Робінзон і Манілов,

Президент України — не Гаррі Поттер: махнув чарівною паличкою й корупція зникла. Корупція — це результат безпросвітної бідності та бездарної й жорстокої бюрократії, двох незмінних парадигм «російського простору». Спершу — століття жебрацького становища народів, колонізованих Російською імперією, а потім — десятиліття комунізму, який, де угніздився, розорив економічні ресурси країн, спустошив професійний і моральний потенціал їхніх суспільств, етику праці, сенс майбутнього. Бідність не веде обов'язково до солідарності, а веде також до заздрості, егоїзму, брехливості, здирництва, насилля. Словом, веде до аморальності.

Свобода слова? Не існує абстрактної свободи слова — ця свобода існує в параметрах професійної та етичної культури (чи безкультур'я) громадян, і, чи не насамперед, журналістів. Свободою слова можна, скажімо, назвати рефлексії з приводу ціни тієї тканини, з якої пошито костюм президента, і назви фірми, що постачила спідничку екс-прем'єру. Свободою слова також можна вважати інформаційне кілерство. Свободою слова, зрештою, можна користатися для фальшування даних і кричати про «цензуру», коли ловлять на гарячому. Словом, свобода слова в посттоталітарному суспільстві віддзеркалює, зокрема, тіньові ніші його ментальної, політичної та іншої несвободи.

Але ЖУРНАЛІСТИ МАЙДАНУ?! Люди, які півтора роки тому ризикували не просто робочим місцем, а фактично життям заради свободи слова?! Чи можна зараз дозволяти собі розкіш розчарувань, ба навіть депресій і/чи незмінно ядучих і часто мало конструктивних коментарів? Не вправляється той чи інший політик? Гаразд, а чи самі журналісти (і весь спектр фахівців, відповідальних за інформацію) є завжди на рівні ними ж поставлених вимог? Наприклад, одне з найсуттєвіших на сьогодні завдань: на рівні капілярної інформації та аналітики забезпечити в суспільстві РЕАЛЬНЕ ЗНАННЯ сучасних проблем Європи й Заходу, а насамперед — пояснити суспільству, що собою являє європейська спільнота й в чому полягає її радикальна відмінність від спільноти рішуче НЕєвропейської, іншими словами — ЄЕП. Перекласти й вивчити юридичну, інституційну та освітню системи ЄС, зібрати й систематизувати економічні показники, статистичні дані — і порівняти це з реальним станом речей у СНД-ЄЕПівському просторі. Пояснити, зрештою, різницю між правами людини у Швеції й у Туркменії. Наприклад, на українському ТБ можна було б менше крутити «вкрай актуальну» «Песню-98» з не менш «актуальною» «Песней-99», розбавляючи їх старими фільмами про чекістів і новими — про російську «маліну». Можна було б, наприклад, віддавати цей ефір РОЗБУДОВІ ЗНАННЯ ПРО ЄВРОПУ. Цілком ймовірно, що в такому випадку набагато важче було б різнопорядковим маніпуляторам збирати підписи на користь антизахідних референдумів. Адже велика частина пострадянських суспільств — це елементарно задурені люди, які не бачили світу за межею свого здичавіння. Винувата система, яка їх такими зробила. Винуваті вони самі, що дозволили себе такими зробити. Але ж чи ми хочемо, щоб їхні виборчі голоси вирішували долю ще не народжених дітей, закидаючи їх уже сьогодні на орбіту цієї Чорної Діри?!

Загалом ситуація парадоксальна. Адже згідно з критеріями демократичної реальності журналістська культура в Україні незрівнянно вища, ніж в авторитарній частині пострадянського простору, де нечисленну вільну журналістику загнано в резервацію, як у тій же Росії чи Білорусі. І, водночас, ні влада, ні відповідні професійні категорії не дбають про заповнення майже цілковито порожніх сегментів інформації, життєво важливої інформації! Скажімо, що зроблено для поширення реальної інформації про Україну на Заході? Скаржимося, що «нас не знають», а де стратегія інформаційного забезпечення трансформацій, які переживає Україна? Де інститути культури, принаймні в провідних західних країнах, які б займалися системною розбудовою знань про Україну в світі? Де аташе з преси, які би професійно організували інформаційні потоки між Заходом та Україною? Сьогоднішній світ — це світ гіперінформації. Сьогодні потерпіти поразку на комунікаційному полі може бути початком поразки в інших, менш помітних, але не менш небезпечних «війнах».

Відомо, що Україна зазвичай шукає «внутрішніх ворогів», а Росія — «зовнішніх». Тож поки деякі українські журналісти слугують писарями внутрішніх політичних баталій, Росія пішла на Україну в компактний інформаційний наступ на різних фронтах. Інформаційна війна Росії проти України на Заході й у самій Росії набула за останній рік нечуваних розмірів. Російські ЗМІ сьогодні — резервуар, в якому кипить уже нічим не замаскована патологічна зненависть до України, в якому вариться разом в'язка маса «правих» і «лівих» проектів знищення української державності, культури, мови, хоч подавай їх на конкурс. Знову ж таки до питання про свободу слова: скажімо, на деяких російських сайтах «кольца патриотических ресурсов» вільно гуляють такі заяви й погрози щодо України, на які єдиною відповіддю мали б стати судові процеси, аби мова, звичайно, йшла про правову країну. Додалася й «газова війна» — вже ж таки остаточне підтвердження того факту, що не існує жодної дружби й щонайменшого слов'янського «родства», а лише тупа колонізаторська інерція, яка стає основною перешкодою на шляху реальної, а не риторичної нормалізації стосунків між Україною та Росією. І ту ж таки «газову війну» проти України Росія продовжує на Заході цілеспрямованою дезинформаційною війною, основна мета якої — довести, що Україна — не цивілізована держава з європейським майбутнім, а еманація все того ж самого неправового пострадянського простору, який сама Європа має допомогти Росії вштовхнути в ЄЕП...

А, загалом, усе це — чи не той самий укритий зеленню українсько-російський маніловський ставок посередині «аглицкого сада»? Росія, яка себе будує насиллям, й Україна, яка будує себе, так, опором, але опором розрізнених сил, що витрачають більше енергії на внутрішнє протистояння, ніж на сам зовнішній опір?!

Маніловська книжка російської історії із закладкою на одній і тій самій сторінці.

Усе вище сказане стосується й економіки, і соціальної інфраструктури, і комунальних служб, — словом, конкретних вимірів держави. Абстрактна риторика про «братство» й конкретна стратегія Росії, спрямована на знищення України. Не без допомоги в цій справі самої України «старшому братові». Партія «Союз» розвішуватиме біґборди з надписом «С нами Бог и Россия», не знаючи, вочевидь, за браком освіти, що в такий спосіб Бога було вже заангажовано в іншій історичній драмі: «Gott mit uns» — «Бог з нами» — писалося на поясах нацистів. А солідарні з «Союзом» сили в Росії писатимуть про «химерическое образование Украйна», про те, що Антихристом є не тільки Віктор Ющенко, а й Тарас Шевченко, і взагалі — що «южнорусские, малороссийские земли — неотъемлемая часть Русского государства.., нет никакого «украинского» народа, ни «украинского» языка... все это идеологические фантомы». А ще: «Украинство — цивилизационная болезнь, эпидемическое заболевание для всего Православного мира» (М. Смолин, Русский мир и украинский «миф», — www.pravaya.ru, 23.01.2006). Словом, ХIХ ст. в Росії як почалося, так ніде й не закінчилося. Навпаки, котиться «вперед» до середньовіччя.

Тим часом Європейський Банк даватиме кошти на комунальні служби, аби наші міста не заливало фекаліями. Канадійські благодійники займатимуться українськими сиротами (чомусь, за статистикою, найбільший відсоток покинутих дітей саме в Луганській та Донецькій областях, особливо глибоко переконаних, що саме з ними «Бог и Россия»). Італійське Міністерство охорони здоров'я постачатиме ліками й медикаментами українських онкохворих дітей після Чорнобиля... Треба ще буде попросити італійців чи когось іншого полагодити дахи в цих лікарнях, бо на вищих поверхах конаючі хворі лежать у верхній одежі й на них крапає дощ.

І ще цікава деталь. Гаразд, вороги всіх мастей: ми їх маємо цілий зоопарк, в якому присутні всі зоологічні види й підвиди українофобії. Зрештою, звикли. Але чим пояснити звичку «друзів» до самодеструкції, самознищення, самовитіснення? Савонаролівські інтонації з екранів телебачення. Грандіозні політичні аутодафе за обіднім столом у В. Путіна... А у відповідь на це «братні» політтехнологи, без жодної вдячності, займаються тим, що в Кремлі зветься «комплексная стрижка украинских политлохов». Дивно, при такій свободі слова ні українські журналісти, ні українські політики — навіть безпосередньо, так би мовити, вражені на цноті, — чомусь не вимагають пояснень. Не розуміючи, що МІНІМІЗАЦІЯ ПРИНИЖЕНЬ Є ЗАПРОШЕННЯМ ДО ПРИНИЖЕНЬ НОВИХ. Учора обіцяли на Майдані західну перспективу, а сьогодні обіцяємо Путіну все ту ж саму єепівську Чорну Діру, аби Путін не хвилювався (а він і не хвилюється: він просто чекає). Що це? Постколоніальний синдром? Не донищила імперія, так самі себе знищимо, — від страху діяти, від жаху перед простором свободи й відповідальності, який треба забудувати ідеями, енергією, інституціями? Не виправдали надій одні люди? Невже ж таки суспільство таке бідне на інтелектуальні ресурси, що не може дати нові постаті?!

Урешті-решт, після імперських та постімперських століть, десятиліть і років переслідувань, катувань і принижень суспільство таки ж спромоглося на той непереможний, але цивілізований протест, завдяки якому Україна була визнана європейською нацією! І при всіх помилках, проблемах і кризах, на тлі тієї гнітючої посередності, якою позначені майже всі без винятку сучасні лідери планети, виникає питання: чи ще є десь на світі президент, готовий покласти життя за свою країну, як це все ж таки трапилося в нашій — і тільки в нашій — країні?! Отже, ми маємо благословенну здатність породжувати унікальні явища. Але ми також маємо фатальну здатність не цінувати того, що маємо, або й узагалі вперто його нищити. Мовби імперія й справді заклала в нас програму деструкції, яка працює тоді, коли сама імперія безславно розвалилася.

Робінзон створював із нічого й створив світ. Манілов бачив ідеал у хмарах — і жив, провалюючись у неосяжне свинство. Запитаймо себе: на кого ми більше схожі? Й особливо — в якому з двох світів нам хочеться, щоб жили наші діти?

Питання в тому, чи наша держава обере «робінзонівську» чи «маніловську» стратегію розвитку. Перша стратегія — складна й сповнена небезпек, і виправдає себе не в найближчій історичній перспективі. А друга — хоч сьогодні побудуємо «аґліцкій сад» над калюжею, пожуримося, що не такий, як хочеться, — і розпросторимо калюжу до північного сусіда. І поставимо над нею спільний «храм уединенного размышления». І будемо з цього «храму» продавати зброю терористичним країнам на Схід, а людський товар — на Захід. І буде вся Україна — «огромнейший дом с таким высоким бельведером, что можно оттуда видеть даже Москву». Вершина політичних амбіцій.

Іноді все ж настає втома. І знов наздоганяє запитання: а що, якщо?.. А що якщо й справді має рацію Хантінґтон, а отже, цей світ — усе ж невиліковно «східний», тобто й справді безперспективний у сенсі реальної демократії? Останні події можуть схилити до песимізму. Коли від нашого суспільства йшов сигнал енергії й переборення — світ у нас закохався. Коли від суспільства починають іти сигнали непослідовності, роздратування, абсурдних конфронтацій — світ одвертається. Заходу є що робити в больових точках планети: там, де геноциди, землетруси, епідемії. Не з «маніловського», а з «робінзонівського» світу їдуть туди лікарі, сапери, рятувальники. Відтак наше «розчарування» нікому не цікаве. Не вправились — до побачення.

Ось тому робити замах на моральний капітал помаранчевої революції — це злочин. Насамперед тому, що цей моральний капітал належить суспільству. Зрештою, якби цей капітал загинув — то першою не мала би цьому радіти Росія. Бо це означало би кінець цивілізованої перспективи для всього пострадянського простору.

У моїй пам'яті перехрещуються два полюси. Базар. Серед припалих пилом товарів куняють від спеки продавці. Монотонно співає радіо — здається, що й співак куняє. І крізь сон, мов у трансі, римує назви західних солодощів із російським словом на три літери. Хай доповнить ваша уява, на що перетворюються ні в чому не винні «снікерси», «баунті» й «твікси». Відчуття паралічу свідомості. Кінець. Клінічна смерть суспільства.

А потім — холод і намети. Вирування життя й творчості. Сміх і колір. Безстрашність виклику. Виявилося, що суспільство енергетичне, молоде, перспективне в усіх своїх вікових, національних, професійних виявах.

Відомий філософ Андре Ґлюксманн після французького референдуму щодо Європейської Конституції травня 2005 р. написав, що столиця Європи знаходиться більше не в Парижі, а в Києві. Бо в лінивий полудень на референдумі нудьгуючі французи сказали «НІ» Європі. А українці під снігом і прицілом снайперів сказали Європі, — «ТАК».

У тому й парадокс. Воля до свободи — лише перший крок, важливий, але перший до здобуття цієї свободи.

Через те згадуймо час від часу самотню постать Робінзона Крузо на безлюдному острові. Він учить нас працювати мовчки й конкретно, вчить мужньо переживати поразку, мати силу після поразки готувати нову перемогу. Тільки в такому разі рядки Р. Кіплінга втратять свій фатальний зміст. І замість надхмарних палаців Манілова, занурених у свинство щодення, населимо знелюднений простір нашої історії заспокійливим добробутом, функціонуючими інституціями, шляхетними формами буття й правління.

Згадаймо кондуїт негативу й позитиву Робінзона, написаний у бухгалтерській формі «дебета» й «кредита»:

ПОГАНО: Я опинився на жахливому безлюдному острові; в мене немає надії на порятунок.

ДОБРЕ: Але я живий; я не потонув, як інші члени екіпажу.

ПОГАНО: Мені випала доля бути відірваним від решти людей; моя доля — бути нещасним.

ДОБРЕ: Але серед тих, хто був на борту корабля, мені єдиному судилося врятуватися від смерті; і Той, хто мене чудом урятував, може ще раз мені допомогти.

Ми теж можемо написати:

ПОГАНО: Колоніалізм і тоталітаризм спустошили наше суспільство; в нас немає надії на порятунок.

ДОБРЕ: Але, попри все, ми живі після віків рабства.

ПОГАНО: Нас віками відчужували від Європи; нам випала доля бути відірваними від решти людства; наша доля бути нещасними.

ДОБРЕ: Але серед тих, хто пережив подібну долю, ми одні з не багатьох, кому судилося врятуватися. Тому ми можемо зробити вибір; нам вистачає розуму, рук, уміння, а коли треба, то й іронії; і Той, хто нас чудом урятував, може ще раз нам допомогти.

...За умови, якщо ми самі собі допоможемо.