Рік харківським угодам
Рік тому в першій українській столиці стався розмін суверенітету на газову знижку, що дуже швидко обернулася «пшиком». Розчарування громадян проте, не настільки сильне, як могло б бути, — через дивну за своєю природою властивість ділити людей на «своїх» і «чужих». Янукович загорнув кулуарні домовленості з Медведєвим в обгортку, привабливу для значної частини українського населення, що все ще вважає його «своїм», — а саме в обгортку, на якій написано: «Дружба із Росією». І заради цієї обгортки значна частина населення досі готова пробачати йому багато чого. Інша справа, що втрата довіри навіть серед цієї частини електорату настільки значна, що аргументи про здачу національних інтересів тепер сприймають уважніше, ніж рік тому, коли здавалося, що ось-ось — і з обіймів двох президентів повстане «союз непорушний».
ХТО ВИНЕН?
Недавно в Україні знайшлася людина, яка подала до суду на Президента. Активіст Мережі цивільного сприяння «Опiр» Андрій Левус подав 22 квітня до Вищого адміністративного суду України позов про визнання протиправними дій Віктора Януковича при укладанні харківських угод. Левус вимагає визнати нелегітимними дії Президента України, який продовжив 21 квітня 2010 року перебування російського флоту в Криму в обмін на зниження ціни на газ. Активіст вважає, що угода між Віктором Януковичем і Дмитром Медведєвим, підписана рік тому в Харкові, загрожує національним інтересам, національній і економічній безпеці України, а також має ознаки зневаги правами та інтересами громадян країни.
Шансів у цього позову практично немає. На Януковича вже подавали до суду — з вимогою вибачитися перед народом України за свій вислів про невизнання Голодомору геноцидом. Зробив це в 2010 році член Народного руху Володимир Волосюк. Печерський суд Києва і Апеляційний суд тоді вирішили, що Президент вибачатися не зобов’язаний. Отже, і на цей позов, схоже, чекає аналогічна доля. Проте Андрій Левус, безумовно, має аргументи проти Президента. Та й очевидні ці аргументи будь-якому неупередженому аналітикові. За рік після харківських угод вартість енергоносіїв знову наблизилася до критичної для української економіки межі. Можливості відстрочки, яку Янукович начебто вибив у Харкові, були актуальними всього рік. А флоту залишатися в Криму ще більше чотирьох десятків років. Та чи лише Янукович одноособово винен у черговому газовому паті, в який неминуче потрапляє Україна?
ГАЗОВИЙ ПАТ
Харківським угодам, як ми знаємо, передували січневі угоди 2009 року між Тимошенко і Путіним. Ті самі, довкола яких зараз і розгорається скандал. Путін наполягав на принципі «бери і плати», і Тимошенко пішла ва-банк: виходячи з кон’юнктури моменту, зв’язала ціни на газ із ціною на нафту. В розпал кризи, коли ціни на нафту падали, це здавалося вигідним стратегічним ходом. Але зараз, коли нафтові ціни пішли вгору, ця «ув’язка» зажене нашу гранично енергоємну економіку знову в колапс.
Що ми маємо в результаті такої формули? У першому кварталі 2011 року ціна на газ складає 264 долари. Межа рентабельності для металургійних заводів нашої країни — 280 доларів. А зростання цін на нафту створює тренд до підвищення в четвертому кварталі цього року до 350 доларів за тисячу кубометрів газу. І це — з урахуванням «харківської» знижки, інакше було б іще вище. Навіть з урахуванням крайньої дешевизни нашої робочої сили подібна ціна робить нашу продукцію повністю нерентабельною і неконкурентоспроможною.
Тому нинішня влада досить правильно «дивиться в корінь», розуміючи, що «відстрочка вироку» для української промисловості закінчилася, і відповідальність тепер лежить на правлячій партії. Власті намагаються довести, що угода Тимошенко з Путіним нелегітимна, бо український прем’єр прийняла рішення підписати ці домовленості одноособово. Можливо, це і так, але розірвати договір юридично більш ніж складно. І тоді — увага — харківські угоди, як похідні від січневих 2009 року, також втрачають сенс. Тому що відміна попередньої угоди веде за собою відміну подальших. Та ніяк не навпаки.
Сам Президент визнає, що наша промисловість знову знаходиться на межі конкурентоспроможності. Тепер він пропонує нові окремі, паліативні, заходи — наприклад, переходити на розрахунки за газ у рублях. Газпром цьому лише радий. У наших московських друзів завжди є з якими пропозиціями вийти на Київ. Розрахунки в рублях при цьому для росіян — захід несерйозний. Янукович пов’язав такі розрахунки із знижкою на газ, та він розуміє — справжню знижку на газ ми можемо отримати лише в разі вступу до Митного союзу або в разі створення газотранспортного консорціуму. Або в будь-якому іншому форматі об’єднання «Нафтобазу» і Газпрому. І Янукович вимушений просто викручуватися, як на гарячій сковорідці. Адже і харківські угоди допомогли, певно, лише підприємствам кількох олігархічних груп регіоналів. А тепер і вони вимушені шукати обхідні маневри, розуміючи, що не можуть залежати від досліджень глави держави і його залученості в російську президентську гонку, від постійного лавірування поміж Медведєвим і Путіним.
Один із найзначиміших українських олігархів — Дмитро Фірташ — нині примудрився домовитися про прямі поставки з 1 квітня середньоазійського газу на свої підприємства. Тобто здійснив те, про що рік тому українські олігархи намагалися домовитися з Дмитром Медведєвим під час візиту останнього до Києва. Тоді на зустрічі з російським президентом наші власники «заводів, газет, пароплавів» поставили йому пряме запитання про можливість отримати середньоазійський газ безпосередньо. І в цьому їм було відмовлено. І тоді пан Фірташ вибухнув патріотичним спічем на тему про те, що росіяни «працюють з імперською замашкою і хочуть поглинути «Нафтогаз», а не щось нам віддати».
Через рік росіяни віддали... Повністю повернувши вилучений Тимошенко газ «РосУкрЕнерго», Дмитро Васильович ще здобув жадану можливість прямих постачань — через свою компанію «Остхем». Як йому вдалося при цьому «прибрати Газпром», він, ясна річ, зберігає в таємниці. Та факт залишається фактом — Дмитро Фірташ більше не залежить від політичних перипетій. Його заводи отримують газ безпосередньо.
НЕДОВГО МУЗИКА ГРАЛА
Недовгий газовий передих для української економіки обернувся стратегічною втратою істотної частини суверенітету, обмежив наші можливості європейської інтеграції. Хоч що там промовляли в ЄС, та наявність російської бази на нашій території є одним із ключових чинників ставлення до нас як до потенційної європейської держави. НАТО має рацію, що в нинішньому вигляді Чорноморський флот загрози не представляє. Але Росія вже готова модернізувати його — скоріше в цілях демонстраційних, розрахованих на внутрішній російський електорат, ніж виходячи з суто військових міркувань. Проте флот залишається чинником постійної дестабілізації в Криму — «больовому підчерев’ї» України.
Та й плату за перебування на нашій території Чорноморського флоту ми отримуватимемо лише до 2020 року. Надалі Росія буде нам нічого не винна, проте флот залишиться в севастопольських бухтах. Саме в цей час завершуватиметься передбачуваний другий президентський термін Віктора Януковича — і невідомо, якою буде політична ситуація в країні. Адже будь-який наступний глава держави може дивитися на ці домовленості інакше.
Росія продовжує поводитися як хазяйка на кримській території, ігноруючи навіть формальну пошану до українського суверенітету. Не врегульовані екологічні, соціальні, земельні питання, пов’язані з перебуванням флоту в Севастополі. Не вирішена проблема перебування підрозділів ЧФ за межами місць дислокації флоту. Як вказує народний депутат Микола Катеринчук, 400 га військових містечок ЧФ Росії в Севастополі на суму 400 млн. доларів уже незаконно приватизовані, а це понад 10 % загальної площі, переданої у користування Росії за міжнародними угодами. Приватизовані і фактично всі ключові об’єкти Севастопольської бухти. І тому складно не погодитися з Катеринчуком, який стверджує, що закріплення цієї приватизації є однією з цілей харківських угод.
Про 40 мільярдів доларів інвестицій, які Україна могла, нібито, заощадити і додатково інвестувати за рахунок газової знижки, і мови немає. Замість цього маємо підвищення ціни на газ для населення.
НАРОД ВИСЛОВЛЮЄТЬСЯ
І люди це відчувають. Згідно з дослідженням, проведеному з 20 по 31 березня компанією Research & Branding Group, 38 % ставиться до цих угод позитивно, 31 % — негативно. Географічно симпатії також розподіляються зрозумілим чином: 55 % жителів південного сходу схвалює угоди, 52 % мешканців Західної України — не схвалює.
Тобто оцінка харківських угод віддзеркалює роздвоєність українського суспільства. Та не зважаючи на те, що число прибічників харківських угод більше, рік тому їхнє число складало 58 % — більше половини населення. Число тих, кому ці угоди байдужі, зросло із 8 до 15 %, ще 7 % взагалі відмовилися відповідати на запитання, пославшись на необізнаність. 9 % опитуваних затруднилися відповісти. Ці цифри також свідчать про багато чого: і про втому населення від політики, і про бажання приховати своє розчарування байдужістю або незнанням, і про зростання «пасивного опору» владі.
За результатами дослідження, зараз 40 % українців оцінюють ці угоди «як переважно поступки з боку України», тоді як 30 % опитаних усе ще вважають їх взаємовигідними для обох сторін. 42 % упевнені, що Росія виграла від угод більше України. Є над чим замислитися...
ЩО РОБИТИ?
Денонсувати харківські угоди можна, проте навряд чи нинішня влада піде на їх відміну. Скоріше, вона спробує скасувати первинну угоду — домовленості Тимошенко і Путіна від 19 січня 2009-го. Але і в цьому випадку все упирається в більш ніж серйозні проблеми, коріння яких йде в непрозорі газові схеми, вбудовані попередньою і зміцнені нинішньою владою. І жодні часткові заходи тут не допоможуть. Росіяни відверто шантажують Україну новими газовими санкціями, якщо з нашого боку виникне якесь «сіпання». Отже, українська влада не може вирішити питання про газову ціну без радикального оновлення свого менталітету, без відсікання всіх «прилипал», що сидять на нашій газовій «трубі». І, звичайно ж, без продуманого, прорахованого, послідовного і безкомпромісного курсу на диверсифікацію постачальників палива, на розвиток альтернативних технологій здобуття енергії і модернізації виробництва. Адже сьогодні українська економіка — найенергоємніша в Європі. Тому росіяни і мають можливість тримати нас на газовій голці.
На жаль, для цього потрібно, аби наші газові споживачі прозріли. Але поки що кожен вирішує свої проблеми поодинці. Дмитру Фірташу це вже вдалося. Зараз до Москви за такими ж преференціями можуть поїхати й інші топ-бізнесмени. І лише якщо у них нічого не вийде, вони можуть об’єднатися задля того, щоб передивитися нинішні газові формули, — проте не заради долі України, а заради себе.
Тим часом, ціна на газ зростатиме, і Президент, і уряд будуть вимушені вирішувати щось із російськими «пропозиціями, від яких неможливо відмовитися». Наприклад, усе щодо того ж Митного союзу або приватизації «труби». Чи вистачить у можновладців рішучості та єдності протистояти подібному тиску — питання зовсім не риторичне. Від нього залежить виживання і самої влади, і нашої держави в цілому.
ЦИТАТА «Дня»
Костянтин ГРИЩЕНКО: «Звідки взялися харківські угоди? Це прямий результат тих домовленостей, які під тиском конкретної особи, глави уряду, підписали ті, хто не мав змоги навіть відмовитись. Конкретно в Газпромі, вночі, коли була закладена формула, вона, в принципі, була зроблена під тиском конкретно Тимошенко. Це не сьогоднішній уряд домовлявся про ту формулу, яка призводить до колосальної ціни на газ. Це її персональна відповідальність»
Міністр закордонних справ під час п’ятничної програми «Велика політика» на «Інтері». В 2009 році (під час підписання газових угод) Костянтин Грищенко був послом України в Росії.
