"Середній клас - це ті, хто недостатньо багатий, щоб купувати чужі голоси,

Із соціальним минулим, напевно, все зрозуміло. Із майбутнім зрозуміло значно менше, але нестачі в рецептах і сценаріях немає. Щодо теперішнього часу виразності зовсім мало, якщо не брати до уваги діагнозів та емоційних описів. Що є на сьогодні українське суспільство? Яка його структура - на рівні соціальних інститутів, професійних і соціально-політичних груп? Співрозмовник "Дня" - один із провідних українських фахівців із цих проблем Сергій МАКЄЄВ, доктор соціологічних наук.

- Яка структура сучасного українського суспільства? Чи вона, взагалі, існує?

- Структура, звичайно ж, існує. Її найбільш загальний рівень називають інституціональним. У сучасному суспільстві є три основних соціальних інститути - держава, власність, родина. Різні суспільства відрізняються саме тим, який характер цих інститутів і в яких стосунках вони одне з одним перебувають. У цьому сенсі Україна має цікаву специфіку. Вона та деякі пострадянські країни утворюють особливий тип суспільств: вони прагнуть затвердити державу як провідний соціальний інститут. Термін "розбудова держави" досить точно відбиває цю настанову. Але це тільки намір, декларація. Здавалося б, держава існує: є її атрибути й зовні вона представлена добре. А от як вона звернена всередину цього суспільства? Сьогодні держава розшаровує населення. На різних підставах, за різними ознаками. Та найголовнішим, на мій погляд, є сьогодні наступне. Абсолютно стало очевидним, що є ті, кого держава визнає власними громадянами. Вона, наприклад, платить їм зарплату. Є інша категорія населення, яким держава платить періодично або з невеликими затримками. Це якісь часткові громадяни, для яких держава присутня неповністю. Певній категорії населення держава платила дуже давно. Для цих людей держава просто-напросто відсутня.

Тому закономірно, що держава починає закривати очі на те, як люди будуть виживати без її допомоги. І тут ні до чого чиясь зла воля. Така ситуація тісно пов'язана з іншим інститутом - інститутом власності. Ми живемо в суспільстві, яке бажає утвердити цей соціальний інститут. Я поки не бачу ознак того, що він більш або менш утверджується в нашому житті. У нас є власники. Однак сьогодні ніхто в нашій країні не може дати гарантії того, що це "надовго".

- Чому?

- Існує якийсь загальний настрій нелигітимності власності й необхідності "відновити справедливість". Тобто, перерозподілити знову. Причому загроза йде звідусіль: "зверху" (від влади), "знизу", "ліворуч", "праворуч". І прикладів того, як ця загроза стає реальністю, - достатньо. Такий перманентний перерозподіл фактично говорить про те, що цей інститут суспільства ще не утвердився. За цією ознакою Україна не структурована.

І, нарешті, останній інститут - родина. Він сьогодні в найбільшій небезпеці. Родина нині наражається на сильні негативні впливи. Вся соціальна недосконалість акумулюється в родині. Соціологи фіксують нині зростання агресивності, конфліктів поколінь у родинах. Я не кажу вже про зростання випадків самогубств.

Така ситуація на рівні соціальних інститутів: держава - для багатьох віртуальний інститут, власність - абсолютно віртуальний інститут, і родина, у якій тенденції розпаду починають домінувати.

- Як би ви охарактеризували професійну структуру?

- Для маси людей їхня колишня професійна належність поставлена під сумнів. Коли мені, повторюся, не виплачують заробітну плату - цим держава каже: "Ось ця професійна група мені не потрібна. Або потрібна, але нині я не можу створити їй умов оплати". А, отже, і вимагати від неї максимальної професійної віддачі. Тому найбільш масовим відчуттям, - я як соціолог це добре знаю, сьогодні є розпад і проблематизація професійної належності. Людина не може сказати хто вона за фахом. Ось я, можливо, науковий співробітник. Але якщо мені півроку не платять заробітну плату, то я шукаю якісь інші джерела прибутку й уже імітую свою професійну діяльність.

Сьогодні Україна поділяється на великі фрагменти, у яких масово імітується професійна діяльність, а насправді люди займаються іншими промислами, заняттями тощо, які дозволяють їм виживати. Існування великого соціального поля імітації професійних обов'язків веде до того, що економіка й держава продовжують деградувати. Цей феномен поширений від верху до низу. До нього схильні держслужбовці, міліція, армія. Показовий приклад льотчика за тренажером (імітація польоту) - це дозволяє йому за відсутності можливості реальних польотів хоч якось зберігати професійну компетентність і не деградувати остаточно.

- Тобто, багато які професійні групи нині перебувають у стані "льотчика за тренажером"?

- У тім-то й річ. Але "тренажер" не замінить "зльоту в повітря". Звичайно, є групи, які просто не можуть імітувати, наприклад, шахтарі. Вони не імітують, але й не одержують платні. Крім того, немає імітації в недержавному секторі, серед човників тощо. Тут варто звернути увагу на дві обставини. По-перше, - явище професійного "роздвоєння". Якщо спитати човників про їх заняття: "Це ваша професія?", то більшість із них відповість: "Чому ж моя? Вона не моя". По-друге, - "тінь". Адже у "тіні" не ховаються невдахи економічних процесів. Їм там немає чого робити. У "тінь" ідуть найактивніші, компетентні, спритні, тобто найбільш конкурентоспроможні. Іншими словами, професійна структура розділяється за багатьма ознаками: існують професійні анклави, у яких можна досягти успіху й у яких досягти успіху не можна, групи, що досягають успіху "на світлі" і (головним чином) - "у тіні". У суспільстві існує офіційна й тіньова, "імітаційна" й реальна професійна структура.

Відчужена позиція держави в цьому випадку призводить до того, що кожний починає діяти в соціальному просторі як самостійна "бойова одиниця". У результаті держава стає все неспроможнішою. Крім мільярдної заборгованості із зарплат існують борги, яких узагалі не можна вирахувати - борги за якістю державних послуг. Відбувається хаотична сегментація соціального простору та руйнування основ спільного соціального життя.

- Який стан соціально-політичної структури?

- Якщо говорити про населення, то воно розділяється, по-перше, за ставленням до політичної "спадщини" минулого. Максимум, п'ята частина населення зберігає прихильність до "тих" ідеалів і стратегій соціального розвитку. Інші - вже починають сприймати решту доктрин: соціал-демократичну, ліберальну, консервативну тощо. Структурування за ідеалами, в основному, вже відбулося. Проте за готовністю підтримати своєю участю конкретну партію, рух - іще ні. У той же час на рівні партій структура політичного спектра вже є і вона досить стійка. Щодо кількості партій я не бачу нічого особливого. Для перехідних суспільств це нормальна ситуація. Наприклад, у Хорватії торік при п'ятимільйонному населенні було зареєстровано майже 60 партій. Нинішня кількість партій поступово трансформується в невелику кількість реальних політичних суб'єктів. Уже нині ми бачимо, що ними в Україні будуть не більше п'яти-шести партій. І це нормальна тенденція.

- Чи є інший, окрім як "через" партії, спосіб формування нормальної соціально-політичної структури?

- Його ще ніхто не винайшов. Судячи з усього, партійні системи зовсім не зужили себе. Від п'яти десятків - до п'яти-шести реальних політичних сил - нормальний процес. Проблема тут в іншому. Населення, виборець, поки що не мають стійкої навички ідентифікації себе, своїх політичних поглядів із певною партією та партійною ідеологією. Погляди більшості населення, які фіксуються в опитуваннях, тепер найближчі до центризму соціал-демократичного спрямування. Основна ознака такого центризму - наявність системи соціального, політичного та економічного паритету. Але процес політичної самоідентифікації населення відстає від структурування на рівні політичних організацій. Тому всі партії повинні бути зацікавлені в культивуванні масових навичок політичної участі, навичок взаємного "розпізнавання" партіями своїх виборців і навпаки. Звичайно, для вироблення символічних засобів і "паролів" функціонування багатопартійної системи необхідний час. Поки що відсутність цих засобів гальмує формування ефективної багатопартійності.

- Однак у цього процесу багато противників, партії, нібито слабкі, нікого не представляють...

- Цей опір може йти лише від противників демократії. Або від тих, хто не розуміє механізмів реалізації демократії. Пряма участь усіх у виконанні функцій влади неможлива. І наразі існує лише один спосіб демократичної організації волевиявлення та делегування відповідальності - партії, партійні ідеології і партійні лідери. Звісно, можна й без партій, проте тоді - або комунізм (однопартійний система), або режим особистої влади, наприклад, Ірак.

- Є не тільки Ірак. Наскільки є близьким до істини стереотип про "латиноамериканську" структуру суспільства в Україні?

- Я прихильник самобутності "нашої" структури. Будь-яке подібне порівняння свідчить про ідеологічну заангажованість того, хто порівнює. Латиноамериканська формула непридатна до України через існування багатьох відмінностей, - соціальних, культурних та інших. Інша річ, що в усіх типах суспільств здійснення влади спирається на різні форми об'єднань індивідів. І тут часто використовуються такі кліше як "мафії", "кліки", "команди".

Зазвичай суспільства організовують контроль за повноваженнями та відповідальністю цих об'єднань через партійні системи. Ба більше, правові, розвинені суспільства прагнуть це робити лише через партійні системи. Здійснення влади через "команди" - явище загальне, способи їх формування схожі в різних суспільствах. Однак способи соціального контролю за методами реалізації влади і, головне, за результатами, виходом цієї реалізації - різні. І наша схожість, скажемо, з Латинською Америкою полягає в повній неконтрольованості наслідків і результатів. Я не хотів би оперувати оціночними висновками, але те, що "не виходить" - є очевидним.

- Що ви можете сказати з приводу української еліти?

- Будь-яке суспільство структуроване "зверху донизу" на різних підставах. Якщо виходити із цього формального критерію, то еліти в нас є: політичні, економічні, наукові, культурні тощо. Існують різні елітні співтовариства, члени яких із задоволенням іменують себе елітою. Однак найважливішою функціональною характеристикою еліт є здатність контролювати й спрямовувати ситуацію в рамках своєї професійної компетентності. А саме, створювати ті управлінські рішення, норми, цінності й зразки поведінки, які підвищують якість життя "маси". Як тільки почне зростати рівень життя, знижуватися безробіття, злочинність, як тільки ми почнемо "продукувати" нобелівських лауреатів, і всі ці досягнення почнуть визнавати інші суспільства, я відразу буду готовий визнати, що еліти в нас існують. Безсумнівно, елітні люди й елітні досягнення в Україні є. Однак еліт як функціонального елементу соціальної структури - немає.

- Проблема нерівності існує в усіх суспільствах. У чому її українська "специфіка"?

- Передусім у тому, що прибутки розпадаються на ті, що декларуються та реальні. Крім того, прибутки, а тим паче надприбутки не тільки заробляються, а й витрачаються в "тіні". У тіньовій економіці відбувається той перерозподіл прибутків, до якого держава непричетна. Існують групи, які отримують пристойні тіньові прибутки. Держава про це "не знає". А ми знаємо, тому що представникам цих груп треба будувати будинки, ремонтувати автомобілі тощо. Перерозподіл полягає в тому, що вони дозволяють запрацювати вже ширшим верствам населення. І в цьому значенні в нас досить "справедливе" суспільство. Звичайно, такий тип перерозподілу абсолютно ненормальний. Він дозволяє вижити "сьогодні", але руйнує найважливіші системи соціального відтворення - освіти, охорони здоров'я, соціальних гарантій. А це - постріли по майбутньому. Інша особливість - зрівнювання великої кількості людей у своєму праві не одержувати зарплату й у праві на не визнання колишнього трудового внеску. Йдеться про пенсіонерів - зрівнявши пенсії незалежно від стажу й кваліфікації, держава здійснила "абсолютну рівність". Про таке не мріяли навіть найрадикальніші комуністи. Таким чином, специфіка нерівності в Україні полягає, по-перше, в повній рівності прав на неотримання зарплати і невизнання колишніх трудових заслуг. По-друге, - у тому, що несправедливість щодо отримання прибутків частково компенсується їх тіньовим перерозподілом. Таке от паралельне існування двох сегментів - "абсолютної рівності" і тіньового перерозподілу.

- Що, на ваша думку, заважає формуванню численного "середнього" класу в Україні?

- "Середній клас" - це, швидше, політологічний термін, а я як соціолог уважаю за краще оперувати більш доступними, реальними категоріями. У цьому значенні, одне з найбільш поширених визначень звучить так: "Середній клас - це ті, хто недостатньо багатий, щоб купувати чужі голоси, але й не такий бідний, щоб продавати свій голос". У розвинених демократичних суспільствах до середнього класу належить більшість населення. Це так звані "суспільства двох третин". "Дві третини" - середній клас. Для того, щоб його "створити", спочатку необхідно створити клас буржуазії, підприємців, які повинні не лише "запустити" економіку, а й бути носіями ліберальних, центристських цінностей. Західні країни йшли цим шляхом сторіччями. Я сумніваюся, що українські підприємці найближчим часом стануть носіями таких цінностей і стандартів поведінки. Тим більше малоймовірною є з'ява середнього класу як носія високої якості життя і відповідних політичних переваг. У нинішніх умовах формування середнього класу, - для мене це така ж ілюзія як і, скажімо, комунізм. Я думаю, більш реалістичним є питання не про умови формування середнього класу, а про те, чому в нас таким великим є "нижчий", найбідніший клас? І політикам, і вченим треба не викликати "привид" середнього класу, а створювати умови, за яких припиниться розширене відтворення і розпочнеться скорочення чисельності найбіднішого класу.

Макєєв Сергій Олексійович, доктор соціологічних наук, керівник відділу соціальних структур Інституту соціології НАН України. Сфера наукових інтересів - динаміка соціальної структури суспільства й політична соціологія. Автор книг "Демони світу й боги війни. Соціальні конфлікти в посткомуністичному світі" (1997), "Соціальні ідентифікації та ідентичності" (1996), а також 77 наукових публікацій.