Шанси Пакистану та відповідальність Заходу

У той час як Сполучені Штати завдають повітряних ударів по військових об’єктах і військах талібів в Афганістані, релігійні екстремісти по всьому Пакистану спалюють американські прапори, засуджуючи військовий режим генерала Первеза Мушаррафа за співробітництво із Заходом. Готовність американців розпочати наземні операції говорить про те, що військовий уряд Пакистану не просто покинув своїх колишніх союзників — талібів: протягом наступних днів та тижнів він відіграватиме ключову роль у сприянні операціям альянсу, очолюваного США, метою яких є остаточна поразка талібів.

Подібно до генерала Мушаррафа, найбільш помірковані нерелігійні політичні партії Пакистану вважають, що надання підтримки антитерористичній кампанії відповідає національним інтересам країни, оскільки єдиною альтернативою в ситуації, що склалася, є міжнародна ізоляція. Більш того, найбільші партії країни, такі як Пакистанська Народна партія та Народна Національна партія, виступають проти насаджуваного талібами спотвореного розуміння ісламу, а також проти підтримки, що надається ними місцевим сунітським радикалам, відповідальним за терористичні акти на території Пакистану.

Однак генерал Мушарраф, що оголосив себе президентом країни у жовтні 1999 року, не залишає місця для випадковостей. Війна проти терористичної організації Осами Бен Ладена аль-Каїда і руху Талібан, що підтримує її, дала йому можливість укріпити свою владу, надавши зручний привід для подовження терміну перебування його на посаді командуючого армією та проведення перестановок серед вищого військового командування (котрі дозволили усунути або послабити потенційних суперників). Він поставив свого найближчого соратника генерала Есанула Хака головою могутнього Управління міжвідомчої розвідки Пакистану (ISI) і призначив довірених осіб на інші ключові позиції: посади начальників життєво важливих департаментів і командні посади у збройних силах, а також на посаду заступника командуючого армією.

Поки що безпосередньою метою генерала Мушаррафа є підтримка стабільності. Однак, зберігаючи й надалі упевненість в поступливості з боку Заходу, він може піддатися спокусі відректися від обіцянки відновити демократію у країні до жовтня 2002 року — терміну, встановленому Верховним Судом Пакистану. Дійсно, йому вдалося знову отримати респектабельність в очах Заходу після терористичних актів 11-го вересня у Сполучених Штатах Америки, що за одну ніч перетворили Пакистан у «прифронтову» державу в кампанії проти терору. До цього країна була міжнародною парією через захоплення влади військовим режимом, прихильність генерала Мушаррафа до ядерних випробувань та підтримку військовою владою Пакистану руху Талібан.

Звичайно ж, той факт, що Пакистан знає талібів та їхню діяльність «зсередини», має першорядне значення для планування воєнних операцій Сполучених Штатів. Допомога пакистанської розвідки необхідна при визначенні цілей бомбових ударів, в той час як пакистанський військовий персонал повинен відіграти справді неоціниму роль «провідників» для наземних військ США під час пошуку та знищення ними поставлених цілей в умовах небезпечного ландшафту, яким є вся територія Афганістану. Серйозний вплив, який пакистанські військові мають на прикордонні племена пуштунів (представники етнічної групи, до якої належить велика частина талібів), також може виявитися корисним, оскільки для забезпечення ефективності наземних ударів може, швидше за все, знадобитися введення західних військ спеціального призначення на контрольовану талібами територію з боку північно-західних прикордонних провінцій Пакистану.

Режим генерала Мушаррафа вже отримав істотну компенсацію за співробітництво з Заходом. США, Японія та Європейський Союз послабили дипломатичні та економічні санкції проти Пакистану; відновилася багатостороння фінансова допомога. Однак існує небезпека того, що, завдяки таким послабленням, військовий режим може отримати політичний та економічний вплив, необхідний йому для опору вимогам повернути країну до демократії.

Генералу Мушаррафу, здається, вдалося переконати адміністрацію президента Буша та значну частину західної громадськості у тому, що військове правління є «необхідним злом». Згідно з аргументами, що наводяться, в умовах, коли Пакистан надає підтримку воєнним діям Сполучених Штатів проти Афганістану, тим самим підливаючи масло у вогонь релігійного екстремізму всередині країни, тільки військовий режим спроможний запобігти «талібанізації» ядерної держави регіону.

Однак ця заява є досить лицемірною. Зрештою, саме військова влада вигодувала релігійний екстремізм як в Афганістані, так і в самому Пакистані. У 1994 році було завербовано афганських студентів (талібів) з ісламських духовних семінарій (медресе), керованих релігійними партіями Пакистану. За військової та політичної підтримки Пакистану у 1996 році таліби скинули уряд Бурханутдіна Раббані та поступово встановили контроль над 90% території Афганістану. В якості вдячності таліби займалися фізичною та моральною підготовкою ісламських екстремістів, деякі з них були задіяні пакистанською стороною під час заворушень у Кашмірі.

Сьогодні релігійні партії, які допомагали створенню та подальшій підтримці руху Талібан, особливо ж «Джаміат-і- ісламі» (Товариство Ісламу), віддалені від військового керівництва Пакистану і є найбільш «гучними» опонентами проамериканського політичного курсу правлячого режиму. Їхні послідовники добре організовані, добре озброєні і мають хорошу підготовку. Але вони зараз у меншості (незважаючи на здійснюваний шум), яка, враховуючи, що багато її лідерів заарештовано, не становить серйозної загрози військовому уряду Пакистану.

Тому Сполучені Штати та їхні союзники й повинні звернути увагу на попередження з боку поміркованих політичних сил Пакистану, котрі постійно кажуть про те, що для забезпечення довгострокової політичної стабільності необхідно повернутися до демократичної форми правління. Підтримка, що надавалася США трьом військовим режимам в Пакистані, що змінили один одного у влади, дозволила релігійним екстремістам знайти опору в суспільстві, граючи, як іронічно це не звучить, на антиамериканських настроях.

Така ж подвійна гра, мабуть, ведеться й досі. У той час як військові сили та органи безпеки Пакистану допомагають Сполученим Штатам вести війну проти «аль-Каїди» й талібів в Афганістані, генерал Мушарраф продовжує підтримувати релігійний екстремізм такого ж роду в Кашмірі. Якщо він доможеться беззастережної підтримки з боку США, єдиними, хто постраждає від цього, буде поміркована нерелігійна політична опозиція у Пакистані.

Генерал Мушарраф заслуговує на похвалу за обраний ним проамериканський політичний курс. Однак це не повинно звільнити його режим від міжнародного тиску, що вимагає дотримання термінів, встановлених Верховним Судом для відновлення демократичного правління. Альтернативою такому розвитку подій може бути тільки покладання відповідальності за стабільність у конфліктному регіоні на пакистанські військові власті, тобто на одного з головних винуватців поширення ісламського екстремізму. Сполучені Штати, переслідуючи свої зовнішньополітичні цілі в регіоні, повинні усвідомлювати, що відновлення помірного демократичного уряду в Пакистані слугуватиме найкращою основою для подальшого співробітництва, ніж укладений з необхідності союз з військовим режимом.

Саміна Ахмед — експерт з питань збройних сил Пакистану, науковий співробітник Белферського Центру науки та міжнародних відносин при Гарвардському університеті, працювала в Інституті регіональних досліджень в Ісламабадi та в Пакистанському iнституті міжнародних відносин в Карачі.