Що патрiотичнiше: правда чи брехня?
Володимир ФЕСЕНКО, політолог:
— Питання про можливу політичну і правову відповідальність російських військових за катастрофу ТУ-154 все частіше підіймається та дебатується останнім часом в українських ЗМІ, і не тільки у телепрограмі «Свобода слова». Ця проблема має три сторони. По-перше, трагедія сталася за безпосередньої участі українських військових і під час вчень, що проводилися на української території. Тому, в будь-якому випадку (у тому числі й у разі наявності частки провини російської сторони), персональну політичну і дисциплінарну відповідальність за те, що трапилося, несе міністр оборони України. Питання про його відставку — це, у тому числі, і питання про міжнародний імідж України (про відповідність рішень, що приймаються в Україні, етичним і політичним стандартам цивілізованого світу). Друга сторона проблеми полягає у тому, що вчення відбувалися на російському полігоні, розташованому на українській території. Навряд чи рівень російських військових набагато перевершує ступінь навченості та боєготовності їх українських колег. Теоретично цілком можливо, що те, що сталося у Чорному морі 4 жовтня, може повторитися, у тому числі й за участі «братів по зброї». Нагадаю версію про можливу причетність російських моряків, що проводили вчення в Чорному морі, до таємничого зникнення українського сейнера декілька років тому. Чи може українська сторона контролювати те, що відбувається на її території, але на військових базах іншої держави? І, нарешті, третє, найголовніше. Від погано навчених та недостатньо готових навіть для вчень військових з’являється пряма загроза цивільному населенню. Не важливо, чиї це військові, важливо, що за їх помилки прості люди розплачуються своїм життям. Навряд чи можлива на сьогодні повна демілітаризація Криму та прилеглих акваторій Чорного моря. Але необхідність у жорсткому обмеженні небезпечних «військових ігрищ» у цьому районі (і не тільки у ньому) давно назріла.
Сергій ДАЦЮК, експерт з питань ЗМІ та PR:
— Передусім, я хотів би сказати таке: те, що відбувається зараз на нашому телебаченні під час оцінки будь-яких ситуацій, що відбулися, не вкладається в стандартні канони теленовин. Новинник повинен викладати події. Він не має права займати на екрані не те щоб політичну позицію, але навіть давати оцінку. Якщо він хоче займати політичну позицію, нехай стає депутатом та висловлює свою позицію у відведеному для цього місці — у парламенті, з трибуни. Новинник має право розповідати про події. Він не має права ні оцінювати події, ні заявляти свою позицію.
Для оцінки події запрошуються експерти. Якщо ми хочемо почути чиюсь позицію, для цього ми запитуємо думку політиків. І у цьому значенні, повторюю, те, що роблять українські телеканали, фактично не відповідає світовим стандартам теленовин — вони займають політичну позицію. У країні розгортається другий етап інформаційної війни. Якщо раніше йшлося про зовнішню інформаційну війну у зв’язку з катастрофою літака ТУ- 154, то тепер йде внутрішня інформаційна війна. Зовнішню ми нібито програли. Внутрішня тільки почалася. Позиції такі — УТ-1 та ICTV (якщо говорити про новинну політику телеканалу загалом) мов би на одному боці — намагаються вигородити міністра оборони. «Інтер» намагається протидіяти. СТБ та «Новий канал» займають більш зважену, більш об’єктивістську позицію.
У чому тут річ? Міністр оборони — це кадровий військовий. В умовах війни він — професіонал військової справи. У мирних умовах — він більше політик. У цьому значенні політик представляє позицію не відомства, а країни (тим більше політик такого рівня). З цього погляду нинішній міністр оборони, можливо, і хороший військовий (саме так говорить Президент, немає підстав йому не вірити), але він поганий політик. У цьому значенні його можна залишити в армії, але його не можна залишати в політиці. Людина, яка нанесла таку втрату міжнародному іміджу країни, неминуче повинна піти у відставку. Він може залишитися кадровим військовим, він може багато користі принести армії, але він не повинен залишатися політиком. Імідж країни у цей час планомірно руйнується. І ось ситуація з літаком ТУ-154 — ще один невмілий крок до руйнування. Мені здається, що, якщо нинішня ситуація збережеться та при владі залишиться нинішнє покоління політичної еліти, то Україну чекає серйозна політична криза, і серйозна втрата зовнішнього іміджу. У цьому розумінні нинішня політична еліта, мені здається, на майбутніх виборах повинна бути замінена відсотків на 90. Повинні прийти нові люди з сучасним мисленням, які готові відповідати на нові виклики, вирішувати складні завдання розвитку в області внутрішньої та зовнішньої політики. І в цьому значенні це не питання відставки нинішнього міністра оборони, це питання відставки цілого покоління політичної еліти.
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, «1+1»:
— В цьому випадку я схиляюся до точки зору Кисельова. Якщо правда те, що українська сторона надала відповідну інформацію Росії, і та все одно провела свій літак, то чому ми про це не дізналися ще тоді, коли все це сталося (я цю версію, наприклад, чую вперше і лише тепер). Чому цього разу більше я схиляююся до точки зору Кисельова? Тому що, справді, якщо ми винні і починаємо брехати, ця ситуація починає не просто набридати, а вона вже насторожує: громадяни власної країни не можуть довіряти людям, которі стоять біля державного керма, тому що вже не перший раз виявляється, коли вони брешуть. І ця брехня, я б сказала, не дуже безневинна. Вона — страшна, тому що це пов’язано із людським життям. Знову вкотре можна згадати історію з Броварами. Поки не схоплять за руку, наші продовжують викручуватися. І це знову грає на імідж українця — той, яким його, може, створюють ті ж самі російські засоби масової інформації, фільми, в яких українець є підступним брехуном, який ховається, аж поки його не витягнуть із його льоху, де він сховався. Мене особисто це ображає. Наприклад, після цієї ситуації я якраз була у Німеччині. І я особисто як рядова громадянка України, ходячи там між людей, відчувала на собі провину, тому що такий імідж для мене фактично створює моя держава. А я не хочу ходити з таким виглядом, з почуттям вини перед світом.
Я не впевнена, що наші могли відвернути те, що відбулося, не впевнена, але міністр оборони (бо говорилося потім, що він дуже чесний чоловік і подавав заяву про відставку) повинен був одразу як офіцер заявити про це публічно. Можливо, його і відмовляли, але не треба було брехати. Честь — вона честь до кінця.
Я, звичайно, не серед тих, хто хоче просто сікти одразу чиїсь голови, але вважаю, що що б не сталося в країні, винна завжди влада. Абсолютно завжди. І це не є екстремiстська точка зору. Це правда. І завжди відповідальні мають йти у відставку, мають каятися, мають просити пробачення. І, найперше, мають казати правду.
Ольга ТАУКАЧ, генеральний директор телекомпанії «Гравіс»:
— Наскільки було відомо журналістам (про що неодноразово повідомляли ЗМІ), навчання, які проводилися, були спільними українсько-російськими. І чомусь останнім часом, після трагедії, що трапилася, слова «спільні» та «російські» з цього словосполучення стали зникати. Це аж ніяк — якщо Україна винна — не знімає з нашої країни провини за те, що відбулося. Проте, я думаю, що треба дочекатися тих висновків комісії, яка працює, — і спільної, та української комісії, яка займається розслідуванням всіх факторів. І тільки після цього можна говорити про те, хто ж повністю повинен відповідати за те, що трапилося. Тому що (наскільки наше спілкування з військовими дає можливість робити висновки) українська ракета технічно не могла досягнути до цього літака. Але це — неофіційні версії. Треба дочекатися офіційної версії і тоді говорити про вину та про покарання, яке, безумовно, повинне бути .
Тетяна КРАСІКОВА, президент Чорноморської телерадіокомпанії (Сімферополь):
— Я вважаю, що обидві позиції є частково правильними. Якщо російську сторону попередили (я не знаю, так це чи ні), російських літаків у зоні вчення дійсно не повинно було б бути — це однозначно. Але це — технічна сторона справи. Є ще етична. Дійсно, коли міністр оборони тричі змінює свої пояснення, коментарі, мені за нього соромно. І якщо правда те, що він відразу подав прохання про відставку, то це було, у принципі, непрямим чи прямим визнанням провини. Але те, що будь- який міністр, будь-яка людина не може змінювати тричі свої свідчення — це абсолютно точно. Тому я вважаю, що у цьому випадку це не різні точки зору, а просто йдеться про різні речі.
Олег МЕДВЕДЄВ, журналіст:
— Навіщо намагатися зараз перекладати все «з хворої голови на здорову», якщо днями сам Кузьмук заявив, що він ще з самого початку знав, що літак збила українська ракета? На жаль, Україна в цій історії дуже багато обманювала і, як мені здається, ми зараз в очах росіян виглядаємо погано навіть не тому, що ми збили цей літак, а тому що ми не знайшли у собі мужності своєчасно чесно у цьому признатися, принести вибачення та запропонувати компенсацію. Тобто декілька тижнів країна займалася запереченням очевидного. Взагалі, Кузьмук знав, а іншим була зрозумілою істинна картина того, що сталося, ще до того, як комісія зробила всі необхідні висновки.
Звичайно, оскільки навчання були спільними, і росіяни були присутніми, то сказати, що вони зовсім ні при чому, взагалі-то не можна. На них також є якась частка відповідальності, але вона несумірна з тією часткою відповідальності, я б навіть ще краще сказав — безвідповідальності, яку було продемонстровано з українського боку.
Я, до речі, в армії якраз служив у військах ППО (у 1988-1989 роках). І взагалі не розумію, як можна було у такому густонаселеному районі як Крим робити полігон для бойових стрільб. Я служив у військах ППО на території України, в Дніпропетровській області, і у вісімдесят дев’ятому році ми їздили на полігон у Казахстан, в Сари- Шаган — безлюдне місце. Ще один полігон був також у досить безлюдному місці в Астраханській області. Тоді, коли я служив, на території України був тільки учбовий полігон, тобто стрільби були не бойовими та носили суто імітаційний характер. Тому, хто міг додуматися на території Криму зробити цей полігон (у густонаселеному місці, поруч з курортом, поруч з міжнародними повітряними коридорами і т.д.) — мені незрозуміло. Власне кажучи, багато у чому причина полягає вже у тому, що само по собі місце для полігону вибране помилково. Я розумію, що всьому, напевно, причиною є нестача грошей, тому що, скажімо, укладати договір з Росією, їздити через Росію на польові стрільби у Казахстан — це досить проблематично. Але, з іншого боку, ставити під загрозу життя людей — також дуже і дуже недобре.
ВIД РЕДАКЦIЇ
Незалежно від того, якими будуть остаточні офіційні висновки щодо істинних причин катастрофи ТУ-154, зрозумілим є одне — спроби звалити вину на потерпілу сторону вже завдали Україні непоправної шкоди. І якщо Росія та Ізраїль після катастрофи ТУ-154 з самого початку дуже толерантно поводилися у ставленні до України, даючи їй можливість принести вибачення, то тепер (коли замість цілком логічних вибачень іноді «проскакують» не те, щоб вибачення, а навіть обвинувачення в дусі «провокація самої Росії») ставлення це може стати зовсім іншим. Принаймні, російські ЗМІ українські спроби «уникнути теми» відстежують вельми уважно. І реагують іноді досить грубо: наприклад, «а навіщо Україні Крим?», якщо вона його використовує як військовий полігон, або «потім нехай братська Україна акуратно співвідносить свої масштаби з російськими». Жорстко? Так. Але причину для подібних публікацій ми дали самі. І якщо й надалі з нашого боку будуть спостерігатися такі дивні вияви патріотизму (знову, мовляв, москалі винні), та керівництво країни не займе певної позиції, і суспільство — через цілком незрозумілі причини — буде залишатися все таким же пасивним, то тоді, можливо, дійсно доведеться «співвіднести масштаби». А незалежність держави передбачає відповідальність — і політичної еліти, і суспільства загалом.
