Російська «регіональна» — як дірка від швейцарського сиру
Скільки років Куба була форпостом Росії в Карибському басейні — революційним островом, який гордо протистояв «агресії американського імперіалізму»? Результат? Країна виживає, «орендуючи» своїх дівчат сексуальним туристам з усього світу. І лише хвороба «Лідера Максімо» дозволила «Cuba libre» стати настільки «libre», настільки «вільною», що аж почати продавати... мобільні телефони, DVD-програвачі та комп’ютери! Хай без можливості виходу в інтернет, але все ж! І не те що колись, а вже з місяця травня 2008 року! Щоправда, мало хто може купити. Ну, хіба революційні керівники. Бо комп’ютер коштує 800 доларів, а революційний народ отримує по 20 (імперіалістичних) доларів на місяць. Також передостанні революціонери тепер можуть купити не лише електричні пічки, а й кондиціонери! В умовах кубинського клімату — не остання річ. Було б непогано послати на Кубу «пожити серед народу» наших викопних комуністів. Без кондиціонерів і без інтернету, в який можна безперешкодно зливати всі антиукраїнські помиї. І, до речі, без «імперіалістичних» каналізаційних систем — тут у ХХІ ст. ще виливаються вранці революційні нечистоти з вікон на вулицю...
Чи Північна Корея — останній у світі релікт сталінського режиму. Свого часу дві Кореї — Південну й Північну — було сфотографовано з космосу. На фото «американська» Корея — з її експансивною економікою, комп’ютерними системами тощо — занурений у світло клаптик планети. А Північна — «російська» — Корея — суцільна чорна пляма. Це, так би мовити, візуальна метафора російського панування.
Так що російська відсталість — це непереборний соціо-політичний магніт, який притягує до себе локальні відсталості в інших країнах. А щоб цю відсталість подолати, не допоможуть ні нафтодолари, ні армія. Все вирішує культурна матриця відповідної країни, яка сприяє вивільненню від цієї відсталості — або ж допомагає її консолідації.
Однак досвід навіть розвинених демократичних держав свідчить: регіони, що історично мають певний тип відставання, не вилікувати ані матеріальними субсидіями, ані культурними ін’єкціями. Греція завжди буде біднішою від Швеції, узгодити Чехію з стандартами розвиненого світу завжди буде легше, як Румунію, Сицилія завжди відставатиме від півночі Італії. Жорстко, але так: хто на що вчився.
А про яку «модернізацію» можна говорити в таких драматичних соціальних умовах, які спостерігаються в тій же Луганській чи Донецькій областях чи на Півдні України? «За офіційною загальноукраїнською статистикою, Луганська область має найвищий показник бідності й найнижчий рівень соціальної захищеності свого населення. Вона є лідером щодо захворюваності на туберкульоз, алкоголізм і наркоманію. (...) Тут найвища смертність і найменша народжуваність в Україні»,— пише дослідник Голодомору на Луганщині Ірина Магрицька.16 І, здавалося б, чого ж така невтішна картина? Всі всуціль — виборці Партії реѓіонів. Те ж саме — «біло-блакитний» бастіон, Донеччина. За свідченням лікарів, Донецька область — лідер по Україні за числом психічних порушень. 60% донеччан мають психічні відхилення; мешканці Донбасу на 10—15% більше схильні до депресивних та пограничних станів порівняно з мешканцями інших областей України.17 І при тому в цій Донецькій області, яка «кормит всю страну», виявляється, не вистачає майже п’яти тисяч лікарів.18 Горлівський санаторій для тубінфікованих дітей закривається — і дітей відправляють у хворі родини з відкритою формою сухот. Більша частина виділених Києвом грошей на ремонт санаторію зникла в невідомому напрямку.19 «Не подходить. Опасно» — кривими літерами виведено на закритих лікарнях і амбулаторіях з проваленими сходами і вибитими вікнами тих самих регіонів, які становлять опору проросійського електорату і живлять надію Росії на те, що колись таки вдасться об’єднати мізерію російської провінції з мізерією проросійської провінції України. Ото було б братання. А тим часом цей катастрофічний рівень соціальних стандартів і є одним з найсильніших стримуючих механізмів України на шляху до цивілізованого світу.
Країни Центрально-Східної Європи вийшли з російської орбіти з великими втратами, але й надолужують дистанцію до європейських стандартів життя семимильними кроками. Росія та країни Центральної Азії перейшли від комуністичної диктатури... до «демократури», за виразом відомого балканського культуролога і публіциста Предраѓа Матвєєвіча (Matvejevic), — до неодиктатури або ж псевдодемократії в капіталістичних умовах. Динаміка поступу цивілізованого світу потребує не лише динамічної адаптації до змін, а й розвитку на випередження. Необхідна модернізація — не формальна, а сутнісна — всіх сфер економічного і суспільного життя. Одначе Росія й далі йде шляхом консервації старих ментальних та ідеологічних структур, тому й не спроможна вирватися з пастки, яку ж сама вона і створила. Той факт, що основними провідниками експансії російської мови в Україні стають особи, позбавлені загалом будь-якої культури, є таким, що характеризує рівень розуміння ролі російської мови з боку самої Росії.
Російська мова перестає бути фактом культури і стає фактом політики. Але політики не в європейському (з античних часів!) розумінні цього слова, а архаїчної брутальної політики законсервованої у своїй відсталості імперії. До слова, русифікація і в минулі століття була не окультуренням, а знекультуренням населення. Квітучу багатомовну культуру українського бароко ХVІ—ХVІІ ст. було знищено насадженою у ХVІІІ ст. імперською моделлю. Ця модель замінила багатство концептів, виражених церковнослов’янською, староукраїнською, польською, латинською мовами, вузьким репертуаром цензурованих великодержавних і релігійних догм (в умовах підпорядкування церкви політичній владі!), які стали гальмом наукового, літературного, морального поступу суспільства і країни в цілому. Після Січневого повстання в Польщі 1863 р. почалася русифікація вищих шкіл на теренах Польщі й Литви. Поляки та литовці були змушені вчитися в так званих «апухтінських» школах20, де їх переконували в тому, що польська мова — «діалект» російської і що гарантію кар’єри забезпечує лише перехід на «общєрусскій». В результаті, з одного боку, відбулося катастрофічне падіння рівня освіченості населення. З іншого — в середовищі молодих поляків і литовців, які були змушені ходити до таких шкіл щодня, мов на війну, зростали великі культурні й політичні діячі — як той же Юзеф Пілсудський (Pilsudski), майбутній творець Другої Речі Посполитої, — що обертали свій розум і талант проти російської деспотії. Не випадково й те, що в «підпольській» Україні збереглася мова і відкритість суспільної рецепції на зовнішній світ, на Європу, на сучасні проблеми. А чим далі в глиб «підросійської» України, тим більш замкнена ментальність, тим агресивніше населення стосовно зовнішнього світу, тим більш непроникне для проблем сучасності.
Річ, тобто, не в номінальній мові, а в системі смислів, які передає ця мова. Якби в Україні циркулювала зараз російська мова як носій культурних смислів, побудованих ліберальними, тобто по-європейськи мислячими російськими інтелектуалами, не було б проблем. Напевно, була б полеміка — але інтелектуальна полеміка. А так циркулює російська мова, яка є носієм смислів, продиктованих кремлівськими політтехнологами. Сьогодні ці смисли одні, завтра — інші. Одні політтехнологи впадають у немилість, інші впадають у милість. Міняються слова, але не міняється суть, — бо суті й немає в умовах, де «демократією» називається авторитаризм, «свободою слова» — тотальна цензура, а «виборами» — їхня відсутність. Суть — «Вєлікая Россія», тільки незрозуміло, в чому ця велич. Російський історик Юрій Афанасьєв говорить про існування двох Росій: «России мнимостей» і «России сущностей». Офіційна пропаганда породила «Россию мнимостей», і найпершою її жертвою стало саме російське суспільство з його антизахідними та іншими фобіями. І в цьому сліпому просторі безвиході ходить по колу і проросійська частина України. Ця «Россия мнимостей» здатна експоненційно розмножуватися, але репертуар її символічних значень такий самий одновимірний і примітивний, як і «советский язык».
Тож така російська «радянська» мова постійно залишає у свідомості великі смислові порожнечі. І ці порожнечі легко заповнюються «трешем», сміттям: гаслами, риторикою, попсою, гламурними новинами, чекістськими фільмами, сюжетикою мильних серіалів, а в кінцевому рахунку — вербальною агресією, матом, вульгарністю, які символізують безсилля носіїв цієї мови оволодіти реаліями сучасного світу. В цій мові кожне слово може бути замінене на інше без зміни смислу, якого просто немає. Бо все ж таки важко зрозуміти, чи Україну з Росією з’єднує «нерозривна братня дружба», чи Україна посідає одне з перших місць у списку «ворогів Росії». Вже або одне, або інше. Тому ця «мова» не має мінімального зв’язку з російською інтелектуальною культурою, з аналітичним її освоєнням. Це застаріла лабораторія, в якій постійно репродукуються запчастини для колективного посткомуністичного Франкенштайна. Цей Франкенштайн вже ледве тягне ноги, він розвалюється на шматки, а йому присобачують то один, то інший клапоть до ноги, що відвалилася на марші до Москви, чи до вуха, що котиться задвірками колишньої імперії в надії почути хрипкий голос Сталіна з гучномовця.
Цікаво було б провести невеличке дослідження: що знають з російської культури ці її малоросійські «захисники»? Крім поетеси «Ахметової», звісно. Ось приклад: «Шевченко поэзия мне не нравится, она очень убогая. Он постоянно пытается кого-то ущемить, где-то с кем-то борется, его все пытаются обижать, он сопротивляется. Это скучно. Мне нравится гуляка Есенин. Мне нравится, как он говорил: мальчик такой счастливый и ковыряется в носу, «Исповедь хулигана» люблю».21 А на прохання журналіста процитувати Єсєніна відповідає: «Ой, ничего в голову не лезет, кроме стихотворения о гармонисте, что спиртом сифилис лечит».22
Що тут додати? Розчинилося вікно в минуле — і повіяло цвіллю зі старого радянського класу, з якого так і розкотилися по світу орди невігласів. Чи, може, в цю парадигму знання вписуються сучасні Єсєніну трагічні рефлексії російської філософії над долею Росії, шукання богословської думки, поетичні прозріння Срібного віку? Оце ж і є та афанас’євська «Россия мнимостей». Чи ж треба дивуватися, що в подібний рівень розуміння культури чудово може вписатися хіба радянська попса і штамповані детективи — в переконанні, що це і є найвище досягнення сучасності? Іншими словами, в надзвичайно складний — і небезпечний — момент глобалізації ідентичність російської культури опирається на старі ідеологічні схеми, на позакультурні явища. Російська культура ХХ ст. — поезія, проза, філософія, альтернативні (і опозиційні) радянській моделі, — в цій ідентичності неприсутні. А це і є, власне, європейський компонент російської культури. Таким чином, з російської культури вперто вилучається європейська її частина — і культивується аморфна і еклектична мішанина універсалістських міфологем, що не підлягає жодній раціональній ідентифікації.
До цього варто додати, що цей момент глобалізації є особливо складним для слов’янських культур. Адже, інтеѓруючись в ЄС, вони повинні семимильними кроками подолати економічну і технологічну відсталість, на яку їх прирік «розвинутий соціалізм». І при цьому реконструювати власну культурну ідентичність — і не «розхитати» її в процесі інтеграції в загальноєвропейську культуру, а — модернізувати. Росія ж чинить навпаки: вона архаїзує свою культурну ідентичність, протиставляючи її засадничим основам європейської культури.
Ось, наприклад, з недавніх цікавих пропозицій порятунку «сакральної ролі» російської мови — заклик лідера російського неоєвразійства Дугіна повернутися до вжитку... церковнослов’янської мови. «Родная речь многих поколений русских людей стала тождественной торжественному и одухотворенному содержанию Священного писания», — вважає автор (дивно тільки, звідки взялася така кількість «ненормативної» лексики). Російській мові загрожують: «Извне нас атакует глобалистский пейджер-инглиш — убогая пародия на облегченную версию английского языка, на котором начинает щебетать молодое поколение. Да и изнутри русская речь распадается». Вихід із ситуації? «Мы должны учить церковнославянский язык — язык нашей глубокой идентичности. Это как обретение ключа ко всему строю нашей мысли и к нашей культуре. Взявшись за это увлекательное действие, мы быстро начнем понимать ту изначальную структуру, с остатками которой имеем дело сегодня. И это вернет нас к тому вечному, что составляет суть народа. (...) Без восстановления церковнославянской речи мы не спасем наш родной русский язык».23
Обов’язково треба поділитися цими лінгвістичними одкровеннями з борцями за російську мову в Україні. Адже міг би встановитися новий білінгвізм. Не суржик і мат, а, наприклад, церковнослов’янська — в супроводі того ж самого мату. Уявляєте? Влада міста Харкова, яка так прославилася в інтернеті роликом, що складався на 95% з мату, тепер розпочинатиме розмову не з трам-тарарам, а — епічно: «Не лепо ли ны бяшет, братие, начяти старыми словесы»... І потім далі за текстом... «новими словесами», з додатками індивідуальної словотворчості.
«Грядущий Хам» — так назвав збірник своїх статей, виданий 1906 р., поет Дмітрій Мєрєжковський, переживши першу російську революцію.24 Фактично, там все вже сказано і про Сталіна, і про сьогоднішній день: «(...) воцарившийся раб и есть хам, а воцарившийся хам и есть черт — уже не старый, фантастический, а новый, реальный черт, действительно страшный, страшнее, чем его малюют, — грядущий Князь мира сего, Грядущий Хам». І опис трьох його «іпостасей» — в російській, щоправда, дійсності, але чогось ми впізнаємо їх і в нашій реальності: сьогодні, як і вчора, ці «іпостасі» шкіряться на нас із газетних шпальт і телебачення, доганяють нас з усіх радіоточок голосами партійних чиновників. Пише Мєрєжковський: «У этого Хама в России — три лица. Первое, настоящее — над нами, лицо самодержавия, мертвый позитивизм казенщины, китайская стена табели о рангах, отделяющая русский народ от русской интеллигенции и русской церкви. Второе лицо прошлое — рядом с нами, лицо православия, воздающего кесарю Божие, той церкви, о которой Достоевский сказал, что она в «параличе». (...) Духовное рабство — в самом источнике всякой свободы (...). Мертвый позитивизм православной казенщины, служащий позитивизму казенщины самодержавной. Третье лицо будущее — под нами, лицо хамства, идущего снизу — хулиганства, босячества, черной сотни — самое страшное из всех трех лиц. (...) Эти три начала духовного мещанства соединились против трех начал духовного благородства: против земли, народа — живой плоти, против церкви — живой души, против интеллигенции — живого духа России».25
Іншими словами, при всіх відмінностях і українське, і російське суспільства об’єднані однією константою: ЦЕ СУСПІЛЬСТВА ПЛЕБЕЇЗОВАНІ. Це суспільства, в яких автократична влада разом з підкореною їй офіційною церквою століттями і останніми десятиліттями умертвляла і умертвляє всі прояви живої людської душі й живого людського інтелекту. Це суспільства, в яких прийшов до влади, згідно з пророцтвом Мєрєжковського, «Грядущий Хам» і, сказавши — «мы академиев не кончали», знищив основного свого ворога — інтелігенцію. Комуністична система — а ще раніше імперська з її дуже подібними модальностями — нищила не лише нації, мови — а саму суть буття людського. Комуністична система насамперед знищила культуру — в усіх її формах і проявах. Між Леніним і Ѓорбачовим жоден керівник держави не мав вищої освіти. Країною керували неписьменні люди. Піднімемо економіку, а потім займемось культурою, казав колишній «червоний директор» і, за збігом обставин, президент України. Чи ж треба дивуватися, що навіть у Полтавській області й сьогодні 256 вулиць Леніна? А будь-де по Східній і Південній Україні спроба назвати вулицю іменем Стуса чи Шухевича наштовхується на тупий агресивний опір. Це і є рівень «культурної пропозитивності» комуністичної системи. Біда ж у тому, що відбудова культури, відтворення такої складної суспільної та психологічної категорії, як інтелігенція, може стати питанням не років, а десятиліть. Той же Мєрєжковський у вірші «Morituri» сказав про інтелігенцію: «Мы бесконечно одиноки, Богов покинутых жрецы...». Як це сумно перегукується з віршем Миколи Зерова «Lucrosa»:
І тліє ладан наш на вбогім олтарі.
Так в давній Ольвії захожі різьбярі
Серед буденних справ і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
І для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів...
І сьогодні континуум цієї «шкурної громади», цих «окружних орд» ще дуже широкий. Ступінь плебеїзованості пострадянських суспільств, де Росії вдалося завдати найбільш нищівного удару по культурі, не дозволяє їм функціонувати в системі координат сучасного світу. І це явище — не лише ознака так званих пересічних громадян суспільства, яке впродовж десятиліть, а то й століть з Народу перетворювали на Колективного Плебея. Коктейль із плебейських понять, плебейських уявлень про життя, плебейських звичок замінив мозкові клітини політиків, олігархів, нуворишів різних мастей. Плебейство не має нічого спільного з простотою чи навіть неосвіченістю через, скажімо, умови життя, які не дозволили людині оволодіти тими чи тими рівнями культури. Звичайний селянин чи робітник може не мати вищої освіти, не читати Гомера і не цитувати Сартра. Але він може мати свій комплекс знань і свої етичні коди, які створюють матерію відповідального ставлення до життя. Плебейство — це високопатогенний вірус, це смертельна інфекція, яку лишає в суспільному організмі тоталітарна система.
16 Див. документовану і аргументовану статтю дослідниці про другий сепаратистський з’їзд у Севєродонецьку: І. Магрицька. «Гуманітарний» з’їзд як продукт українських негуманітарних проблем // День.— 4. 03. 2008 ( № 40), /197452/.
17 На Донбассе — самые нервные люди: http://www.rupor.info/news-obshhestvo/2007/10/12/na-donbasse-samie-nervnie-ljudi/.
18 У Донецькій області не вистачає лікарів // УНІАН.— 5. 03. 2008, http://health.unian.net/ukr/detail/188794.
19 Донецкое ноу-хау: туберкулез у детей и душевные болезни у взрослых лечат родными стенами: http://pro-test.org.ua/en/publikacii/socium/doneckoe-nou-hau-tuberkulez-u-detej-i-dushevnye-bolezni-u-vzroslyh-lechat-rodnymi-stenami/, 12. 03. 2008.
20 Алєксандр Апухтін — опікун («попечитель») Варшавського навчального округу, який провадив жорстку русифікаційну політику польської та литовської освіти.
21 Цит. в: Партия регионов доказала: она не просто партия недоумков, а партия настоящих ублюдков: http://www.obkom.net.ua, 2. 03. 2007.
22 А. Зикора. Секретарь Донецкого горсовета Левченко — о языке, Шевченко и сифилисе: http://www.fraza.com.ua/stenograms/02.03.07/34599.html.
23 А. Дугин. Языковой канон. Что вернет нас к истокам? Родной русский язык! // Тюменская Правда.— 24. 05. 2007; див. також: http://evrazia.org/modules.php?name=News&file=article&sid=3689.
24 До питання про радянські інтерпретації. В Енциклопедичному словнику 1954 р. про Д. Мєрєжковского сказано: «Русский реакционный писатель и критик, символист, проповедник утонченной поповщины и мистик. После 1917 — белоэмигрант, враг Советской власти». Не проминуло й півстоліття, як виявилося, що це один з найталановитіших представників Срібного віку російської літератури. 16 грудня 1920 р. Мєрєжковський прочитав у Парижі лекцію «Большевизм, Европа и Россия», в якій передбачив, що три фальшиві постулати більшовизму — «мир, хліб, свобода» — обернуться війною, голодом і рабством.
25 Д. Мережковский. Грядущий Хам. — Москва, 1906. — С. 117—118.
