Ще крок — і доведеться вводити пряме президентське правління в електроенергетиці

З моменту вибору українським урядом британської моделі організації енергоринку обговорення всіх складностей, котрі виникають на ринку, починається з критики саме організаційної моделі ринку. Зараз це повторюється: зокрема віце- прем’єр Ю.Тимошенко, з одного боку, і представники приватних обласних енергокомпаній і Незалежної профспілки енергетиків, з іншого боку, пропонують різні організаційні перетворення енергоринку.

Тим часом фахівцям відомо, що успішна реалізація будь-якої моделі має передумову, яка полягає в дотриманні основоположних норм ринкової економіки — фіксація взаємних зобов’язань контрагентів і оплата рахунків за спожиті послуги й товар. Без дотримання цих норм не буде функціонувати жодна організаційна модель. Щодо України це означає, що ніякі організаційні перетворення неспроможні зупинити неплатежі та негрошові розрахунки. Навпаки, налагодження повних розрахунків за електроенергію є умовою для успішного функціонування будь-якої моделі ринку. Таким чином, поки в країні не налагоджено системи розрахунків за електроенергію, обговорювати організаційні перетворення енергоринку безглуздо.

Правильної оргсхеми енергоринку немає і бути не може.

Будь-яка ринкова схема організації відносин в електроенергетиці і будь-яка особа, відповідальна за управління цією галуззю, сьогодні будуть заручниками нереформованості цілого ряду сфер економіки країни.

Передусім, це — державний бюджет.

Бюджетні організації вже давно є одним з основних боржників за енергоресурси. А дослідження російських економістів свідчать, що на одну одиницю недовиплачених бюджетом коштів накручується 4 одиниці внутрішніх боргів.

За останні два роки уряд і парламент значно просунулися в питанні формування бездефіцитного бюджету. Але відмова від формального дефіциту є лише першим кроком. У нинішньому бюджеті все ще закладене недофінансування багатьох видаткових статей, зокрема з оплати бюджетними організаціями спожитої енергії, і отриманий профіцит бюджету-2000 приховує в собі значні бюджетні неплатежі.

Далі — соціальна політика.

Розглянемо питання про пільги населенню. Сьогодні пільги на сплату за електроенергію не лімітовані. Це означає, що помешкання або будинок, де живе пільговик, може споживати скільки завгодно електрики. Ось що виходить! Можливо, не всі це знають, але досі багато які торговельні точки в невеликих містах і селищах країни підключено до жител ветеранів, які отримують електрику безкоштовно. У селах до будинку пільговика підключено ще декілька будинків цілком платоспроможних односельчан. Це означає, що насправді пільговиків у нас у країні набагато більше, аніж ми гадаємо.

Аграрна політика.

«Треба будь-якою ціною забезпечити посівну та жнива», — кажуть представники аграрного сектора України і додають, що «позбавляти селян землі за борги не можна». За цими словами стоїть неплатоспроможність українських сільгоспвиробників. Ось уже декілька років електроенергія споживається сільським господарством практично безкоштовно. Поки що цьому кінця-краю не видно.

З кожним роком аграрний сектор України стає все менш платоспроможним. Низька ефективність господарювання призвела до того, що вже багато років у країні щосезонно розорюються практично всі землі. Інакше потрібних обсягів урожаю не досягнути. Земля не відпочивала довгий час. У результаті врожайність неухильно знижується. Крім того, це веде до збільшення собівартості одиниці урожаю, оскільки машинам доводиться проїжджати все більшу відстань, все більше зерна треба на засів площ.

Дотації АПК з боку електроенергетики зростають. Але це примарна підтримка. Не відомо, якими матеріальними збитками, не кажучи вже про моральні, обернеться для села віялове вимкнення електрики. В енергетиків бракує грошей на паливо для підтримки нормальної частоти в мережі. Можливо, не вистачає саме грошей аграріїв. Гірше за все, що від цього відключення страждають і справні платники. Нарешті, грубо кажучи, «бої» за врожай можуть втратити значення, якщо від мережі відключать пекарні та інші переробні підприємства.

Промислова політика.

«Не можна відключати важливі для країни підприємства», — каже багато хто з політиків. У полеміці з ними важко не погодитися і потрібно визнати, що ці слова впливали на мене так, як і на прем’єра. Але гарантоване енергозабезпечення призвело до того, що 1999 року директори багатьох підприємств були зайняті не тим, як сплатити рахунки за електроенергію, а тим, як потрапити до списку заборонених для відключення.

У нинішньої політики збереження підприємств немає плюсів. Вона не забезпечує збереження робочих місць — адже на багатьох підприємствах-боржниках люди місяцями не отримують і не отримуватимуть зарплати. Вона заморожує нинішню неефективну структуру економіки. Зате мінусів багато. Зростає борг перед РАТ ЄЕС. Зростає борг перед українською генерацією. Немає грошей на ремонт потужностей, немає грошей на паливо. У короткостроковій перспективі відмова від відключення боржників заощаджує бюджетні гроші, які треба було б у вигляді виплат на безробіття передати робітникам підприємств, що зупинилися. Але, по-перше, не відомо, якими вимогами з боку РАТ ЄЕС обернеться Україні борг за російську енергію. По-друге, важко підрахувати збитки економіки, в які їй влетить автоматичне відключення районів і міст, а отже, й підприємств.

Незастосування санкцій щодо неплатників призвело до двох страшних для електроенергетики наслідків. По-перше, борги за електроенергію стали механізмом тіньових заробітків. Так, оплату електроенергії може бути здійснено готівкою поза касу і в менших сумах, аніж це формально потрібно. При цьому офіційно борг продовжує «висіти» на підприємстві. Звичайно, це є можливим лише за умови, що підприємство-боржник не буде відключено за офіційну несплату за спожиту електроенергію.

Безкарність боргів за електроенергію сформувала певну модель поведінки, що в економіці називається очікуванням. Це очікування призвело до обвалу платіжної дисципліни до такої міри, що вже давно за електроенергію не платить навіть багато підприємств, у яких є досить коштів для цього.

Таким чином, більшість причин кризового фінансового становища електроенергетики лежить за межами енергоринку. Тому ні кадрові перестановки всередині галузі, ні перетворення моделі енергоринку не допоможуть вирішити проблеми енергетики. Пошук винних за нинішню ситуацію в електроенергетиці та обговорення організаційних змін ринку є відходом від обговорення реальних проблем ринку.

Але, з іншого боку, поліпшення ситуації в електроенергетиці прямо пов’язане з особистим вчинком. Доки керівники країни не зрозуміють або перестануть удавати, що не розуміють безглуздя пророцтв про кризу електроенергетики, доки вони не розгорнуть широкого фронту перетворень економіки загалом, країна рухатиметься до справжньої енергетичної кризи, якої Україна ще не бачила. Президент, уряд і депутати повинні усвідомлювати: відкладаючи так звані непопулярні, але необхідні розв’язання питання надовго, вони несуть таку ж відповідальність за складну ситуацію в галузі, як і її менеджери.

Вищесказане зовсім не означає, що, перебуваючи в середині енергоринку, неможливо робити перетворення, і не знімає відповідальності з енергетичних управлінців. Передусім, йдеться про геть погану претензійну роботу деяких державних обласних енергокомпаній.

Сьогодні претензійно-позовна робота в енергопостачальних компаніях не витримує критики, а в деяких не ведеться зовсім. Ще минулого року НКРЕ попередила всі компанії, котрі постачають енергію, про те, що невиставляння претензій дебіторам за наявності боргів перед енергоринком розцінюватиметься як грубе порушення ліцензійної діяльності. Проте лише зараз ситуація стала потроху змінюватися. Державні енергогенеруючі компанії, які здійснюють постачання електроенергії за нерегульованим тарифом безпосередньо споживачам, також мають велику кількість боржників і не ведуть належної роботи з ними.

Далі, реальною проблемою є неврегульовані відносини між приватизованими обласними енергокомпаніями та енергоринком. Саме це, а не чиїсь злі наміри призводить до низького розрахунку приватних обленерго з енергоринком. Сьогодні і приватизовані енергокомпанії, і Мінпаливенерго по- своєму мають рацію. Ця правова ситуація, безперечно, є упущенням у процесі приватизації обленерго й повинна бути ліквідована.

Нарешті, в електроенергетиці існує чисто управлінська проблема. Відповідальні за стан електроенергетики відомства, як і чотири роки тому, до початку встановлення в країні ринкової моделі стосунків у галузі, намагаються керувати електроенергетикою адміністративними методами, як у часи СРСР. Вони упускають той факт, що об’єкт управління змінився. В електроенергетиці за чотири роки вже сформувалися могутні групи, засновані на приватному капіталі. Тут уже розвинулися певні стосунки, які, з одного боку, з ряду причин вразливі для адміністративного втручання, і їх розрив негайно веде до паливного дефіциту, і які, з іншого боку, здатні швидко пристосовуватися під нове адміністративно-нормативне (якщо можна так висловитися) поле й діють далі без зміни сутності; а якщо не здатні, то відповідають саботажем. Про це свідчать паливні кризи восени 1997 року, весною 1999 року і літа 2000 року.

Досить підрахувати кількість урядових ухвал про підвищення рівня оплати електроенергії живими грошима за останні три роки, щоб зрозуміти некерованість системи. При цьому прецеденти обговорення управлінцями з енергетичної сфери стратегічних цілей державної політики в електроенергетиці — тобто того, на чому державна влада повинна спеціалізуватися, — одиничні.

Ще крок — і доведеться вводити пряме президентське правління в електроенергетиці.

Ситуація в енергетиці сьогодні складається з таких складових.

По-перше, це дійсно неплатоспроможні споживачі, яких влада різного рівня захищає від відключення і банкрутства. Для цих підприємств перетворення в електроенергетиці не мають значення: вони все одно не зможуть платити за енергію.

Далі, група платоспроможних споживачів, які вважають безглуздим платити за електроенергію, оскільки спостерігають абсолютну безкарність щодо тих, хто не сплачує боргів за електроенергію. Для того щоб ці підприємства почали платити за спожитий товар, напевно, досить жорсткого контролю і претензійної роботи енергетичних компаній при політичній підтримці держави.

Наступною складовою є факт інвестиційного боргу перед генеруючими потужностями і передаючими мережами. Потрібно враховувати, що інвестиційний борг обмежений за часом. Так, відсутність регулярних інвестицій у передаючі мережі призводить до їх часткового руйнування, і в якийсь момент для збереження цілісності енергосистеми країні доведеться вкласти в ремонт одноразово величезні кошти. Спробуйте довгий час не заливати мастило в автомобіль: він проїде ще місяць, але потім зупиниться капітально через пошкодження деталей мотора. І тоді ремонт коштуватиме набагато дорожче, ніж заливання мастила. Окрім цього, в країні не формується фонд для закриття старих, неефективних або тих, що вже відпрацювали свій ресурс, генеруючих потужностей. Не запускаються також і нові. Йдеться як про закриття атомних реакторів, що відпрацювали, так і про закриття застарілих ТЕС із низьким ККД.

Нарешті, в електроенергетиці є гравці, які мають власну позицію і обстоюють її. Йдеться про такі групи:

— споживачі великих обсягів електроенергії (деякі металургійні, хімічні і машинобудівні підприємства), які вважають за краще купувати електроенергію без посередників прямо в електростанцій або в оптового ринку, оскільки платять за неї «живі» гроші й піклуються про зменшення її вартості;

— керівництво областей, яке внаслідок гострого дефіциту енергопостачання домагається створення «островів» російської енергосистеми на території своїх областей;

— представники приватизованих обласних енергокомпаній, які пропонують впровадити в електроенергетиці схему прямих контрактів між обленергокомпаніями та виробниками електроенергії без участі енергоринку. Вони заявляють, що готові розраховуватися з генеруючими компаніями, але вважають за ненормальне ділитися грошима, що збираються зі споживачів, з неефективно працюючими державними обленерго. Також приватні обленерго побоюються ризику зміни алгоритму розподілу грошей, які надходять на енергоринок, що може статися теоретично в будь-який момент внаслідок адміністративної відомчої ухвали. Користуючись плутаниною на енергоринку та відсутністю формальних зобов’язань перед оптовим ринком, приватизовані енергокомпанії в принципі уникають перерахувань грошей в оптовий ринок;

— атомні електростанції. Керівництво деяких АЕС публічно вітає ідею переходу до прямих контрактів, оскільки вартість атомної електроенергії є сьогодні демпінговою, вона набагато дешевша за теплову енергію і тому швидко знайде платоспроможного покупця, який вчасно за неї розрахується.

Жодна з указаних груп не несе відповідальності за електроенергетику і не бачить її як єдине ціле. З тієї ж причини зараз Кабінет Міністрів не справляється із завданням стабілізації ситуації на енергоринку. У цій ситуації уряд ніяк не проявив себе як управлінський центр, що здатний контролювати ситуацію, поки що не продемонстрував успішного кризового управління ринком і не забезпечив ні Президентові, ні учасникам ринку, ні інвесторам ясного уявлення хоча б про середньострокову перспективу енергоринку. Замість цього урядові енергетичні менеджери втяглися в внутрішньогалузеву боротьбу і там відкрито зіштовхнулися між собою.

Єдиним відомством, яке явно претендує на бачення електроенергетики як цілого, зараз є РНБОУ.

Треба визнати, що сьогоднішня електроенергетика України як об’єкт управління надзвичайно складна. У ній змішані елементи різних моделей відносин. Тому державній владі потрібно рухатися в двох площинах рівнобіжно: реалізувати послідовно й до кінця певну модель організації галузі, створюючи при цьому платоспроможний ринок за допомогою макрореформ, за допомогою налагодження платіжної дисципліни споживачів і претензійної роботи енергокомпаній, а також за допомогою оформлення взаємних зобов’язань приватизованих обленергокомпаній та оптового ринку.

У короткостроковій перспективі головне завдання влади — відновити керованість електроенергетики, оскільки лише керована система здатна вижити й піддається перетворенням.

Як це зробити? Питання досить складне, враховуючи, що з наближенням парламентських виборів боротьба між гравцями енергоринку набиратиме обертів, і відносини в електроенергетиці будуть все більш політизовані. Сьогодні гравці в галузі електроенергетики в боротьбі за свої інтереси використовують широкий набір інструментів, зокрема присутність у владі, а також медіаресурси та інші інструменти публічної політики. При цьому реальні проблеми електроенергетики остаточно йдуть на задній план.

На наш погляд, якщо в найближчі півтора місяці урядові не вдасться вирівняти стан енергоринку за показниками розрахунків і паливного запасу, єдиним реальним способом повернення контролю над електроенергетикою та повернення її в економічні рамки є запровадження прямого президентського управління цією галуззю. Тому зараз стоїть питання не про розвиток електроенергетики, а про її просто виживання.