Сенатор Білл Бредлі та його боротьба за ідеали

Білла БРЕДЛІ називають легендарним сенатором. Вперше до сенату США він обирався 1977-го, з того часу незмінно представляє громаду штату Нью-Джерсі в американському законодавчому органі. Йому належить величезна кількість законодавчих ініціатив, до його думки неодмінно дослухаються в рідній Демократичній партії. Разом із тим, після 1984 року ім’я «легендарного сенатора» закарбовано і в українській історії.

Вперше Білл Бредлі потрапив до України, а, точніше, до Української Радянської Соціалістичної Республіки, 1966 року, будучи студентом Оксфорду, разом з друзями. Цю подію американський політик згадує як пригоду, а свої враження від тодішнього СРСР описує коротко: «Диктаторська країна з чудовими людьми». Майже через двадцять років після цього Білл Бредлі вже як сенатор отримав звернення від української громади свого штату з проханням сприяти розслідуванню Великого голоду в Україні 1932—1933 років. Його пропозиція розпочати розслідування викликала гарячу дискусію в сенаті, проте, використавши свій талант дипломата, Білл Бредлі провів рішення про створення і фінансування відповідної комісії через американський парламент.

Минулого тижня сенатор приїхав до Києва, щоб взяти участь у презентації україномовного видання матеріалів комісії США з розслідування голоду в Україні 1932—1933 років. Напередодні «День» зустрівся з Біллом Бредлі.

— Від імені газети «День», пане сенаторе, дозвольте засвідчити вам глибоку повагу. Український народ високо цінує ваш внесок в розкриття правди про Голодомор в Україні. Якби не ваша ініціатива і наполегливість, можливо, нам і досі було б важко усвідомити всю глибину трагедії української нації, яка сталася в 1932—1933 роках. Ініціюючи заснування комісії США з дослідження голоду в Україні 1984 року, ви виконали надзвичайну місію, яка суттєво вплинула на історію чужої вам країни. Ви пам’ятаєте, які відчуття у вас і у ваших знайомих були тоді? Що спонукало вас заснувати комісію?

— Перш за все, я пам’ятав, що в окрузі, від якого я був обраний сенатором, живе велика кількість американців українського походження, і саме вони звернули мою увагу на цю тему. До того часу я лише дуже побіжно щось чув про голод в СРСР. Але чим більше я дізнавався про цю трагедію, тим більше вона мене шокувала. Я розумів, що єдиним способом розставити крапки над «і» є проведення офіційного розслідування. Зрозуміло, що майбутні покоління інтерпретують факти, але якщо не закарбувати факти зараз, в майбутньому ні на яке обговорення можна не сподіватися. Дізнатися і записати правду — ось що й було основною метою заснування комісії.

— Під час перебування в Україні ви плануєте взяти участь у презентації україномовної збірки матеріалів комісії Конгресу, що займалась дослідженням Голодомору. І ваш намір презентувати книгу особисто свідчить про важливість цього моменту для вас. Чому?

— Саме тому, на мою думку, важливо, щоб правда була закарбована. І дуже добре, що тепер інформація стане доступною широкому колу людей, які до цього могли дізнатися її лише через сімейні перекази.

— Джеймс Мейс, який працював директором комісії, назвав українське суспільство постгеноцидним. На плечі сучасних поколінь українців лягла нелегка ноша лікування цієї постгеноцидності. Чи маєте ви пораду, чи, можливо, рецепт для України?

— Якщо в житті трапляється травматичний досвід — чи то в житті людини, чи то в житті нації, єдиний спосіб впоратися — прийняти це, усвідомити й рухатися далі. Зараз потрібно концентруватися на майбутньому: якою українці бачать свою державу, як вони збираються розбудовувати демократію.

— Існує декілька основних версій, чому світ, знаючи про злочини Сталіна, закривав на них очі. На ваш погляд як американця, чому не хотіли бачити Голодомору Штати, визнавши СРСР як державу?

— У мене немає цьому пояснення.

— Але ж у 80-х роках минулого століття американці взялися за дослідження Голодомору. Чому їм потрібно було стільки часу і що за цей період змінилось?

— Можливо, як раз і потрібен був член законодавчого органу, який би наполіг на тому, щоб факти було викладено офіційно. Перепрошую за свої намагання зайвий раз похвалити себе (сміється).

— Ви вірите у надважливу роль особистості в історії?

— Так, одна людина може змінити хід історії.

— Ви згадували, що здобували науковий ступінь у Європі. Отже, напевно, непогано знаєте європейців. Чи можете пояснити, чому Європа у всьому потакає Росії й не може сформувати власну позицію?

— Європа має набагато глибші економічні зв’язки з Росією, ніж Сполучені Штати. Це і є основна причина.

— Балотуючись на посаду президента, Барак Обама декларував покращання американсько-європейських відносин. Чи допоможе це Європі зробити більш незалежною свою політику від Росії?

— Гадаю, кращі відносини США і Європи матимуть благодійний вплив на ситуацію у світі загалом. Так само, як покращуватимуться і російсько-американські відносини. Існує чимало питань, що становлять обопільний інтерес як для Сполучених Штатів, так і для Росії й над якими наші країни можуть спільно працювати. Це такі проблеми, як знищення ядерної зброї, контроль за її розповсюдженням і зберіганням, співпраця щодо протидії ісламському фундаменталізму, спільні зусилля щодо нейтралізації ядерних амбіцій Ірану. Тобто перед новою американською адміністрацією стоїть широкий спектр завдань щодо покращання міжнародного клімату.

— У контексті цього якою ви бачите роль України на новій геополітичній карті?

— Україна — унікальна країна з погляду своєї історії та географічного розташування. З одного боку, це однозначно європейська держава, і я вважаю, що вступ до Європейського Союзу — це цілком реальна перспектива для неї. З іншого боку, Україна має глибокі історичні зв’язки з Росією, що надзвичайно важливо. Не забуваймо про розмір цієї держави, її розмаїття. Тому роль України є неодмінною у виробленні спільного європейського бачення — єдиного від Атлантики до Уралу.

— Свого часу в 2003 році «День» звертався до «Нью-Йорк Таймс» із закликом підтримати ідею відкликати Пулітцерівську премію в Уолтера Дюранті за його злочинну брехню про Голодомор. Як ви ставитесь до такої пропозиції?

— Неможливо щоразу повертатися назад та знову і знову битися у старих війнах. Потрібно закарбувати факти у пам’яті й рухатись вперед. Хтозна, за яких обставин він отримував цю премію, що впливало на рішення пулітцерівського комітету... Зараз дуже важко судити про події понад сімдесятирічної давнини.

— Але ж справа в іншому. Мова йде не стільки про обставини, скільки про престиж Пулітцерівської премії, адже вона заснована для заохочення чесності та твердої позиції в журналістиці.

— Безумовно, вчинок Дюранті не є добрим. А в «Нью-Йорк Таймс» вам нічого не відповіли? Що ж, я можу вам навести п’ять-шість випадків із власного спілкування з «Нью-Йорк Таймс», де вони теж поводилися не зовсім коректно, і я дуже добре вас розумію. Коли я вперше балотувався до американського сенату, в «Нью-Йорк Таймс» було надруковано велику статтю про мене. Це був 1977 рік. Вони мене запитували про мою позицію щодо Близького Сходу, зокрема про становище палестинців. Я тоді відповів, що Сполученим Штатам не варто визнавати Палестину (я мав запис цієї розмови). Проте журналіст написав, що Білл Бредлі вважає, що Сполучені Штати повинні визнати Палестину. Довелося використати п’ять тижнів часу і погрозу судитися з газетою, щоб вони нарешті надрукували невеличке спростування своїх неправдивих слів.

— Яка ваша нинішня позиція щодо Палестини?

— Зараз я вважаю, що потрібно прийняти рішення на користь двох держав. Я дуже сподіваюся на те, що нова адміністрація Сполучених Штатів ухвалить відповідну позицію щодо Палестини, причому хочеться вірити, що це буде не в останній рік її роботи, а значно раніше. На тій території повинні співіснувати дві держави — Ізраїль і Палестина, причому кордон між ними має бути погоджений шляхом двосторонніх переговорів.

— Ви вірите, що такі переговори можливі на даному етапі?

— Альтернативні рішення, які б влаштовували обидві сторони, лежать «на столі». Це питання лише політичної волі. Справа в іншому. Палестино-ізраїльські відносини потрібно розглядати в ширшому контексті, контексті всього регіону. Ситуація зміниться, якщо буде досягнуто мирного врегулювання відносин Сирії та Ізраїлю, якщо буде вирішено іракське питання. Не забуваймо про Іран, який підтримує «Хезболлу» і «ХАМАС». Ці питання можливо розв’язати тільки шляхом діалогу, до якого підходити треба дуже зважено і підготовлено. І не обов’язково ця розмова має вестися з нинішнім божевільним антисемітським президентом Ірану.

— Сьогодні очевидно, що ООН не відіграє тієї ролі, яку на неї покладено. Яке ваше бачення місії ООН? Можливо, їй потрібне реформування?

— ООН однозначно недосконала інституція, проте сьогодні у світі немає іншої, яка б відігравала подібну легітимізуючу роль на сучасній міжнародній арені. Реформувати її? Можна. Хоча, якби я був президентом Сполучених Штатів, я б не поставив це першим пунктом своїх пріоритетів.

— А що б поставили?

— Перше — розв’язати проблеми економічної кризи. Якщо ми не зробимо цього, наслідки буде відчутно всюди, включаючи Україну. Почне катастрофічно зростати безробіття по всьому світу, а це, відповідно, потягне за собою серйозні соціальні наслідки.

— У цьому зв’язку американці покладають великі надії на новообраного президента США. Такий високий рівень очікувань може потягнути за собою сильне розчарування серед населення...

— Така можливість завжди існує. Завжди, коли очікування настільки високі, можливість їхнього недосягнення посилюється. Але це і є іспитом для зрілої демократії. Ідеалізм — це немов те пальне, яке дозволяє нам досягати нового рівня, нового плато в гірському масиві. Навіть якщо вибратися лише наполовину від запланованого, все одно вигляд, який ви побачите, буде кращим, ніж досі.

— Ви ідеаліст?

— Так.

Білл БРЕДЛІ протягом 1979—1997 років представляв штат Нью-Джерсі в сенаті США. 2000 року був одним із кандидатів на посаду президента США від Демократичної партії. Має науковий ступінь з історії Америки, автор шести книжок з американської політики, культури, економіки.