Робота над помилками

КОН’ЮНКТУРА: початок політичного сезону і переддень протестних акцій, обіцяних опозицією. «Не можеш зупинити революцію — спробуй її очолити» — саме так і вчинив Президент, перебравши у опозиції частку її гасел. Сильний хід у політичній шаховій грі, але не мат. Парламентська більшість (якщо її не очолює опозиція) — мрія кожного президента, і щодо цього нічого форс–мажорного у пропозиціях Л. Кучми нема. Якщо ж говорити про «чисту» пропорційну (партійну) систему виборів до ВР, то нещодавні президентські вето на відповідний закон дозволяють говорити лише про прагматичний крок назустріч виборам 2004 року, під гаслами переходу до парламентсько-президентської республіки.

Прагматизм — невід’ємна риса політика. Нічого поганого в цьому нема — як і в намаганнях з’ясувати МОТИВИ кожного кроку найвищого державного посадовця. Теоретично їх може бути три. Перший: на власному досвіді переконавшись у вадах діючої системи, Л. Кучма пропонує реалізувати вимоги опозиції. Другий: Президент турбується про те, щоб той, хто його замінить, не мав забагато важелів політичного впливу. Третій мотив: Л. Кучма має намір у якийсь спосіб продовжити свої повноваження і готує собі імідж політичного реформатора. Про що йдеться насправді, знає лише він.

Незалежно від цього прихильники парламентського республіканізму можуть скористатися вигідною ситуацією. Але мусить бути узгоджена технологія реформ. Це і є найголовнішою проблемою. Можемо спочатку створити парламентську більшість, коаліційний уряд і лише потiм змінити Конституцію. А якщо на другий день після цього більшість розпадеться, а уряд розсиплеться? За класичними зразками треба буде або конструювати нову більшість, або розпускати ВР і призначати нові вибори (тобто — імплементувати одну з позицій нещодавнього референдуму). Гаразд, зробимо й це, але якщо лише це і більше нічого, то матимемо псевдопарламентський устрій, при якому президент — хто б ним не став — одержить ще більше повноважень, ніж має сьогодні. Отже, має бути проведений перерозподіл влади на користь ВР не лише у тому, що пов’язане з формуванням уряду. З урахуванням реальних ТЕРМІНІВ розробки й прийняття важливих законів (тим більше — поправок до Конституції) завершення всієї цієї законодавчої роботи до президентських виборів є малоймовірним. Можливою, вочевидь, може стати прискорена форсажна реалізація пропозицій Л. Кучми за допомогою «Нашої України». Особливо, якщо йдеться лише про більшість у ВР і коаліційний уряд — тобто про форму, а не про зміст парламентсько-президентського устрою. За таких умов можна вважати ймовірним фізичний розкол ВР і паралельну роботу двох парламентів, один з яких лишиться на вул. Грушевського, а інший перейде, скажімо, до актової зали Київської політехніки. Це надасть виборчій кампанії 2004 року солі та перцю, але не сприятиме ні консолідації суспільства, ні зростанню авторитету України.

Отже, кон’юнктура, мотиви, технологія і терміни є ключовими позиціями, виходячи з яких треба розглядати пропозиції Л. Кучми. Якщо, звичайно, вважати прийнятною для всіх їх СУТНІСТЬ. Автор не є прихильником переходу до парламентського управління державою (незалежно від того, чи пропонує його опозиція, чи Президент). Свої міркування щодо цього я висловив ще 7 років тому (брошура «Люди і вибори», Київ, 1995) і не бачу підстав для їх перегляду. Мусимо мати дієву владну вертикаль, бо без неї державі загрожує регіоналізація чи навіть федералізація (якщо не формальна, то фактична). У наших умовах, за відсутності усталених демократичних інституцій, ВР не має (і не скоро матиме) важелів, достатніх для приборкання як відцентрових кланових тенденцій, так і занадто «доцентрових» намагань того чи іншого політичного угрупування захопити владу. Нема нічого хорошого у тому, що наш Закон мусить бути персоніфікований і час від часу лагідно посміхатися або грюкати кулаком по столу. Але так є, і на це треба зважати. Із усіх українських гетьманів один Хмельницький зумів майже повністю контролювати козацьку старшину, і не треба думати, що до цього спричинився лише її колективний розум: Богдан умів бути і хитрим, і підступним, і жорстоким. До чого привела «парламентсько- президентська» веремія за гетьманства млявого Юрася Богдановича — знаємо.

Помилки виправляти треба, але так, щоб не наробити нових. Одна з газет у Нижньому Новгороді за часів співробітництва у ній М. Горького повідомила після зведення на престол Миколи Другого, що «на голову Царя возложили вороНу». Виправляючи помилку, в наступному номері інформувала, що насправді царське чоло прикрасила «короВа», і лише з третьої спроби читачі дізналися, що йдеться про корону. Необхідність створення нового балансу повноважень між президентом і парламентом є абсолютно очевидною. Такого балансу, щоб більшість у ВР не була лише додатком до президента, а сам президент не став декоративною фігурою, лялькою на корпоративно–парламентських нитках. Це не виключає ні пропорційної системи виборів, ні створення коаліційного уряду. Проте не забуваймо, що свого часу П. Лазаренко одержав у ВР не конституційних 2/3, а фантастичних 3/4 голосів, а керований ним уряд тривалий час був фактично коаліційним. І що це нам дало? Політична реформа конче потрібна, але така, щоб після другого виправлення помилок не чекати на третє.