Щоб розуміти, на що хворіє сучасне українське суспільство, треба вивчати недавнє минуле,

Суспільство й держава, народ і влада — це взаємопов’язані, але різні поняття. Держава виростає із суспільства, щоб пом’якшувати наявні в ньому суперечності й захищати його від зовнішніх небезпек. На відміну від суспільства, яке складається із соціальних та етнонаціональних спільнот без внутрішнього кістяка, держава є ієрархізованою організацією. Вона керує суспільством за допомогою бюрократичного апарату, силових структур і органів пропаганди та виховання. Великий англійський історик Арнольд Тойнбі вважав, що динаміку історичного процесу можна визначити двома словами: виклик — відповідь. Гармонізовані відносини між суспільством і державою забезпечують відповідь на виклик. Коли ж між суспільством і державою виникають неподоланні суперечності, остання гине, а позбавлене захисної оболонки суспільство стає залежним від переможця, хай ким би він був — зовнішньою або внутрішньою силою. Взаємовідносини між суспільством і державою — це багатообіцяючий напрям у гуманітарних дослідженнях. Вони особливо корисні в країнах, де відбувається стрімка трансформація соціально-економічного ладу і суспільно-політичних відносин. Україна — одна з них.

Ми даремно перестали звертати увагу на твори класиків марксизму й засновників радянського режиму. Саме тепер, коли їх більше не сприймають як біблійні істини або ворожу пропаганду, варто задуматися над тим, чим був комунізм радянського зразка. Щоб розуміти, чим хворе сучасне українське суспільство, треба вивчати недавнє минуле.

1. ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВ

Визначаючи характер держав, політологи поділили їх на традиційні, демократичні й авторитарні/тоталітарні. Традиційні держави існували від народження інституту державності до епохи буржуазних революцій. У новий і новітній часи відносини між державою та суспільством утратили характер патріархальності і стали здебільшого полярними. У демократичних країнах громадяни почали обирати органи влади на вільних виборах. І навпаки, у тоталітарних державах влада контролювала всі сфери життєдіяльності суспільства. Авторитаризм був перехідною формою, яка набувала різного вигляду — залежно від традицій і специфіки політичної ситуації.

Комуністичний лад прийнято вважати тоталітарним. Прагнення органів влади контролювати кожний крок і порух душі людини, політична та економічна залежність суспільства від держави не можуть бути оспореними. Залишається встановити, чому радянська влада виявилася здатною на масові репресії аж до геноциду, і з’ясувати, чому в мільйонів громадян є почуття ностальгії за радянським ладом. Поєднання таких протилежних явищ, як репресії і ностальгія, є нехарактерним для тоталітарного режиму. Мабуть, комуністична держава посідає окреме місце в типології держав.

Комуністи вважали радянський устрій «світлим майбутнім» для всього людства, а репресії списували на Й. Сталіна. Однак така аргументація — це піднесений до куба культ особи. Треба шукати причини інституційного характеру.

Взаємовідносини суспільства й держави в новітню епоху не вичерпувалися лише протилежними варіантами — демократичним (панування суспільства над державою) і тоталітарним (панування держави над суспільством). К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували, а В. Ленін і Й. Сталін реалізували принципово іншу форму суспільно-політичної системи — занурювання держави в суспільство. Щоб установити це, треба розглянути ленінську державу-комуну на тлі попередніх форм державності.

2. ТРАДИЦІЙНІ ДЕРЖАВИ

Перехід від привласнювального господарства (збиральництво, мисливство й полювання) до відтворювального (землеробство і тваринництво) є першою виробничою революцією. Відтворювальне господарювання відділило людину від тваринного світу. Первісну орду замінив родоплемінний колектив. Так з’явилося суспільство. Із його появою спільна власність родоплемінних колективів — природні ресурси — почала персоналізуватися. Виникнення приватної власності започаткувало соці альну диференціацію колективів. Так постала держава.

Племена, які об’єднувалися в державні союзи, діставали перевагу перед іншими в боротьбі за територію з її ресурсами. Із вождів племен виокремився монарх. Над селянами сформувалася ієрархічна надбудова з осіб, пов’язаних із функціонуванням держави.

Влада монарха випливала з факту володіння землею, яка раніше була спільною власністю родоплемінних колективів. Цю землю він віддавав у розпорядження особам, які виконували державні функції. Залежно від того, як натуральне господарство перетворювалося на товарне, а мануфактурне виробництво замінювалося машинним, роль монарха як носія державної влади послаблювалася. Його влада не поширювалася на ринковий обмін у таких формах, як на аграрну сферу, тому що товарно-грошовими відносинами не можна володіти, як землею. Тепер монарх мусив забезпечувати законність і порядок, яких вимагав безликий ринок, щоб мати змогу користуватися грошима — тим ресурсом, без якого його влада була примарною.

Людовику XIV, який керував Францією 72 роки, приписують фразу: «Держава — це я!» Вона відповідала ситуації в його часи. Але Людовик XVI поплатився життям за дії, які випливали з такого вислову. Його діяльність припала вже на іншу епоху — епоху буржуазних революцій.

3. «СУХИЙ ЗАЛИШОК» РЕВОЛЮЦІЙНОГО МАРКСИЗМУ

Із появою машинної індустрії суспільство зазнало кардинальних змін. Буржуазія і пролетаріат не нагадували соціальні стани аграрної епохи. На відміну від селян, роз’єднаних умовами виробництва, робітники об’єднувалися в колективи і могли згуртовано захищати свої права.

У лютому 1848 року, тобто напередодні буржуазних революцій 1848 — 1849 рр., у Лондоні з’явилася брошура К. Маркса і Ф. Енгельса «Маніфест Комуністичної партії». Молоді німецькі революціонери поспішили заявити в ній, що епоха буржуазних революцій залишилася позаду і на черзі — комуністичні революції. Суть комунізму вони характеризували коротко: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням — знищення приватної власності». Мету революції окреслювали також лаконічно: «Пролетаріат використає своє політичне панування для того, щоб крок за кроком видерти з рук буржуазії весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, організованої як керівний клас, і якнайшвидше збільшити суму продуктивних сил». У цій фразі вражає визначення держави: «пролетаріат, організований як керівний клас». Вражає тому, що ми знаємо: держава є частиною суспільства, але такою, яка відділилася від нього і здійснює керівництво ним «згори».

Наведені вище два вирази становили «сухий залишок» революційного марксизму. Механізм трансформації приватної власності у загальнонародну залишився в «Маніфесті» нерозкритим. Можна лише зрозуміти, що основоположники марксизму передбачали неминучість появи державної власності як перехідної від приватної до загальнонародної. Майбутнє людства вони пов’язували з поглиненням держави революційним пролетаріатом. Такий висновок знаходимо у праці Ф. Енгельса «Анти-Дюринг»: «Пролетаріат бере державну владу і перетворює засоби виробництва насамперед у державну власність. Але тим самим він знищує самого себе як пролетаріат, тим самим він знищує всі класові відмінності й класові протилежності, а разом з тим і державу як державу».

Отже, Маркс і Енгельс були переконані, що суспільство почне виконувати державні функції. Новий політичний устрій вони характеризували як диктатуру пролетаріату, тобто якісно відмінну від традиційної держави організацію робітників. Постійний опонент К. Маркса Михайло Бакунін намагався уявити собі це, але даремно: «Під яким кутом зору не подивимося на це питання, завжди маємо той самий результат: управління величезною більшістю народних мас із боку привілейованої меншості. Але цю меншість, кажуть марксисти, становитимуть робітники. Так, мабуть, колишні робітники, які, проте, коли стануть керівниками або представниками народу, більше не будуть робітниками».

Можна говорити про те, що націоналізована власність після «експропріації експропріаторів» ставала загальнонародною, тобто переходила в руки суспільства. Нації, суспільства і класи позбавлені «рук». Натомість держава, як і кожна інша ієрархізована структура, мала «руки», за допомогою яких здійснювала владу й володіла формально націоналізованою власністю.

Колосальний внесок основоположників марксизму в розуміння того, як функціонує сучасне їм суспільство, поставив лідера російських анархістів у програшне становище в полеміці з ними. Критика М. Бакуніна стосувалася не сучасності, а майбутнього. Коли нове покоління революціонерів озброїлося ідеями «Маніфесту Комуністичної партії» і поставило вимогу «експропріації експропріаторів» у практичну площину, його критику вже забули. Тепер ми заново вчитуємося в перестороги М. Бакуніна.

4. «УСЯ ВЛАДА — РАДАМ!»

Це гасло В. Ленін проголосив, коли приїхав з еміграції в революційну Росію. Він вимагав передати державну владу не своїй партії, а радам робітничих і солдатських депутатів, які навесні 1917 року почали виникати в країні. Ради контролювали суперники більшовиків — меншовики та есери. Але вони, як і більшовики, вимагали експропріації поміщиків і буржуазії. Тому вождь більшовиків був переконаний, що здобуде контроль над ними. І все ж залишається відкритим запитання: чому він поставив перед більшовиками завдання добитися передання влади радам?

Після революцій 1848 — 1849 рр. послідовники К. Маркса в Західній Європі відійшли від революційного марксизму і перетворилися на соціал-демократів. Натомість очолена В. Леніним частина російських марксистів узяла на озброєння революційний марксизм епохи «Маніфесту Комуністичної партії». У перших виступах після прибуття з еміграції Ленін ставив перед більшовиками завдання створити державу-комуну, державу комуни, державу озброєних робітників. Вона повинна була служити інструментом комуністичного будівництва. Хто стояв за нею, тримаючи в руках усі важелі управління? Що означало словосполучення «диктатура пролетаріату», сформульоване вперше в «Маніфесті»?

Озброєні робітники, якщо мова йде про робітничий клас, тобто про спільноту без внутрішнього кістяка, — це ще не держава. На відміну від К. Маркса і Ф. Енгельса, В. Ленін розумів цю істину. Робітничий клас він називав «класом у собі», який у власному середовищі міг виробити тільки тред-юніоністську свідомість. Перетворити його в «клас для себе», тобто перенести увагу із суто профспілкових вимог на політичні, могла, на його думку, тільки організація революціонерів. Авангардом робітничого класу Ленін називав свою партію, не визнаючи такої ролі навіть за однопартійцями-меншовиками.

Отже, під державою озброєних робітників насправді розуміли структуровану спільноту — партію більшовиків, а під диктатурою пролетаріату — диктатуру цієї партії. Фактично диктатуру мусили здійснювати вожді. Більшовики керувалися принципом «демократичного централізму», в основу якого закладали безумовну обов’язковість рішень вищих партійних органів для нижчих. В. Ленін невипадково називав виплекану ним організацію революціонерів «партією нового типу».

Будівники пірамід використовували для пересування кам’яних блоків великої ваги систему важелів. Маючи точку опори, можна було розвинути велике зусилля на довгому плечі важеля. Архімеду, як відомо, приписують вислів: «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю». «Партії нового типу» якраз і судилося перетворитися на такий важіль.

Проте однієї політичної партії було недостатньо, щоб впливати на великі маси людей. Між населенням і партією більшовиків мав з’явитися передаточний механізм, щоб виникла система взаємопов’язаних важелів. Таким механізмом, на думку В. Леніна, могли стати осередки самоорганізації робітничих мас, які вперше виникли під час революції 1905 — 1907 рр. і стали відомими під назвою рад робітничих депутатів.

У листопаді 1905 року вождь більшовиків написав статтю «Наші завдання і ради робітничих депутатів». Ленін підкреслив, що не бачить доцільності в тому, щоб Рада (мається на увазі Петербурзька рада робітничих депутатів) «примикала цілком до однієї якої-небудь партії». Він вважав «недоцільним вимагати від Ради робітничих депутатів прийняття соціал-демократичної програми і вступу до Російської соціал-демократичної робітничої партії». І найголовніше: Ленін вимагав вважати Петербурзьку раду зародком революційного уряду всієї Росії. Важко уявити собі, щоб він мав намір відсторонити свою партію від Ради, готової стати революційним урядом. Насправді він вважав систему рад владою, нерозривно поєднаною з диктатурою партії більшовиків. Як досягали нерозривності?

З одного боку, вимагали організаційно відділити ради від партії більшовиків. Із другого — треба було забезпечити цілковитий контроль за урядом з боку більшовиків. Це означало, що більшовики повинні були витіснити з рад конкуруючі партії й наповнити їх членами власної партії та співчуваючими. Унаслідок цього партія більшовиків мусила існувати у двох різних обличчях: як партія, яка здійснювала диктатуру вождів, і як ради, що мали всю повноту управлінської влади, але були позбавлені політичного значення. Це було справді геніальним рішенням, завдяки якому створювалася міцна влада, що проростала з народної товщі, була представлена обранцями із середовища самого народу й одночасно — цілком незалежною від народу.

Далі буде