком уже давно не існує, бо робочими днями для документаліста є і 31 грудня, і 1 січня, і всі наступні новорічно-різдвяні дні. І вже 4 січня у нашій кіностудії «Волинь» відбулася дуже цікава зустріч, ми приймали молодих людей, які цікавляться волинським аматорським кіно: був повен зал! Це талановиті хлопці й дівчата 12 — 14 років, які відвідують юнацьку кіностудію «Боривітер» і прагнуть стати такими ж знаменитими, як відомі не лише в Україні Сергій Михальчук та Олесь Санін. А вони ж також починали свій шлях до професійних висот з нашої кіностудії, і років десять тому Олесь на запитання журналіста «Комсомольской правды», де він народився, відповів так: «Я народився на кіностудії «Волинь». Цього разу в переповненому залі ми показали фільм про сім чудес Волині, яка насправді має не сім, а значно більше дивовижних за історією і своєю енергетикою місць, які можуть привабити найвибагливішого туриста. У перші дні нового року проводимо і презентацію цікавого фільму про те, як святкували Водохреще в одному з волинських сіл з промовистою назвою Поліське. Воду освячували у... лісовій криниці, бо на річці був надто тонкий лід. Фільм вийшов, вважаю, дуже своєрідним і цікавим. Глядачі Волинського телебачення вперше побачать його 16 січня, а 19 січня показ повторять. У тому селі я зняв уже три фільми і багато хроніки.

А чому так сталося у моєму житті, що я не бачу різниці між старим і новим роком? Бо я 13 років зустрічав Новий рік в... Антарктиді, де працював у китобійній флотилії. І в цю пору в Антарктиді саме стоїть літо, це пора активного полювання на китів. Тому свято часто збігалося з трудовою зміною. Але вже тоді я готував матеріал для майбутніх кіно- і фотофільмів. Ось зняв фотофільм про пригоди пінгвіна, якого ми, китобої, назвали Петьком. Проте весь мій кіноархів залишився у Владивостоці на кіностудії. А фотоархів весь у мене, це понад 10 тисяч негативів. В Антарктиді зняв десятка три кінофільмів. З півроку тому чисто випадково, дивлячись російське телебачення, зустрів зняті мною ж кадри у передачі про рибну промисловість Росії. Цей рік важливий для мене тим, що буде представлено людям фільм, над яким я працював багато років. Він називаються «Трикутник Чорновола» і розповідає про дитинство, юність, про рідні краї В’ячеслава Чорновола, з котрим ми земляки, родом з одного села і навіть ровесники. Але за цей фільм я взявся не заради земляцтва, а заради того, щоб показати, як рідний край, як мала батьківщина зробила майбутнього політика тим, чим він і став згодом для України. Перед самим Новим роком я переважно пішки, у мороз і заметілі, пройшов своїми ногами села Єрки, Гусакове і Вільховець, і переконався, що є в Україні місця, які відіграли в її історії значну роль, проте ця історія з певних причин кане в забуття.

Усе ж новий календарний рік зустрічаю з надією, що наш Президент нарешті наведе в Україні порядок. Я вірю у Віктора Януковича, хоча багато хто не сприймає цього мого переконання. Найбільше мене «дістає», коли йому роблять закиди про юність, проведену в місцях, як кажуть, не таких віддалених. Ну нема у нас ідеальних людей! А з малолітніми правопорушниками я мав у свій час справу, працюючи цілий рік майстром виробничого навчання в одному з владивостоцьких профтехучилищ, і саме у групі, де всі 17 чоловік мали проблеми із законом. Частину терміну вони відбули, а потім їх направили у ПТУ, аби здобували професію. Я переконався, що дуже часто це просто нещасні діти, усі вони були або сироти, або напівсироти, фактично виховувала їх вулиця. Це, як виявилося, нормальні пацани, з якими тільки треба було знайти вірний тон і ставитися до них, як до дорослих. Тому, на мою думку, не варто засуджувати за юнацькі гріхи, тим більше коли людина в них давно розкаялася. Ось нині читаю про знаменитих піратів, то чимало з них, почавши як звичайні бандюки, згодом усвідомили, що це ремесло не для них, і стали навіть членами урядів, адміралами флотів...