Що стоїть на заваді революційним перетворенням в Україні?
Один добрий знайомий, прочитавши і мій же матеріал «Влада плюс люмпенізація всієї країни?», відкоментувався наступним чином: «Ти зробив гарний аналіз цілком реальної загрози, через яку я не є прихильником будь-яких революцій — контроль над люмпенами можуть взяти лише ще більш цинічні структури».
Я відповів, що така позиція, коли ти розумієш усю небезпеку для суспільства і держави у зв’язку із катастрофою, яка насувається на країну, і не намагаєшся якось запобігти їй чи зменшити її наслідки, а фактично самоусуваєшся — позиція лузерська, недалекоглядна, труслива.
А ще я пригадав, як затіявши якось на одному сайті із просвітницьких міркувань (бо вважав і вважаю до цих пір, що багато-хто не розуміли і не розуміють самої суті поняття революційного процесу) передрук свого циклу «Прагматичні революції» (посилання на останню статтю — звідтам по лінкам можна ознайомитись із усім циклом. — В.С.) , я в одному із коментів натрапив на фразу типу: «Я готовий засунути сокиру в гузно будь-якому революціонеру, котрий підбурює народ до заворушень, намагаючись тим самим звернути країну з еволюційного шляху розвитку та увергнути її в пучину соціальних потрясінь і заворушень».
Цей пасаж ще раз утвердив мене в думці про невігластво деяких персонажів у розумінні революційно-еволюційних процесів та їх причинно-наслідкових зв’язків. Та, втім, лікнеп проводити з цього приводу серед них справа марна. Таких розумників учить лише життя, стукаючи недоумків лобешниками в реальність.
І коли та реальність уже навіть не стукає в двері, а нахабно пнеться до тебе в обійстя — не помічати її або ж, як мінімум, не рахуватися з нею й одночасно витати в емпіреях якихось теоретизувань на кшталт: «А може пронесе якась еволюційна крива?» — це не лише боягузтво чи лузерство, а й просто елементарне глупство.
У згаданій статті стосовно люмпенізації нашого народонаселення я описав лише один із чинників, котрі вже незабаром можуть привести країну до соціального, економічного, політичного і навіть державницького колапсу. А таких чинників купа.
Багато-хто із аналітиків занепокоєні процесами люмпенізації українського суспільства та небезпеками, котрі вони несуть для країни. І треба сказати, що такі побоювання ѓрунтуються на низці вагомих факторів. Зокрема, загальне зубожіння народу, винищення до 40% малого і середнього бізнесу, приховані інфляція та безробіття, значна криміналізація народонаселення викликані першою хвилею кризи, напевне, будуть поглиблені другою хвилею та низкою сприятливих цьому дій теперішньої влади: вже прийнятий, гестапівський по своїй суті ( навіть із внесеними до нього після президентського вето поправками) Податковий кодекс і такі, що напевне будуть незабаром прийняті парламентом , не менш жорстокі щодо пересічного обивателя Житлово-комунальний та рабовласницький Трудовий кодекси. Цілком природне незадоволення значної частки суспільно активних громадян через їхнє відлучення від активної участі в політичному житті країни за вже чинним законом про місцеві виборче законодавство та, швидше за все, подібного ж штибу новим Законом про вибори депутатів ВР, а також і через перманентне підвищення цін на алкоголь, тютюн, продукти харчування та товари іншої першої необхідності , газ, комунальні послуги тощо...
Окрім того, варто врахувати тотальну корупцію, повну деградацію правоохоронної та судової систем, а також посилене мусування розкільно-сепаратистської темки, котре має не спонтанно-сплесковий, а швидше нагадує такий, що набирає обертів, динамічно-наростаючий процес, який чим далі тим більше набуває обрисів не ситуативної технології, а початку реалізації певної програми.
З приводу останнього не втримаюсь, скажу. Чи звернув увагу хтось, що на різні ток-шоу чим далі, тим активніше при обговоренні дражливих міжнаціональних, геополітичного орієнтування, мовного, культурно-історичних тощо питань запрошуються до дискусії не незаангажовані експерти та аналітики, а в першу чергу одіозні й недоумкуваті в дурнуватій пропаганді своїх недолугих ідеологічних штампів політики на кшталт Чечетова, Колесніченка, Болдирєва, Лук’янова, Ігоря Мірошниченка, молодого Іллєнка тощо. Словеса їх здатні лише підігрівати і без того високий градус напруги в суспільстві та зайве роздрочують його.
Висновок зрозумілий? Рвоне по-любе. І як би це не лунало цинічно, най це трапиться в більш-менш організований та підготовлений спосіб із нашого боку, і ми відбудемось, можливо, тоді яким-небудь румунським варіантом, або ж це станеться стихійно — і ми отримаємо Югославію?
А за умов самоусунення США та ЄС від внутрішньо українських проблем, з одного боку, і цілком вірогідного втручання в наші розборки Кремля — з іншого, Ненька може стати прецедентом і якого-небудь більш «креативного» розв’язання проблеми: коли верхи не в змозі, а низи не бажають...
Прогнозований же соціальний вибух може бути трьох видів:
1. Спонтанний, ніким і нічим не керований — війна «всіх проти всіх» (і ця війна мало нагадуватиме, наприклад, дотеперішні малопродуктивні та безглузді розборки «противсіхів» із «завсетюльками» в медіа-просторі).
2. Спровокований — вибух заради вибуху, котрий завершиться кінцево ( див. п.1).
3. Спрямований або ж свідомо керований вибух, оформлений у більш-менш зрозумілу організаційну форму із приблизно прогнозованими результатами.
Варіант же, що якось воно буде, як буде та й все устаканеться на цей раз не пройде.
А ще один мій знайомий — економіст за фахом і філософ за станом душі — вважає, що колапс в Україні може спричинити новий цивілізаційний вибух. Після котрого як у геополітичному, так і в цивілізаційному сенсі і Україна, і Європа, а за ними й увесь світ стануть абсолютно іншими. Якщо взагалі уціліють.
Можливо й так, бо чим далі, тим більше дослідників приходять думки , що саме Україна, а точніше боротьба за контроль над нею, спричинила в минулому сторіччі дві найкривавіші війни за всю історію людства. І саме Україна стала чи не головним полем бою у двох світових війнах. Та й сьогодні саме через Україну проходить фронт геополітичного протистояння західної демократії та євразійського тоталітаризму.
Але якщо внутрішньо український конфлікт буде спричинений, а головне — буде розв’язаний через екзогенні чинники, то ( на думку Збігнева Бжезинського) Україну може очікувати доля Польщі у XVIII ст., що за сучасних умов означатиме вже вище згадане «креативне» розв’язання проблеми.
Втім, маються два але. Перше — навряд чи США, а тим паче ЄС нині (та й взагалі) потрібна ще одна Югославія в самому центрі Європейського континенту. Друге — в Кремлі , попри неоімперські амбіції Росії, чудово розуміють, що будь-які заворушення в Україні із прямим російським втручанням в наші справи, можуть дуже швидко перекинутись і на їхні терени. Чим це може завершиться, кремлівські мудрагелі воліють не розповсюджуватися, але андеграундна думка з цього приводу мається.
Так що всім серйозним геополітичним гравцям сьогодні найвигідніше тимчасова консервація ситуації в Україні. Що, на думку того ж таки Бжезинського, дає Україні шанс самим вирішити свої проблеми. От тільки їх розв’язання лежить виключно у площині проведення нагальних і термінових суспільно-політичних, економічних та соціальних перетворень.
Саме революційних перетворень, а не реформ. Бо реформи по своїй суті це ніщо інше, як модернізація, удосконалення існуючої системи. Чим ми, власне, і переймались останні років із двадцять, удосконалюючи совок, котрий отримали в спадок від УССР. Схоже, зарехвормувалися по саме не балуй.
Але, здається, лише лінивий ще не казав про патологічну нездатність як нашої панівної верстви в цілому чи її окремих бандугруповань (ПР, БЮТ, НУНС, та інша дрібнота), так і очільників цих політсил до будь-яких системно-змінних перетворень. А тому вся відповідальність лягає на суспільство.
І тут справа лише в часі, чи спроможеться його найбільш політично активна частина створити в найближчі терміни серйозну контрсистемну позапарламентську опозиційну потугу. Якщо спроможеться — ми матимемо шанс, ні — див. варіанти 1 і 2.
А на заваді цьому можуть стати лише Боягузтво, Лузерство, Глупство і Лінь.
