Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Росія створює привід для вторгнення

«Україна має право вимагати від Заходу перейти від політики умиротворення на забезпечення гарантій безпеки та миру», — Володимир ЗЕЛЕНСЬКИЙ
21 лютого, 18:54
ФОТО НАДАНО ОП

Потрібно чітко розуміти, що війна Росії проти України триває вісім років. А все, що ми спостерігаємо останніми місцями і днями, – це черговий етап наступу Московії на нашу країну. Не треба думати, що коли в один момент на суші і воді на нас суне багатотисячна армада, тоді це можна вважати повномасштабною війною. Ні, війна триває вже сьогодні, тим більше частина української території знаходиться під окупацією, і саме такою є війна у XXI столітті. Звичайно, повномасштабний наступ виключати не можна, бо Кремль до нього також готується, але наразі Путін, лінійно підвищуючи ставки, намагається максимально використати і продати загрозу великої війни, аби домогтися своєї мети. Від України – рух по Мінським угодам в московській трактовці, а від Заходу – перерозподіл європейської системи безпеки.

«Його тактика зрозуміла: спочатку він робить крок до ескалації і змушує західних лідерів домагатися переговорів, де знову висуває свої ультиматуми, - пише у ФБ народний депутат від «Слуги народу», голова Постійної Делегації України у Парламентській Асамблеї НАТО Єгор Чернєв. - Потім переговори закономірно провалюються, Кремль заявляє, що Росію не чують і не поважають, і робить наступний крок до поглиблення напруженості. Після чого схема повторюється. Кожні такі переговори Путін використовує для демонстрації "недоговороспроможності" Заходу та України. І чекає, коли на якомусь етапі в когось здадуть нерви і ми капітулюємо».

«Вважаю, що Захід має знайти шляхи для того, щоб зламати цю схему, - продовжує парламентар. - Потрібно змусити сам Кремль шукати переговорів та домовленостей. Адже сьогодні виглядає так, що це західні лідери просять Путіна про аудієнцію. Вихід наразі я бачу тільки один. Для перехоплення ініціативи потрібно негайно розпочати впровадження передбачених на випадок вторгнення санкцій, але поступово, починаючи з найслабших. Кожного тижня має вступати в дію один з пунктів санкційного пакету доти, доки Кремль не продемонструє реальну готовність до деескалації. Кожного дня у Кремлі мають думати не про те, як зламати Україну та Захід, а як ліквідувати наслідки санкцій, і який їх пункт буде впроваджений наступного разу. Це не тільки зробить тиск для РФ розтягнутим та постійним, а й продемонструє готовність Заходу повністю зруйнувати економіку Росії у випадку агресії. Кремль розуміє тільки мову сили. Так з ним і потрібно говорити».

Поки ж ми бачимо нахабну політику і злочинні дії з боку Москви, які залишаються без санкційної відповіді Заходу. З кінця минулого тижня Кремль різко загострив ситуацію на Донбасі. По-перше, почав інтенсивно обстрілювати українські позиції та об’єкти цивільної інфраструктури по всій лінії розмежування (серед українських військовослужбовців вже є загиблі і поранені). По-друге, незаконні збройні формування обстрілюють або підривають об’єкти на окупованих територіях ОРДЛО, звинувачуючи у цьому Збройні Сили України. По-третє, демонструються кадри про начебто обстрілі російської території, або прикордонних пунктів в Ростовській області. По-четверте, Москва влаштувала небачений цирк із вивезення мешканців ОРДЛО під виглядом біженців, які начебто тікають на територію Росії. По-п’яте, з боку противника проводяться постійні інформаційно-психологічні операції.

В цілодобовому режимі російські пропагандисти розповсюджують численні фейки, аби створити фон для можливого подальшого вторгнення в Україну. Москва намагається будь-якими способами спровокувати Київ на різку відповідь, щоб звинуватити потім в усіх гріхах. Оскільки цього не відбувається, вони самі в штучному режимі створюють ці приводи – обстріли, вибухи, каруселі біженців… Для повноти картинки керівник Слідчого комітету Росії Олександр Бастрикін ще й доручив підлеглим порушити кримінальні справи через нібито атаки українських військових на Луганщині... В реальності ж маємо зовсім іншу картинку. По факту наразі росіяни та їх маріонетки виловлюють чоловіків по всій окупованій території, щоб відправити їх як «гарматне м’ясо» на фронт. Чому? Тому що ніхто не хоче відгукуватися на так звану мобілізацію, яку оголосили гауляйтери «ДНР» та «ЛНР». Більш того, всіма своїми діями окупанти фактично влаштували гуманітарну кризу на Донбасі.  

Але і це не все. Днями самопроголошений президент Білорусі Алєксандр Лукашенко знову побував у Москві, де послухав чергові настанови «старшого брата». В результаті молодшому диктатору було сказано, що російські війська після завершення масштабних російсько-білоруських навчань «Союзная решимость» мають залишитися на території Білорусі на невизначений термін. Це потрібно Москві, аби референдум (призначений на 27 лютого) по внесенню змін до білоруської Конституції, які послаблюють владу президента, пройшов під контролем і без ексцесів. А найголовніше – так буде легше контролювати режим Лукашенка і погрожувати Україні з півночі.

Тобто обіцянка Путіна про те, що він виведе війська з Білорусі, а їх там налічується біля 30 тис., після навчань прогнозовано залишилася обіцянкою. Все це є викликом світовій системі безпеки, яку Москва роками руйнує. «Ми маємо чітко розуміти, що прямо серед Європи назріває нова війна. Росія створила неприйнятну загрозу, погрожуючи військами не лише Україні, а й нам усім, безпековій архітектурі у Європі. Тож ця криза – не "українська криза", ми маємо бути дуже обережними з визначенням. Це – російська криза. І ми закликаємо Росію негайно відвести війська», - заявила днями міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок. В понеділок цю тезу підтримав і глава європейської дипломатії Жозеп Боррель, який написав у Twitter, що «це не українська криза, а російська криза, оскільки її створила Росія».   

Бачимо, що Європа поступово змінює своє ставлення до дій Московії. Проте не настільки швидко, аби це упереджувало злочини Кремля. «Нам кажуть, що у вас є декілька днів і почнеться війна. Я кажу, ок, застосуйте сьогодні санкції. Мені кажуть, що ми застосовуємо санкції, якщо буде війна… Нам не потрібні ваші санкції після того, як буде бомбардування чи якщо у нас більше не буде кордонів, чи будуть окуповані частини нашої держави. Навіщо нам ці санкції», - заявив Президент України Володимир Зеленський під час виступу 19 лютого на Мюнхенській безпековій конференції.

Більш того, в цей день Україна нарешті відкрито озвучила свої вимоги Заходу. «Я вперше ініціюю проведення консультацій у рамках Будапештського меморандуму, - заявив Зеленський. - Україна робить це вчетверте. Але і Україна, і я – це робимо востаннє. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба вже одержав доручення скликати відповідні консультації. Якщо вони знову не відбудуться або за їхніми результатами не будуть прийняті конкретні рішення щодо гарантій безпеки для нашої держави, Україна матиме повне право вважати, що Будапештський меморандум не працює, і всі пакетні рішення 1994 року поставлені під сумнів. Україна отримала гарантії безпеки за відмову від третього ядерного потенціалу у світі. Зброї ми не маємо. Як і безпеки. Немає і частини території, яка за площею більша за Швейцарію, Нідерланди або Бельгію. А головне – нема мільйонів наших громадян. Усього цього немає. Але дещо є. Це право. Право вимагати перейти від політики умиротворення на забезпечення гарантій безпеки та миру». 

Заяву президента в цій частині аналізує дипломат, експерт з питань безпеки Ігор ЛОССОВСЬКИЙ:

- Безпекові альтернативи для України. Минулої суботи Україна стала свідком того, що славнозвісний Будапештський меморандум (БМ) «Про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» від 5 грудня 1994 р. знову став, принаймні в Україні, чи не головним інформаційним приводом геополітичних та безпекових дискусій як серед політиків, так і експертів-фахівців та широкої громадськості.

Спочатку Президент України Володимир Зеленський у своєму насиченому та емоційному виступі на щорічній Мюнхенській безпековій конференції нагадав світу про гарантії, надані Україні ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН відповідно до БМ. Заявлено, що Україна вчетверте скликатиме консультації держав-гарантів БМ. Як відомо, попередні три рази у 2014-2016 рр. це безуспішно намагалася зробити українська дипломатія часів Президента П.Порошенка. Росія тоді у відповідь або просто ігнорувала, або категорично відмовлялася брати участь у таких консультаціях, правову норму про проведення яких було чітко закладено у статті № 6 Меморандуму, а саме, що країни-підписанти БМ (а також КНР і Франція, що приєднались до гарантій, наданих БМ у формі окремих заяв, хоча у заяві Франції й не містилася опція про участь у консультаціях) «будуть  проводити  консультації  у  випадку  виникнення  ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов'язань». Президент В.Зеленський також попередив, що це востаннє, коли Україна ініціює зазначені консультації у рамках БМ. «Якщо вони знову не відбудуться, або за їх результатами не буде гарантій безпеки, – Україна матиме повне право вважати, що БМ не працює і усі пакетні рішення 1994-го року були поставлені під сумнів».

Того же суботнього дня реагуючи на виступ Українського Президента Посол Німеччини в Україні А.Фельдгузен зазначила програмі «Україна-24», що «БМ – це, дійсно, формат без юридичних зобов'язань в рамках міжнародного права. Але я думаю, що зараз треба пробувати все, щоб уникнути війни».

Не хотілося би занадто далеко вдаватися до теми обізнаності іноземних політиків і дипломатів у вузьких фахових питаннях міжнародного права та конкретних його документів. Залишається лише побажати шановним іноземним партнерам дозволяючи собі певні безапеляційні висловлювання щодо життєво важливих для України питань уважніше вивчати матчастину, щоби не виглядати малообізнаними. Іноді дивують деякі висловлювання окремих наших партнерів на тему правового статусу БМ, хоча й ввічливі та прихильні, але далекі від фактологічної та фахової достовірності. Ось і шановна пані Посол не забарилася. При всій повазі до її доброго володіння українською мовою, особистої та її країни підтримки нашої Держави в багатьох важливих сферах.

У цьому зв’язку можна також нагадати горезвісну мантру багаторічного російського зовнішньополітичного очільника С.Лаврова про те, що Росія неухильно дотримується обіцянок, наданих нею за БМ, а порушують їх лише західні країни-гаранти. Що стосується самих тих зобов’язань, то на «думку» Сергія Вікторовича вони полягають лише в тому, що Росія гарантувала не застосовувати проти України ядерну зброю, чого, на щастя, досі і не відбулося. Про те, що ці твердження російського Міністра не відповідають дійсності може переконатися будь-хто, хто здатний прочитати одну сторінку тексту Меморандуму. Що це є, традиційна російська брехня та дезінформація, чи пана начальника погано пробрифінгували його підлеглі? Думаю, це є питанням риторичним. Що візьмеш з «законодавця» хамувато-вуличних традицій сучасної російської дипломатії, за 18 років керування ним МЗС Росії весь світ вже «звик» до його «високопрофесійного» хамства, дезінформаційних мантр та закидів. Робота в нього така.

Наукові міжнародно-правові дослідження на предмет з’ясування правового статусу БМ, які проводилися у 2014-2015 роках, дозволили дійти такого головного висновку – БМ є повноцінним міжнародно-правовим договором, обов’язковим для виконання всіма його сторонами. Зазначені висновки відповідають положенням Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1986 р.), іншим нормам міжнародного права та національних законодавств країн, а також зареєстровані в ООН, як офіційні документи Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї цієї головної безпекової організації у світі. Але не будемо відволікати читачів на професійні юридичні деталі. Сконцентруємося на головному.

БМ не був укладений сам по собі. Він укладався в пакеті з іншими правовими документами 1994 р., про що, справедливо йдеться в Заяві Президента В.Зеленського на Мюнхенській безпековій конференції. Це і Тристороння заява Президентів України, США та Росії (Москва, 14 січня 1994 р.), і Закон України «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р.» (Київ, 16 листопада 1994 р.) й власне, Меморандум «Про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до ДНЯЗ» (Будапешт, 5 грудня 1994 р.).

У першому документі – Тристоронній заяві, зокрема йдеться, що «Росія і США готові надати Україні гарантії безпеки …як тільки…Україна стане державою-учасницею ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю». Там же йдеться, що до згаданих гарантій готова приєднатися і Велика Британія. Другий документ, Закон України «Про приєднання до ДНЯЗ» (далі – Закон), ухвалений Верховною Радою України тут є найважливішим, оскільки він не лише схвалює факт набуття Україною без’ядерного статусу, але й чітко прописує умови, при яких це мало би здійснитися, а саме, в останній статті № 6 Закону наголошується: «Цей Закон набирає чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа». Отже, якщо БМ, укладений на 19-й день після Закону, не є тим міжнародно-правовим документом, який надає Україні гарантії безпеки, то це означає, побутовою мовою, що Україну обдурили, а юридичною мовою, що згаданий Закон так і не набув чинності, тобто, Україна не стала де-юре учасником ДНЯЗ і досі не має юридичних зобов’язань «не приймати, не володіти, не виробляти, не передавати» ядерну зброю.

Ось такий собі правовий парадокс! Може він відкриває для України якісь нові політико-безпекові горизонти та можливості? Чи можуть такі неспростовні юридичні висновки задовольнити й надихнути усі сторони світового політико-безпекового процесу, насамперед в контексті переговорів з проблематики ядерного нерозповсюдження, які ведуться світовою демократичною спільнотою в різних форматах з Іраном та Північною Кореєю ? Чи є, з огляду на невирішену проблему гарантій української безпеки, хоча би якісь подальші перспективи переговорів з ядерного роззброєння та нерозповсюдження ? В усе це важко сьогодні повірити. Значно більше запитань, ніж відповідей. Разом з тим, в сьогоднішніх умовах гострих екзістенціальних загроз виживанню Української державності, альтернатив є небагато: або повноправне членство в безпековому Альянсі демократичних країн (що надало би гарантії, про які говориться в Законі), або повернення до правового статусу до 1994 року. Причому, це повернення може відбутися не тому, що таким буде рішення України, а автоматично, лише тому, що Закон про набуття Україною членства в ДНЯЗ так і не набув чинності за вини ядерних країн, які обіцяли бути гарантами.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати